Андрій Первозванний - Дзюбенко-Мейс Наталія

Подекуди гасали знавіснілі венедійські коні та ще ревла зголодніла худоба — не піднялася рука Венедії вирізати її всю дощенту. Землею прослизали темні тіні

— посад покидали щурі. Їх чавили ногами, та вони все повзли і повзли — з обор, погребищ, темників, крізь роздерте у розпачливому крикові венедійське розворіття, крізь ніри у земляних валах, подалі од посаду, од запаху смерти. Венедійський верховода Сіґурд казився од люті та безсилля — такого не може бути! Не могли ж вони крізь землю провалитися. Цілий народ. Раби, жінки. Багата здобич, по яку ціле військо йшло не один день...

Мовчали, понуривши голови, військові зверхники. Над посадом розросталася багряна заграва, вітер розносив вогняні стріли од палаючого тисячолітнього дерева по солом'яних стріхах, стиртах. Горів Священний дуб, горіла Венедія, чорний згар розносився над похмурим Пралісом, над потемнілою річкою, над полями й пасовиськами. Ворогові дісталося не багате городище з тучними стадами й повними коморами, а страшне попелище, на якому тоскно вили собаки і нажахано вищали коти.

Сіґурд навіснів, споглядаючи розор багатого посаду. По часі наказав:

— Приведіть до мене полонянку!

За мить скинули до його ніг рудоволосу дівчину з обличчям, поцяцькованим веселим ластовинням.

— Де? — вхопив дівчину за плечі і затряс її худеньким тілом. — Куди поділися? Де вони ховаються? Де?!!

Дівчина мовчала, мерхла на очах, чорніла, відслонювалася тендітним тілом від свого мучителя та всім своїм видом показувала, що не тямить чого він хоче.

— Не розумієш, — з рота полилася слина, рвонув з пояса держак сирівцевого нагая. Шмагав, поки не затерпла рука. — Все ти розумієш, дика тварюко, все нам покажеш! Ну-у-у!!! — Він рвонув дівчину за пазуху, зблиснули тугі дівочі перса.

— Говори, словенське вовченя!!!

М'яв важкими лапами груди, бризкала кров. Дівчина мовчала.

Жбурнув додолу, упав на неї, придавлюючи в землю.

Підлетів вершник, лементуючи і жестом вказуючи у бік Священного дуба: востаннє венедів помітили там.

Сіґурд схопився, наказав високому слузі, який чапів у нього за спиною:

— Підвісити догори ногами на воротях. На втіху всім. Поки не заговорить. Поки що не зачіпати — буде мені на вечерю, а потім... — губи запузирилися слиною. — Потім пустити війську на забаву. Доки витримає.

Полетів у напрямку сліпучої свічі, що бризкала вогняними краплями увсібіч. З верхотури падало палаючи гілляччя, устеляючи довкілля киплячим вогнем. Тріщав стовбур, загрозливо похитуючись. Про те, щоб дістатися до підземного входу, якщо він там, не могло бути й мови.

Сіґурд, сиплючи прокльонами, розсилав кіннотників навсібіч. Венедів будь-що треба перейняти. На одній кінській дохлятині військо довго не протримається.

Загони прудко вилітали у браму, та враз притишували коней: глупа ніч, незнана земля, ворожі духи, чужі боги... До Пралісу діставалися лише одчайдухи.

Квітославу потягнув до воріт високий, дужий вояка. Голе тіло бурунилося залізними м'язами. В темних очищах голодний туск. Взяв її за підборіддя, заглянув у голубі озерця невидющих сліз.

Квітослава закричала, вигнулася, з рубців, залишених нагаєм, цебеніла кров, міцне мотуззя впивалося в тіло.

Страшний чужинець відступив.

— Ненавиджу! — заплакала й водночас закричала юна бортниця, плюючи йому в обличчя і метеляючи рудою голівкою. Волосся розколошкалося, запалало ярим, здичавілим вогнем Венедії.

