Божки - Винниченко Володимир
До мене не чіплялись, розуміючи мій стан: чоловік, може, про якісь "бамаги" дума, а тут, маєш, їж борщ скарбовий.
Коли кінчали роботу, я вже майже нічого не почував, крім страшенної, надзвичайної втоми. Як я спав цю ніч і чи спав, не знаю. Памьятаю, я лежав на полу, як в гарячці, як в безпамьятстві. Бідне моє тіло, не звичне до якогось навіть маленького зусилля і розчавчене дванадцятигодинним рухом, зуміло й щеміло все так, як щемить, коли їдеш в поїзді доб зо двоє і потім ляжеш в хаті у себе. Куди там так? В сто раз гірше! Говорю тобі, я навіть нічого не помічав круг себе. І тільки цим можна пояснити, що я все ж таки пробув тут шість днів. Цим в головній мірі.
На другий день, коли ми встали о пьятій годині (уяляєш: о пьятій!), я весь нив і болів. Шию так крутило, неначе там засіло з десяток жорстоких ревматизмів, наче її ломив хтось, ломив і, недоломивши, кинув. Руки, ноги, клуби, пальці рук, мускули живота — все нило, боліло, стогнало.
Над вечір стало легче, якось притупилось чи розімнялось. Але ніч знов, як в пропасниці, весь горів, і чи спав, чи так лежав, не знаю. В душі ж якісь клуби пороху, захвату й гарячкової бадьорости.
Нічого, розуміється, зв'язного, розумного, хаос і підняття нервів до найвищого степеня, до такого, коли навіть ні втоми, ні нудьги, ні думок нема. Одне скажене горіння!
Але припала як раз неділя. Роботи нема. Пауза. І я, немов після буйного піяцтва, спухлими й крівавими очима озирнувся круг себе. Але в сей день ще занадто багато хмілю було в моїх очах, щоб я міг побачити те, що побачив далі. Одначе вже, памьятаю, по мені проходив кільки раз морозець чогось тоскного й лякаючого. Вже я помічав те, що потім розрослось в мені до свого льогічного кінця.
Ввечері я випив з хлопцями горілки і, мабуть, від неї або ж від того, що цілий день не робив і напруження упало, заснув як убитий. В перший раз за той час, як виїхав з дому. Ти ж знаєш, який у мене бува стан, коли я висплюсь по багатьох безсонних ночах. Знаєш те чуття безмірної й безпричинної огиди до всього. Знаєш ту страшну втому, яка облягає кожну клітину мого организму.
От тут то я й почав бачити все. Знаєш, що перш усього я піймав у собі? Гидливість. Це характерно, правда? Надзвичайну, непереможну, спазматичну гидливість. Можеш собі зрозуміти, як я мусів горіти, щоб ці три дні нічого не помічать. (Думаю, що все ж таки помічав, тільки мої спостереження не доходили до сфери свідомости, залитої в сі дні полумьям гарячковости.) Особливо мене мучило за їжою. Брудні руки, брудний посуд, брудні сорочки. Сякаються пальцями тут же за столом і потім, витерши їх чи не витерши, ламають ними хліб, який і я мушу їсти. (Часто за обідом бувають і більші непристойности). Їдять всі з одної миски, вмочуючи в неї свої ложки, облизані порепаними, заслиненими губами. (Я мимоволі згадував Юлію Андрієвну, яка так боїться мікробів, що після себе все кипьятить. От сюди б її! За десять хвилин померла б від розриву серця, переповненого страхом і огидою.)
Лайки, грубість рухів і жестів неописуєма. Обстанова страшна. Уяви собі низьке, темне й брудне корито, накрите дахом, з маленькими дірочками для вікон. Розміром трохи більше за нашу залю. В тому живе тридцять-сорок душ. На земляній підлозі мокра гниюча солома; стіни зелені від вохкости, з білими, пухастими, неначе інеєм вкритими плямами; скрізь мертві посохлі мухи; дух поту, кужухів, дьохтю, махорки, цибулі, житнього хліба, людського дихання; щось кисле, застаріле, моторошне!
Я знов вражаюсь від свого горіння: як я не помічав уночі того, що потім з жахом помітив. Я кажу про страшний, їдкий, сверлячий сморід і... паразітів. Це кошмар, моя біла, справжній, реальний кошмар! Коли мені дуже погано, мені завжди сняться сни, в яких я з чуттям божевільного жаху, огиди й одчаю бабраюсь в якій-небудь ямі, повній жаб, червей, гадючок. Тепер майже те саме було, тільки не в сні, а в дійсности. Я чув, як по мені лазили воші, такі ж самі, які я бачив на шиї у одного робітника. Може, їх було не так і багато, але в мене було вражіння, що я засипаний ними, як зернами тої пшениці, що ми віяли. Як, як я не чув їх ті ночі, абсолютно не розумію! Тепер я лежав, весь пронизаний жахом і такою огидою, що спазми, як хвилі, ритмично стискували моє горло й груди. Я лежав, слухав і готов був щохвилини завити криком божевільних. Не кажу вже про храп, сопіння, стогнання, плюскотіння сплячих поруч зі мною на нарах.
В ту ніч я рішив зараз же втікти, зараз же, ні хвилини не гаючись. Але... світло дня якось розігнало кошмарність ночі. Мені здалося, що я перебільшив. Треба знов поробити цілий день, стомитись як слід — і я спатиму, нічого не чуючи. Я ж мусів знати, що буде. Гадав я також, що удень не буду нічого помічати.
Але, розуміється, це я тільки хотів так думати. Я помічав ще з більшою гостротою. Від безсоння нерви знов підкрутились і запалали, але инакше. Тепер вони неначе всмоктували в себе все те, що я почав бачити.
