Містечкові історії - Дімаров Анатолій

А ви самі спробуйте!

— Я?.. Будь ласка!

Налив повен келих, звівся, попросив слова. На мені був ідеально пошитий костюм, білосніжна сорочка.

— Дорогий мій друже! — звернувся я до молодого.— Наша українська жінка з давніх-давен зуміла завоювати собі таку незалежність, про яку інші тогочасні жінки не насмілювались і мріяти.— Мій голос лунав упевнено, довкола залягла тиша.— Й коли настала революція і ми заходилися визволяти жінок, то нам, власне, вже й визволяти було нікого: ми визволили не жінку, а чорта...—

Регіт.— Так, так, чорта, який вже з колиски сидить у кожній жінці. Спершу в дівчині — чортик, згодом у молодій жінці — чорт, а вже потім, у літній жінці,— могутній чортище, загартований у сімейних битвах та сутичках.— Регіт ще більший.— І мені жаль тих чоловіків, які намагаються з ними воювати, ламати їм роги: роги виростають ще міцніші й гостріші, ніж до цього. Тож я тобі щиро зичу подружитися одразу з цією милою істотою, зробити її своїм спільником — і тоді не страшні будуть маленькі ті війни, які вибухають в кожній сім’ї, байдуже, щаслива вона чи нещаслива, і без яких наше життя було б таке пісне й нудне. Тож починай приручати одразу: цілуй оце красиве, оце чарівне чортеня.

Останні слова мої потонули в оваціях, а сусідка, сміючись, спитала:

— Ви серйозно про чорта?

— Цілком серйозно! — відповів я твердо. Й потягся до неї повним келихом: — За вашого чорта!

Вона мені все більше подобалась. Відчував, що ця жінка ввійде? в моє гниття серйозно й надовго.

— За вами можна впадати? — запитав її.

— Спробуйте! — розсміялась вона.

І між нами розпочалась ота гра, що одвіку триває між чоловіком та жінкою, коли вони одне одному подобаються. Хоч би про що ми з нею говорили, за кожним словом чаїлося оте недомовлене, до якого, власне, й прислухаєшся вподовж усієї балачки.

— Гарний вечір був, правда?

— Так...

— Що ж, прощаймося,— зітхнула вона і подала мені руку.

У коридорі, па моє щастя, було темно: вона не могла бачити, який у мене розгублений вигляд. Я розумів, що мушу їй щось сказати, розумів і мовчав. І був дуже лихий на себе.

— До побачення,— сказала вона.

Мені вчулося якесь аж невдоволення в тому прощальному слові. Я ж, як найостанніший йолоп не знав, що робити. По-товариському потиснути руку? Поцілувати шанобливо та гречно? Я не хотів стати в її очах смішним, до того ж боявся налякати її відвертими залицяннями. Мені вже стрічалися отакі, па перший погляд, сміливі жінки, які самі, здається, вішаються па шию, а спробуй вдатися до дій рішучих... "Що ви?! Що ви?! Як ви но-

сміли?!" Кілька разів я повертався додому, наче обпльований, поки не навчився їх розпізнавати з першого ж погляду. Й оминати, як осині гнізда. Хоч ця, здається, на таких і не схожа.

— До побачення,— буркнув нарешті. Став спускатися сходами, злий на себе, як чорт.

— Послухайте! — тихенько покликала вона (я так і завмер).— Вам не хочеться випити кави?

Вона ще не закінчила фрази, а я вже був біля неї.

— Хочеться!.. Ще й як хочеться!.. Це саме те, чого мені бракувало! — У мене нарешті розв’язався язик.— Кава — моя мрія одвічна, моя найиалкіша любов! За чашечкою кави я ладен на край світу бігти!

— Ну, навіщо ж так далеко? — засміялася вона.

Клацнув замок, і ми опинилися у квартирі.

— Тільки не судіть суворо: в мене як слід не прибрано.

Ого, не прибрано! В сучасно обставленій вітальні панував отой затишок, що його вміють наводити лише наділені художнім смаком жінки.

