Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Вийшов на кухню заварити чай.

І поки ми чаювали й ласували тортом, воно встигло закохатися в мене. Безоглядно. Безтямно.

— Я нікуди од вас не піду!

Думало, мабуть, що як тільки піде, я зникну назавжди.

— Що ж ти в мене робитимеш?

— Житиму!

Посунулося в куток, чорні жарини очей горять жертовно.

— Де ти живеш?

— Не скажу!

— Ось візьму й виведу геть з кімнати!

— Ну й виводьте: я засну у вас під дверима.

І я повірив: засне. Щось було в ній таке натхненно-рішуче, що я пе міг не повірити.

Врешті я здався:

— Гаразд, якщо тобі вже так захотілося, то ночуй. Тільки вранці підеш додому!

Взяв подушку, ковдру, постелив їй на дивані. Зібрав посуд:

— Поки вернуся, щоб ти вже спала!

Мив склянки і не знав, що далі робити. Не викликати ж міліцію!

Повернувся — воно вже лежало. І дивилося молитовно ' на мене.

— Чому не спиш? — спитав якомога строгіше.

— А ви мене поцілуєте?

Вперше за весь вечір мені стало смішно.

— Слухай, мала, ти хоч знаєш, що таке поцілунок?

— Знаю,— серйозно кивнула вона.— Мене мама цілує щовечора.

— На щастя, я не твоя мама. Тож тобі доведеться обійтися цього вечора без поцілунку.

Вимкнув світло, ліг у постіль. Прислухався: зітхає, ворушиться.

— Ану, зараз же спати! — нагримав.

Завмерло, затихло. Тільки наче приглушено схлипнуло. Чи вчулось?.. Гаразд, треба спати. Вкутався в ковдру, заснув.

І слава богу, що в мене вистачило глузду по зачепити її, коли воно само приповзло серед ночі до мене. Підлізло під ковдру, тулилось щосили, поки й заснуло. Я обережно взяв її па руки, одніс, як кошеня, на диван...

— Так скажеш, де живеш? — спитав після сніданку.

— Не скажу!

В мене урвався терпець:

— Слухай, мала, як не скажеш — здам у міліцію!

Воно одразу ж заповзло на диван.

— Здавайте! Я тоді втоплюся або повішуся!

Ще раз спробував умовити. Обіцяв, що будемо щодня кататися на ковзанах. І пити в мене чай. З тортом. Що цього літа поїдемо разом до моря.

— А не обманете?

Поклявся, що ні.

Повірила. Важко зітхнувши, стала збиратись.

Аж додому вів її за руку.

— Ваша дочка? Беріть та стережіть її добре, щоб не забігала з дому!

Що тут зчинилося! Особливо коли довідались, де вона ночувала. "Розпусник! Бандит! Під суд! До в’язниці!" Врятувало лише те, що в лікарні встановили: дівча лишилося незаймане. Хоч все одно мав неприємність: матуся її, подільська фурія, написала па мого службу листа. Полоскали, скільки хотіли.

Відтоді я взяв собі за правило: від дівчат, особливо молоденьких, ріж ттоли й тікай! Це підростаюче молодо покоління тепер настільки розкуте, що від нього можна чекати чого завгодно.

З Марійкою ж — інша справа. З Марійкою було в мене серйозно, тож робив усе, щоб прив’язати її міцніше до себе. І коли вже не мав сумніву, що вона іі дня без мене прожити не може, вирішив познайомитися з її татусем.

Зрозумійте мене правильно: я не хотів ризикувати. Мені ж було вже тридцять. Хай здобуде середню світу, потім повчиться в інституті... Я наперед знав, що може сказати її вчений татусь. І хоч моя кохана сваха бралася умовити старого, я вважав, що буде краще, коли говоритиму сам. По-чоловічому.

Отже, я повинен був мати неабиякі козирі. Основний: що Марійка жити без мене не зможе. Жодного дня!

