Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Вам аби борщ!..

До столу все ж сів, і борщ з’їв, і котлету, і випив чашку компоту.

Зачекавши, поки Марійка зібрала посуд та вийшла на кухгао, я звернувся до тестя:

— Всеволоде Марковичу, повірте, я вас розумію. Але не можна жити з шизофрепічкого...

— Шизофренічка!—гірко обізвався мій тесть.— Тоді і я шизофренік... І мене — геть з дому!..

— Ну, навіщо ви так! — заперечив я докірливо. Хоч подумав, що якась частка істини в тому твердженні є.— Я, здається, не дав вам ніякої підстави так говорити. Повірте мені; я ввійшов у вашу сім’ю з найсвятішими намірами...

— Ох, ваші наміри!

— Так, з найсвятішими! І прошу вас, Всеволоде Маркевичу, з повагою ставитись до чистоти моїх почуттів. Я люблю Марійку, я вас поважаю, я прагну до ідеалу...

— Володимире... Я дуже вас прошу, Володимире.— В нього було зараз таке обличчя, наче він ось-ось заплаче.— Залиште мене одного... Будь ласка!..

Я знизав плечима. Встав, з гідністю вийшов. Коли людина не хоче розмовляти з тобою, то що ж, я пс нав’язуюсь. І решту дня був нагорі, в кабінеті. Готувався до лекції "Шлюб і сім’я". Заглядала Марійка, кликала вечеряти. Сказав, щоб вечеряли без мене.

Закінчив біля дванадцятої. Відчув голод, пройшов тихенько на кухню. Потім піднявся в спальню.

Марійка не спала.

— Татко оселився в Мартининій кімнаті,— злякано сказала вона.

— Татко твій поводиться, як розбещена дитина! — відповів їй сердито.— Через якусь там хатню робітницю влаштовувати сцени!..

— Татко до неї звик...

— Як звик, так і одвикме. І годі про цо! Я хочу спати.

Марійка потягла ковдру па себе, замовкла.

Кішка друга. Вдруге ми посварилися з ним, коли я заходився прибудовувати гімнастичний зал. Зал той не давав мені спокою, я вимріяв його ще до одруження, він все стояв перед моїми очима: храм здорового тіла й фізичної краси, — я протуркотів вуха Марійці й тестеві і врешті запалив їх обох своєю ідеєю. Адже Марійка сама полюбляла гімнастику, ходила колись до спортивної секції.

— Що ж, будуйте,— погодився тесть.— Але попереджаю: я в цій справі повний профан. Гроші дам, а більше нічим не зможу допомогти.

Я відповів, що, крім грошей, мені од нього нічого не треба. Був тоді молодий, повен сил, гори перевернути зміг би, тож не мав сумніву, що зал таки буде збудований.

Найскладніше було дістати цемент, дерево й цеглу: 225

8 А. Дімаров, кн. II

тесть не схотів іти в селищну Раду, хоч я був упевнений, що там йому ні в чому не відмовили б.

— Володю, я ж вам сказав: ось гроші, робіть з ними, що хочете!

Довелося за все братися самому.

Сходив у селищну Раду. Пояснив, хто мій тесть, для якої благородної справи затіваємо це будівництво. Гімнастичний зал для дітей... для нашої дітвори, яка лікується в мого шановного тестя,— відомого педіатра, професора, доктора медичних наук.

Не відмовили. Адже сам голова консультував колись свого сина у Всеволода Марковича. Одержав записку до директора меблевої фабрики: відпустіть як виняток

і т. д.

Не знаю, що робив би без отого рятівного "як виняток". Скільки законів, скільки найсуворіших інструкцій воно допомагає обійти без усякого ризику! "Як виняток" — і пливуть на сторону фондові матеріали. "Як виняток" — і заплющують очі найстрогіші ревізори. Тож і директор зітхав, крившіся, морщився, а таки написав: "Відпустити як виняток".