— Можете скинути піджак,— запропонувала вона,— Люблю, щоб мої гості почувались, як удома. Я теж з вашого дозволу скину святковий цей панцир.— Пішла в інші двері, мабуть, до спальні, й з’явилася згодом в халатику з простенького ситчику, пошитого, мов на школярку. І від того — якась ще миліша, домашніша.

— Я швиденько... А ви тут не нудьгуйте... Дивіться ось журнали.— Взяла цілий стос, поклала переді мною на журнальному столику. Все це були видання американські, англійські, французькі, чоловік її, мабуть, об’їздив увесь світ... "А ти?" — кольнула мене ревнива голочка, але я себе втішив одразу, що не він же сидить зараз в оцьому кріслі, а я і не для нього готується кава... Гортав цупкі сторінки, роздивляючись кольорові ілюстрації, іноді до непристойності одверті, перекладав журнали, а сам прислухався до її кроків на кухні.

— Не заснули?

З’явилася, несучи на таці кавник, мініатюрні порцелянові чашечки, цукор і тістечка в таких же порцелянових вазочках. Дух добре зготованої кави залоскотав у ніздрях, розлився но кімнаті.

Ми пили каву, смакуючи кожен ковточок, розмовляли вільно й невимушено, як давні знайомі, ба навіть друзі, які знають одне про одного все, і відчуття все більшої близькості, якщо хочете — зрідненості наростало між нами.

т

Пригадується, ми говорили про літературу, бо дві шафи у вітальні були напаковані книжками. Видання в основному авторів іноземних, класиків і сучасних, хоч до класичної спадщини вона ставилася з ледь помітною зневагою. Бальзак, Діккенс, Толстой? Застарілі й трохи смішні, як бабусі в своїх столітніх капотах. Навіть Еріх-Марія Ремарк, що шш так захоплювалася в молодості. Не кажучи вже про Достоєвського, перед яким і досі стогне Європа. V

Я з нею погоджувався, хоч і не в усьому; знав, що жінкам не дуже подобаються чоловіки, які не мають власних поглядів.

Потім розмова наша перекинулась на картини, на новітніх художників, і тут ми теж виявили спільні уподобання, що пас радісно схвилювало...

Потім ми опинились у ліжку з румунського гарнітуру "Людовік Шістнадцятий", біле з золотом, і я зроду не обіймав такого прекрасного тіла. Все, що я пережив раніше, в порівняння не 1ЇІПЛО...

Вас, певно, дивує, що я досі не назвав її імені. Роблю це свідомо: терпіти не мозку донжуанів, які на весь світ роздзвонюють про свої перемоги. Що може бути огидніше: видати жінку, яка довірила тобі пайсвятіїпе! Я навіть посварився з одним таким типом, коли вій став похвалятися своїми пригодами.

— Жалкую, що ми не зустрілися століттям раніше! — сказав я йому.— Охоче проколов би вам язика!

Отож буду її називати просто "вона". Ми й досі стрічаємось із нею — не як коханці, а як добрі друзі. Більше того: згодом я заприятелював з її чоловіком, людиною дуже приємною. До того ж вона виявилась якоюсь далекою родичкою майбутньої моєї дружини.

З цього все й почалося.

Якось у мене вирвалось:

— Як би я охоче з тобою одружився!

— Ти?.. Зі мною?..

Звівшись, вона вражено подивилась на мене, а потім упала на спину й розреготалася.

— Я не сказав, здається, нічого смішного...

— Ти... зі мною... Ох, пробач!..— Вона все ще не могла опанувати себе, сміх душив її, сльози набігали на очі. Я ж, зрозумівши, що н неї не було навіть думки вийти за мепе заміж, образивсь по-справжньому.

■— Звісно, що я такс супроти твого чоловіка!

— Пробач, милий, пробач... Але ж це так смішно: ти — лі мною.— Вона вже честилась до мене, горнулась усім тілом.— Ну, годі, не сердься. Я ж не жінка, я — кішка... Тобі доводилося жити з шінкою-кішкою?..