Так я вперше опинився в будинку, що його бачив майже щовечора. З ганку ступили в коридор, потім до просторого холу. Стіни модно оббиті сосновими планками, бронзові модерні світильники. Уявив, як щовечора буду заходити сюди, повертаючись додому з роботи, і хол мені ще більше сподобався. В холі було троє дверей, масивні, теж з бронзовими ручками. В одні ми ввійшли, другі вели до вітальні, треті — в симпатичний коридорчик, вже не сосною оббитий, а пофарбований в світло-кремове. Хід, мабуть, до кухні. І досить широкі, застелені яскравою килимовою доріжкою сходи на другий поверх. Там було три кімнати, про це я вже знав од Марійки: її й таткова спальні і татків кабінет ("Ну, таткові доведеться потіснитися трохи, коли я сюди переїду")...

Марійчиного батька застали у вітальні.

— Татку, знайомся, це — Володя. А це, Володю, мій татко.

— Дуже приємно, дуже приємно. Всеволод Маркович.

У нього була ніжна й м’яка, мов не чоловіча, долоня.

І великі, під окулярами, очі. Дивився на мене так, наче я зараз почну розповідати, чим хворий.

Одразу ж пройшли до їдальні: була саме обідня пора. Но пам’ятаю, чим пригощали, хоч і люблю всмак поїсти (таки хвилювався!), запам’ятав лише великий горіховий стіл з різьбленими пінтами (він і тепер стоїть у вітальні, суцільний горіх, середина минулого століття, ціпи не складеш), білосніжну скатертину і па пій дуже дорогий фарфоровий сервіз, місце якому хіба що в музеї.

— Цс ще од прабабусі,— пояснив татко, коли я висловив своє захоплення.

Я здивувався: отаку цінну річ і виставляти на стіл. Сказати б, якась урочистість: іменини, весілля... Так недовго щось і розбити...

На стіл подавала Марійка. І якесь чудо-юдо в платті ніби з заліза: воно аж гриміло.

— Знайомтесь, Володю, це наша Мартина.

Чудо-юдо блимнуло металевими віями, ворухнуло кутиками стуленого рота (потім я вже довідався: ото воно так усміхалось!). Поставило супницю, витерло фартухом руку, тицьнуло її, наче меч.

Мусив підхоплюватись, розкланюватись: біс його зна, хто така ця Мартина-Мартин. Родичка? Хатня робітниця?

На Марійці ж була симпатична, поцяцькована дрібненькими квітами сукенка, білосніжний фартушок. І це вбрання їй личило більше, аніж шкільна форма.

Про що я їй і сказав. Пізніше, коли ми вдвох вийшли в сад.

Бо татка її одразу ж після обіду викликали в Київ. В інститут.

— Дихнути не дають! — поскаржилась Марійка.

Тож, лишившись удвох (чудо-ходо не йшло в рахунок),

ми пішли в сад.

На душі було спокійно та світло, всі дерева немов аж вітались до мене, навіть тернові кущі, що росли живоплотом в кінці саду, від лугу, закивали до мене рясним білим цвітом. Я ще подумав, що терен — це добре, снробуй-но продертись до саду, й спитав у Марійки, чи не тато садив.

— Ні, не татко. Це садили ще до нас.

Ну, звісно ж, не татко! Де вже її таткові до такого додуматись!

Ми походжали по чистеньких доріжках, і я думав з приємністю, що мине не так і багато днів, як я ходитиму тут вже господарем. Адже ми вирішили (поки що Марійка і я), що як тільки Марійка закінчить десятий, так і одружимося. Я купив навіть весільні обручки, великі, масивні, з золота найвищої проби,— тут смішно було б економити, золото завжди золото, це все одно що покласти свої заоїцадження па ощадкнижку, і замовив елегантного крою чорний костюм. Черевики ж модельні мені подарувала сваха: якось сказав, що ніде не можу дістати, і в наступне ж побачення вона недбало, як це вміла робити, подала мені велиісу коробку:

— Це тобі на весілля, мій котику.

Ми зустрічалися й далі, вона не забувала розпитувати, як у мене з Марійкою.

— Чудо — не дівчина! Ти повинен весь вік мені дякувати.