Ну, а далі механіка по така вже іі складна: оплатив у бухгалтерії, а вже звідти — на склад. Ні, не одразу на склад, а спершу до магазину. Купив дві пляшки горілки, сховав до портфеля: ще раніш запримітив, що у вахтера, який сидів на прохідній, ніс палає, як достигла перчина. Тож, підігнавши порожню машину, я одразу заскочив до нього.

— Здрастуйте! — привітався бадьоро.— Як ви думаєте, є на світі дурні, які не беруть до рота горілки?

— Таких дурнів немає! — переконано відповів вахтер.

— Ні, таки є! і один із них — перед вами. Купив здуру горілку, а тепер не знаю, що з нею робити.— І одкрив якомога ширше портфель.

Очі вахтера одразу ж взялися поволокою ніжності.

— Хоч бери й виливай! — додав я у відчаї.

По неголеному обличчю аж брижі пішли.

— Ви той... Ви вже якось той...

— Спасибі, папашо! — потиснув я вдячно і гаряче руку.— Спасибі, що виручили! Повік не забуду! — Пляшки зникли так блискавично, що мене навіть сумнів узяв: виймав я їх щойно з портфеля чи не виймав.

— Та що там,— відповів великодушно мій благодійник.— Проїжджайте й не сумнівайтесь.

Я й "не сумнівався". Вантажили вдвох з шофером (обіцяно зайву десятку в рахунок навару)... вантажили дзвінкі сорокові®, а зверху вже цнотливо прикривали горбиля-ми — відходами... Забачивши нас іще здалеку, сторож відчинив якомога ширше ворота...

Діставши дошки, я заходивсь коло цегли. Міг би знову відвідати селищну Раду, але пригадав сумну картину коло цегельного заводу: купи надбитої цегли, десятки тисяч цеглин. Мене гнів обіймав, коли я бачив оту безгосподарність, хотів навіть якось написати до "Перця", та все було ніколи. Доки ми будемо миритися з отакими явищами?

У неділю взяв стареньку сумку, пішов до причалу. Не треба було навіть виколупувати: цегла валялась розкидана — нагинайся й бери. Дав собі обіцянку: як тільки наношу, обов’язково напишу до "Перця".

За один раз приніс десяток цеглин — замало не пообривав собі руки. Ще тричі сходив, а більше не зміг: як-не-як — два кілометри. Сидів і дивився безнадіїїно на невеличку купку. Підраховував, скільки ж треба попоходити, щоб наносити?

І тут до мого слуху долинули дзвінкі голоси: на майданчику, перед нашим двором, хлопці ганяли м’яча. Я одразу ж і подумав: а чому не залучити цих малих осіб до трудової діяльності? Заохотити до суспільно корисної праці?

— Хлопці! — гукнув, вийшовши з двору.— Хочете заробити на квиток у кіно чи на морозиво?

Хлопці виявилися до біса тямущими: торгувалися зі мною за кожну копійку.

— Мало, дядю!

— По півкопійки мало?! А по скільки ж ви хочете?

— По дві.

— По дві?.. Та майте совість, хлоп’ята! Подумайте, де ви ще знайдете такий заробіток. Там знаєте скільки тієї цегли валяється? На м’яч можна заробити, не те що па квиток у кіно!

Врешті зійшлись на копійці.

Я їм пояснив, де брати цеглу. Воронь боже з штабелів, що височіли там же, на причалі! Не хотів мати справу з міліцією.

— Добре, дядю, не будемо!

— Ну, от і гаразд.

Робота закипіла одразу ж. Я склав список і позначав, хто скільки приніс цеглин. Носили цеглу до вечора, а увечері я розрахувавсь до копієчки.

— Завтра приходити, дядю?

Ось він, виховний момент! Трудова діяльність — не з страху, не з примусу, а з доброї волі, за винагороду. Як часом ми боїмось цього слова: "винагорода", не розуміючи, що ось із такої чесно заробленої трудової копійки починається справжня людина.

(Чудова тема для лекції: "Трудове виховання підростаючого покоління. Роль матеріального стимулу").