Уночі ж я знов лежав рівний, як наелектрізований, і слухав. Спати? Господи! Що про се й говорить.
Але я вже міг думать. Я вже дістав якусь апатію жаху й огиди. І тоді я тільки зрозумів усе — і себе, і їх, і Ріну, все, все.
Перш усього, я виразно побачив, що я зробив безглуздий, непотрібний, божевільний вчинок. "Чого я тут лежу, я, Юрій Микульський? — думав я. — Серед цих чужих, глибоко чужих, нещасних, понижених, ограбованих, але все ж таки непримиримо чужих мені людей?"
Не тільки через гидливість вони були мені чужі, ти не думай. Я навіть розумів необхідність всього того, що бачив. Я розумів, що инакше й неможливо бути, це єсть обов'язкове явище в цих умовах. Навіть непристойности цілком логичні, цілком... як би тобі сказать? — натуральні, природні в цій обстанові. Умови роботи, їжа, все просто примушує бути непристойним. І не тільки їх, а й мене! Я розумів і їхнє відношення до цього, з першого погляду огидно-грубе, мужицьке, брудне, але таке саме необхідне, як і саме поводження. Просто пристосовання до умов. Ніякої природної неестетичности чи грубости абсолютно нема. Вони можуть бути в инчих сферах далеко чутливіщі, ніжніщі, естетичніщі, ніж найестетичніща пані. Це — серйозно.
Але в тому й єсть весь центр моєї трагикомедії, що я, визнавши навіть все це, не міг викинути з себе своїх почувань.
Господи! Я тільки в ці ночі зрозумів, що за мізерне, що за малесеньке це наше "я"! Яке воно безсиле, яке незначне місце займає в тому, де живе.
От я лежав на тих нарах. В мені чохала в висках і ухах кров. Серце стискувалось і болюче щеміло від кожного вибуху крику, від гавкіту собак, від укусів бліх і вошей. Мозок горів, снував гарячкові образи, не спав, виснажував мене. І я, Юрій Микульський, я в усьому цьому процесові не брав ніякої участи. Не те що не брав, а я не мав ніякої сили, ніякісінького значіння в йому. Я хотів, щоб не чохала кров, щоб не горіла голова, щоб не було болючої огиди, щоб тіло й мозок мій заснули. Я всього цього хотів, дуже хотів. Але що з того? Без моєї волі, без спросу, без мого відому в мені (чи в мені ж?) ішла якась своя робота, ворожа до мене, глузливо-недбала. І що ж я таке після цього, я, те, що називає себе Юрієм Микульським? Що воно по суті таке? Невеличкий клапток мозку з малесенькими правами, з малесенькою участю в цілому. Величезна більшість живе сама по собі і не питається у мене, як їй жити й що робити. Попади я в дім божевільних і забудь навіки себе й своє призвище — те все, що зо мною разом живе, все, що зветься "моїми" руками, ногами, шлунком, серцем, — все житиме собі й без мене.
І чого варті після цього всякі ламентації про свободу волі? Чого варті наші стремління? Наше "я" тільки пристосовується до того чужого, головного, з ким воно мусить жити. І горе тому "я", у якого нема згоди з своїм сожителем!
Все це я думав, лежучи на нарах і жахливо, гидливо щоменту чешучи те місце, де повзали й кусали паразіти.
А мої товариші, ті, яких я жалів, яких рятував, для яких приймав тепер і раніще всякі инчі паразіти, — ті лежали й хропли усіми порами своїх здоровецьких тіл. Я їх жалів! Я, котрий нещасніще кожного з них. Вони можуть сміятись, спати, рухатись без мук, вони в згоді, повній згоді з тим своїм сожителем. А я?..
Ти не можеш уявити, як мені й жалько й гидко було. Як хотілось до крови висміяти моє паршивеньке "я" за його чваньковатість.
Цю ніч я зовсім уже постановив рішуче покинуть економію.
Але світло дня знов дивним способом змінило мої думки. Я все ж таки лишився й на слідуючу ніч. Був я майже зовсім хворий. Думаю, коли б ще повпірався кільки днів, захворів би серйозно. Але цю ніч я вже був зовсім розчавчений і знесилений до того, що навіть од паразітів не міг одгонятись. Невимовна тяжка тоска навалилась на мене, неначе величезна купа душних, смердючих кожухів. І під тими кожухами я мусів признати, що все, чого я хотів, за чим їхав сюди, від чого так хвилювався, — навіки недоступно мені. Не тому недоступно, що я не міг вижити в тяжких умовах сільського робітника (я ж не збірався ним бути), а того, що я виразно почув, що я син тої среди, серед якої виріс і жив. Моя гидливість — не тільки нормальна огида до шкодливого організмові, ні, тут віки панства, тут віки певного виховання, літа звичок, правил і нахилів. Не я, Юрій Микульський, винен (щиро, без лукавства, без обману себе й других кажу це), а щось инче, щось подібне до того, що примушує Панаса чи Охрима поводитись непристойно, крадіж панського вважати за молодцюватість, що примушує їх в кожному панові бачити свого ворога, оте винне. Моє "я" хоче приняти все те, що так любовно, так наївно і палко проповідує Ріна. Але моє "я" не само живе, єсть ще сожитель, спадкоємець моїх веселих батьків, моєї веселої, безпечної кляси, яка дала мені "незалежні" від того "я" нерви, незвичку боротись за себе, слабість і легкодухість.
А ти знаєш, що мене, властиво, урятувало від того, що я не лишився й не захворів у тому скарбові? Ніколи не вгадаєш!
Вранці я пішов чогось із клуні до кухні. Ідучи двором, я побачив коло ґанку панського дому запряжену бричку. В сей час двері розчинились і з будинку вийшов добродій у ботфортах, з нагайом в руках, трохи подібний до Анатолія.