Чужинець чомусь закрив рукою очі й навсліп знову підступив до неї, знову силоміць підвів її голову. Був страшний. Як смерть і ґлум. Спійманою пташкою цокотіло маленьке серце.

Дівчина знала, що чекає її серед чужинців. Наслухалася розповідей про те, як люто ґвалтували зайди полонянок, а потім, знівечених, калічних, викидали на корм своїм псам. Вона просила в богів скорої смерти, або божевілля.

Вандал потягнув її до воріт. Біля них метушилися чужинці, омацували її ласими поглядами, кидали услід хрипкі незнайомі слова, та дівчина здогадувалася, чого вимагають від її мучителя.

А він невідривно дивився на неї затуманеним поглядом, і дівчина здригалася від жаху: що буде?

У ворота широким потоком заганяли табуни коней з Пралісу. Притулившись до верей, молодий вандал перечікував. Лице хмурніло, вигострювалися вилиці, шрам на лівій щоці набрякав кров'ю. Знову потягнув її за собою. Летіли коні. Він покручував в руці товстий моток мотузки. Невідривно дивився на її скривавлене обличчя. Чіпко обійняв за поясницю, закинув на плече, вона застогнала: смерти прошу... смерти...

Вандал чогось вичікував, тріпотів кривавий шрам на лівій щоці й, здавалося, тремтіло усе його обличчя, чи, можливо, то тріпотіли на ньому відблиски пожежі. Позаду неслося безумне ревіння Сіґурда: о, він здиратиме з неї шкіру зубами, питиме кров на сніданок і на підвечір'я, висушить з неї сушену ляльку і бавитиметься з її опудалом опісля її смерти... Квітослава хотіла, та не могла попрощатися з Зеленою верховиною. Їй треба забути, аби навіть в чорному божевіллі ніколи не глянути у той бік. Ніколи... Ніколи... Вона дивилася в землю: там рятунок, колись туди вона усе ж дістанеться... Мати Сира Земля... Закіптявіла марюка Сіґурда тягнеться до неї довгими руками й ошкірюється довгими звіриними іклами: пусти-но її до мене, бовдуре! Кінець.

...Та, несподівано гейкнувши, молодий чужинець вихопився зі своєю ношею на гнідого скакуна, який саме проходив біля них. Різко розвернув коня й щосили вперіщив по крупу. Вони летіли у бік Пралісу. У Квітослави затуманилася голова, й все попливло, вона нічого не зрозуміла. Вже долітаючи до темніючої стіни, дівчина почула, як у посаді вибухнуло розлючене чоловіче ревіння, загуділа земля під кінськими копитами. Квітослава крутилася в залізних обіймах і сердито кричала слова прокльонів своєму полонителю. Та він у відповідь міцно затиснув їй рота долонею й кинув коня наосліп — крізь чагарі, яруги, високі трави. Шмагав коня, гнав і гнав, не вибираючи дороги. Квітослава притихла, в серці — страх і схлюп невиразної надії.

* * *

Похмурі стояли венеди над могилами своїх родаків. Хоронили мертвих на Зеленій верховині. У нашвидкуруч викопані ями клали полеглих оборонців посаду. Погребальні вогнища не розпалювали. Могли накликати ворога. Знали, що порушували старе законання, що за ними однині неоплатний борг перед полеглими венедами, й це гнітило найдужче. Сполотнілий Ведмідь, який за звичаєм порядкував погребальним дійством, першим кинув жменьку землі на велику братську могилу. "Не по-людськи..." — думав. Хоронили направду швидко. Безмовно прощалися, заховавши глибоко в серці погребальні плачі та голосіння.

Перед Апостолом розступилися — Янек був його вірником.

Любава чапіла над марами сина, цілувала мертві очі, не плакала, дивно світилася тихою, згорьованою радістю: ось і все, синочку мій. Ненадовго вигадав тобі життя дивний чужинець. Та усе ж недаремно. Венедійські дітлахи ростимуть із твоїм ім 'ям на устах...