Згодом спитала:

— Ти й справді хочеш одружитися? Завести сім’ю?

— А що ж тут поганого? — Я ще сердивсь па неї.— Думаєш, приємно з дня у день повертатися в неприбрану кімнату? Давитися по їдальнях супами й котлетами?

— Бідний мій, бідний,— погладила вона мене, наче малого.— Тебе й справді варт пожаліти. Ну, нічого, ми щось придумаємо. Спробую підшукати тобі наречену. Тобі які подобаються: блондинки, брюнетки? Серйозні, веселі?

— Такі, як ти.

— Таку, як я, не знайдеш,— сказала вона категорично.— Я — в єдиному екземплярі. Прочитай і передай іншому...

— Тоді хоч подібну до тебе. Щоб мала хоч десяту частку того, що є в тобі.

Вона серйозно кивнула:

— Спробую щось підшукати.

Отак жартували ми з нею, власне, жартував лише я, бо якось серед тижня вона подзвонила мені на роботу:

— Милий, ти можеш сьогодні завітати до мене? Я, здається, знайшла те, що треба.

— Що ти знайшла? — Я вже забув про нашу розмову.

— Наречену.

Трубка в моїй руці одразу ж поважчала:

— Ти що — серйозно?

— Затям, дорогий: жінки ніколи цим не жартують... Отже, до вечора... І купи букет квітів, краще нарцисів. Ми дуже юні й кохаємось у квітах. Па, дорогий!

Клацнуло, єхидно затукало, а я все ще сидів приголомшений...

Подумав, що вона вирішила мене розіграти. Взяти на бога, щоб подивитися, як я примчу рівно о сьомій з букетом в руках. Вже хотів був їй подзвонити, що сьогодні не зможу, але тут щось підказало, що це таки не жарт.

Глянув на годинник: рівно п’ять.

Зайшов до перукарні підстригтися, поголитись. Самому приємно, коли шкіра на щоках туга і єдвабна. Побував на двох ринках, поки надибав нарциси. Бісова тітонька по моїх очах побачила, що без нарцисів я не одступлюся од неї: заправила таку ціну, наче вирощувала їх на чистому

золоті. Подумки її проклинаючи, змушений був розстатися з грішми.

Ніс нарциси, і мені все здавалося, що не квіти тримаю — жмут троячок.

— Приніс?.. Молодець!..

— Ох, яка ти красуня! — Ще ніколи не була вона такою звабливою. Й оця нова сукня — як вона пасувала до її зеленавих очей!

— Тс-с-с,— лукаво притулила вона палець до вуст.— Ми не самі,— І вже голосніше, щоб було чутно й там, у вітальні: — Проходьте, Володю, ми вас заждалися! Квіти?... Боже, яке чудо! Марійко, ноглянь-но: твої улюблені квіти! Як ви вгадали саме ці квіти купити?..

А очі сміялися.

Те, іцо звалося Марійкою, було дуже юне і ще більш сором’язливе. В неї аж шия взялася вогнем, коли я поцілував їй руку.

— Володимир.

— Марійка,— І, повірте, присіло в кніксені! Мов гімназисточка перед учителем.

"Ви давно з пелюшок?" — лодумалося мені, але, звісно, не сказав цього вголос. Вказав зовсім інше:

— Це — вам.— І простягнув їй нарциси.

Тут вона почервоніла так, що незручно було на неї й дивитись. Оглянулась на мою коханку: брати? не брати? — взяла. Стояла н, мабуть, не знала, що далі робити з квітами.

— Давайте я їх поки що поставлю у вазу. Заради таких квітів щось і випити варто. Як ви, Володю? Тоді я. приготую швиденько закусь. А ви тут не нудьгуйте без мене. Володю, розважайте нашу гостю.— Вона вже відверто втішалася незвичайною ситуацією, відьмині очі її так і палахкотіли від утіхи.

Ми залишилися вдвох.

— Ви в якому інституті навчаєтесь?

Спалах рум’янцю, ледь чутний голос:

— Я ще в школі...