— А я що роблю? — відповів пригортаючи.

Тож, повторюю, на душі моїй було спокійно та світло, я настільки був упевнений в неминучості нашого весілля, що став спродувати меблі: шафу, зовсім ще нову, ліжко й стіл, чотири стільці. Лишалася тільки кімната, мені шкода було отак її за будь здоров залишати, але ж обов’язково мав виписатися, щоб прописатися в Марійки.

Став підшукувати, кого прописати, щоб залишити на нього кімнату. Знайшов одного симпатичного хлопця: випускник вузу, який не мислив себе поза Києвом і в якого в Черкасах були не менш симпатичні батьки. Або "предки", як він їх називав. Зійшлися на двох тисячах "ре"

(заплатили, звісно, батьки) — при умові, що він сам доб’ється прописки і що гроші всі — наперед.

Я одніс одержані "тугрики" в ощадкасу і ще дорогою, пам’ятаю, подумав: а чи не справити Марійці весільну сукшо? Та одразу ж згадав її татка, який, напевно ж, одержує стільки, що мені й ве снилося, та й сукшо весільну надягають всього раз в житті, а тоді хоч бери й викидай... Хай шиють самі, досить з мене обручок...

Коли б я не був лектором, то пішов би працювати в ощадкасу: так мені тут подобалось. Якась атмосфера особлива, якась урочистість, і навіть убогі плакати: "В сберкассе денег накопили — путевку на курорт купили", "В сберкассе денег накопили — велосипед себе купили",— навіть оці плакати не могли зіпсувати мені настрій.

Я люблю гроші (а хто їх не любить!), люблю тримати в руках, розкладати, розгладжувати, люблю, коли вони шелестять у кишені, і не дуже охоче розстаюся з ними. Но тому, що скупий, а тому, що знаю їм ціну. Ненавиджу тих су б чиї; і в, маминих синків, які жбурляють гроші, наче сміття. Я б отих, що недбало розтринькують батьками зароблені гроні і по барах та ресторанах, всіх до одного б у тайгу чи а тундру,— хап би спробували, як заробляють оті п'ятірки іі десятки, що їх вони дають на чай офіціантам! Кожну лекцію, присвячену трудовому вихованню нашої молоді, я закінчував отаким закликом, і ви почули б, яка буря овацій здіймалась щоразу!..

Та досить про це. Я, здається, збився в своїй розповіді на манівці, а треба ж розповісти, як я спробував посвататись і що з того вийшло.

Марійка з чудом-юдом мили па кухні посуд, а я з майбутнім тестем піднявся в його кабінет: за обідом мова зайшла про раритети, я похвалився, що маю кілька рідкісних видань. Всеволод Маркович сказав, що в нього теж с що показати.

Одна з книжок була й справді дуже рідкісна, виготовлена хтозна й коли, чи не за часів Лвіценни: важкенний фоліант у шкіряній оправі, сріблом окутій, пожовклі аркуші страшно було й гортати... Книжка важила, мабуть, не одну сотню карбованців, я її щиро хвалив, й очі старого "тішено сяяли, скельця окулярів аж плавились, і його пості іі не "кхм... кхм..." лупало вже зовсім розчулено. Отоді я й вирішив сказати йому про свій намір...

Зачувши про те, що я хочу одружитись з його єдиною донькою, Всеволод Маркович розгублено заблимав.

— Пробачте... я зараз...

Схопився з крісла, взяв фоліант. Довго ставив на місце, ще довше щось там шукав.

— То на чому ми... кхм... кхм... зупинилися? — Він волів забути щойно сказане мною, переконати себе, що нічого не чув, але виховання брало своє, він найбільше боявся мене образити, тому ще раз спитав у надії, що я передумаю: — Ви щось, здається, сказали?

— Я прошу руки вашої доньки!

— Ага... Пробачте, я зараз...— Знов панічний кидок до стелажів, гарячкове нишпорення між книжками.

— Всеволоде Марковичу, це повинно статися рано чи пізно! — не дав я йому уникнути розмови.— Ми з Марійкою полюбили одне одного на все життя.