Апостол Андрій приплющує очі, замулюючи болісний щем і горюче передчуття щастя. Перед ним висновується світляна дорога, й вона здіймається усе вище, вище. Він тримає за руку Янека і веде хлопця цією променистою безлюдною дорогою, йти легко і радісно, вони стиха розмовляють.

— Отче, — запитує хлопець, — невже ми перші відшукали цю дорогу?

— Ні, — усміхається Апостол Андрій. — Уже чимало людей пройшли по ній. А скоро на неї стануть цілі племена та народи.

— І моє плем'я?..

— Неминуче.

Янек полегшено зітхає і дивиться уверх, де висновується промінка постать, яка вітально простягає до них руки.

"Нарешті, — думає Апостол. — Я повертаюся додому, Учитель мене кличе, я виконав його заповідання".

Усе ближче сяйлива постать, уже видно добрі і мудрі Його очі. Янек іде усе швидше, ось він уже попереду, маліє, даленіє. "Чому, — шепоче Апостол, — Чому, Учителю, ти не забереш і мене до себе?"

Тихо-тихо колихається смутна постать Учителя. І даленіє... зникає... Тільки правиця усе ще вказує вниз, на землю, скипілу од вогню і крови. Апостол також дивиться вниз і бачить, як западають в землю роди і племена, натомість виростають інші, тягнеться, тягнеться безкінечна людська вервечка. Оголюються і знову заростають буйноквіттям скелі, стежини переростають у широкі шляхи, аби знову запасти у землю. Курні ліплянки виростають у величаві кам'яні будівлі, величні храми з золотими хрестами проривають піднебесся. І падає, падає в очу страшна незнаєма зірка, випалюючи дощенту землю і небеса. А понад усім все гучніше, лункіше страшні луни з майбутнього. Апостол жахається: що се? Душу раптово прориває страшне ридання: так, він повернеться. Тільки як можна змінити майбутнє, равві? Що може він зробити? Як?

Глава 12

ЗАПОВІТ ВЕЛЕТІВ

Полонення Квітослави вразило молодого володаря більш, аніж усі втрати на обороні посаду. Не міг собі простити, що покинув її напризволяще саму-одну.

— Не карайся, — Велика Мати наклала костисту руку йому на плече. Нема твоєї вини у тому, що сталося. Хтось повинен це зробити.

— Я мусів сам...

— Сам... Усе сам... Мислиш: ти — це вся Венедія. Тільки тобі вона дорога, лише ти маєш на неї право. Синку, мушу тобі сказати: ти ще не знаєш усього про Венедію й про її людей. Квітослава пожертвувала собою заради вас усіх, і вона так вирішила сама.

Іломер здригнувся:

— Квітослава мертва, Велика Матір?

— Не знаю, синку, моє серце... чує її живою... Спостерігали за відходом племені. Понуривши голови,

рушали венедійські валки вузенькою хвильовою стежиною зі Свят-гори. Німо кланялися стародавній берегині роду, лиця паленіли од сорому: покидали посад не героями — утікачами з рідної землі. Їхнім провідникам чудом вдалося вирвати плем'я із смертельної небезпеки живим і без великих втрат, як на те, що їх неминуче чекало, та ніхто надто не тішився. Бо що ж виходить: не самі вирішили свою долю. Прийшли здичавілі зайди й прогнали їх із рідного гнізда, насиджених місць.

На розор посаду не оглядалися. Курява і чад стелилися похмурим Пралісом, венеди вдихали ядучий дим Венедії, і був він їм як прокляття.

Останні валки полишали Зелену верховину і зникали у хащах. Молодий володар вирішив вести усіх до синьоозерної болотистої Волині, та тут до нього підступив співець Гримич і, нітячись, повідомив, що поведе дрібку молодиків з посаду старого Роса та по капелиночці людей Венедії та висілок до балтських берегів, до святого словенського острова Руґен.