Рано-вранці вони вже з’явилися в дворі, навантажені цеглою:

— Дядю, де класти?

І попереду — зовсім ще малюк. Ніс єдину цеглину — аж еонів од натуги.

— Ну, молодець! Як тебе звати?

— Колько.

— Записую, Колько, й тебе. Дивися сюди: ти заробив уже цілу копійку!

Дивилося. Як на майбутню цукерку дивилось.

Гора цегли росла та росла — цілісінький штабель звівся підвечір, а їм усе було мало:

— Ми й завтра носитимем, дядю!

— Ні, завтра, хлоп’ята, не можна. Завтра мене не буде. А от наступної суботи — будь ласка!

В суботу їх прийшло ще більше. А в неділю до нас завітав міліціонер. Лейтенант, дільничний, якого я ще й не знав у обличчя.

Зате він добре знав Всеволода Марковича. Тож до нього одразу й пішов.

Я складав саме цеглу, коли до мене підбігла дружина:

— Володю, там, у татка, міліція!

— Що їм потрібно?

— Щось говорять про цеглу.

— Про цеглу?

Я одразу ж витер долоні, зняв халат, оддав дружині.

— Що ви хочете робити? — спитала вона злякано.

— Піду послухаю, про що вони там розмовляють,— сказав якомога спокійніше. Хоч на серці, признатися, шкребли кішечки: невже дирекція поскаржилась в міліцію? Йшов і думав, що маю казати. Про безгосподарність, безголів’я керівників цегельного заводу. І що жоден закон не забороняє підбирати те, що викидається,

Перш нінї зайти до вітальні, подивився на себе в люстро. Це вже в мене професійне: йдучи на люди, обов’язково загляну в дзеркало.

— Можна?.. О, тут у нас гості!

Хоча гість, власне, був один: молоденький іще лейте-пант, який сидів за столом. Розкрив сумку, щось виймав. А мій милий тесть, червоний, розгублений, стояв перед ним, як школярик.

— Що ви, кхм... кхм... наробили?

Не назвав навіть Володею.

Не відповівши йому, я привітався до міліціонера. Подав руку, примусив його звестися.

— Так що тут скоїлось? — запитав якомога спокійніше (аутогеппе тренування, півгодини щоденно).

— Ви ще й питаєте! — озвався обурено тесть.

Вирішив не звертати на нього уваги: зосередився на міліціонерові.

— Я вас слухаю, товаришу лейтенант... Сідайте, сідайте, в ногах правди немає!..— Змусив його сісти, сам сів навпроти.

Міліціонер спершу пригладив світленького чубчика, а потім уже повідомив, що привело його до нашого двору. Виявляється, мої милі трудяги вирішили, що носити цеглу від пристані дужо далеко. Була виділена розвідка, розвідка обнишпорила всі садиби довкола і в нашого ж сусіда наткнулася на акуратно складену цеглу. Ну, а далі відомо, що може лишитись од найбільшої навіть гори, коли коло неї заходяться отакі працьовиті мурахи!

Тож-то вони так швидко поверталися з цеглою!

Я, звісно, не міг про це й знати. Розповів лейтенантові, як було насправді, пояснив, для чого будуватимемо спортивний зал (тесть кхмикав за спиною, але, слава богу, в розмову не встрявав), під кінець я висловив своє обурення безгосподарністю дирекції цегельні. І сказав про намір написати про це до "Перця".

І ще додав, що цей факт використаю у своїй лекції, яку найближчого часу читатиму в Міністерстві внутрішніх справ. До речі, націй лекції має бутий міністр. Тож я з вдячності до товариша лейтенанта, який оперативно виявив це неподобство і врятував мене од неприємності, обов’язково згадаю його в своїй лекції (тесть знову кхмик-нув за спиною).

— Пробачте, як ваше прізвище?

Лейтенант аж почервонів од задоволення. Ледь струнко не став, себе називаючи.

— А цеглу я поверну,— — пообіцяв я, проводжаючи лейтенанта,— Це ж треба, до чого додуматись!..