Божки - Винниченко Володимир

Чи того, що не дуже старався зрозуміти, чи були в Ганжули протиріччя. Один раз він говорить про якусь палаючу, велику, надзвичайну любов до України. І в той же час з зневагою висловлюється про "череду мужиків", про "замурзаних творців" робітників, про лібералів, демократів, череванів, про всі, виходить, кляси тої самої України. І говорить з ненавистю, з жовчу, з накипілою, намученою, нашарпаною образою. Так до кого ж любов? До співробітників "Самотности"? До самотних ваших душ?

Вадимові знов мимоволі жалько стало цього замученого самим собою чоловічка. Дійсно, як чиряк якийсь, болючий і гидкий, була його душа повна гною всяких обид і образ спухлого самолюбства. Справді, видно було, що він на все пішов би, щоб про його говорили.

— Чекайте, я вам мушу прочитати одну свою статтю. Ходімте до мене! — взяв за руку Стельмашенка Ганжула. — Це недалеко, два кроки. З жінкою моєю познайомитесь. Треба вам ближче бути до нас. Ми повинні тісніще всі... Я вас представлю нашій редакції... Ви читали мої вірші "До загублених зір"? Я там те саме говорю, що в статті "Крадькома". Наші патріоти аж запінились, як прочитали. Не люблять!

Вадим спочатку хотів вставити слово, одмовитись од візіту, але потім махнув рукою й мовчки йшов, з вьялою цікавостю слухаючи нервовий, хоробливий плескіт слів Ганжули.

І тільки аж перед дверима своєї кватири, коли Ганжула з нервовою, дражливою хапливостю почав шукати по всіх кишенях ключа, Вадим спитав:

— А чого ви, слухайте, думаєте, що я ваш однодумець? Через що саме? Я не... з чого— небудь, а з цікавости...

Ганжула перестав шукати ключа й здивовано подивився на Вадима.

— Як з чого? З ваших віршів. З вашого життя. З відношення до вас ваших колишніх товаришів.

— І невже це цілком ясно, що я… ваш однодумець?

— Мені здається, пане добродію, — серйозно й строго сказав Ганжула, — що всякий дійсний син України — наш однодумець.

— Ну, хіба що так! — посміхнувся Вадим.

Ключ нарешті знайшовся. В двері шугнув із хат запах брудних інтеллігентських злиднів. Звідкись чувся дитячий плач. В "кабінеті", де був тільки стіл, один стілець та шафа з книжками, стояв молоденький парубчак з висмоктаним личком.

— А, Голубецький! — недбало, але привітно кинув Ганжула. — Ну, що, як? Познайомтесь. Стельмашенко, Голубецький... А от моя жінка. Марусю, чай є? Даси нам? Позволь представить тобі Стельмашенка. Чого то Богданко кричить? Знов? Скажи йому, що я йому вуха витягну аж до стелі. Мене цей крик...

— Він упав, Іване... — заспокоююче сказала Ганжулиха й причинила двері. Крик хлопчика став глухіщий.

— Читали, Іване? — протягуючи якусь книжку, видимо, журнал, сказав Голубецький теж недбало й ніби з утомою. На сіренькому личкові його блідо заграла холодна насмішка, не до Ганжули, але до книжки.

Ганжула поспішно узяв, ще поспішніще кинув Вадимові "сідайте, будь ласка" і, низько нахиливши лице до журнала, будучи, мабуть, трохи короткозорим, став читать, хутко водячи головою до кінця рядка й знов уліво.

— Сідайте, з ласки вашої... — сказала Маруся й підставила Вадимові стілець. Він подякував, озирнувся і, не бачучи більше стільців, зостався стояти.

— Я, власне, на хвилинку. Статтю одну перечитати.

Ганжулиха трівожно скоса поглядала на чоловіка. Вадимові вона зразу подобалась своїми спокійними рухами, голосом і особливо посмішкою, якоюсь дуже чистою й милуючою. Сама була негарна, з занадто широким носом і далеко розставленими очима.

Раптом Ганжула з усієї сили шпурнув книжкою в куток. Книжка захурчала листами й розпласталась.

— Ах ви ж падлюки! Ах ви ж... поганці!

Він ступив два кроки вперед, два назад, дріжачими руками для чогось обсмикуючи на собі жілет.

— Так ви так?! Так ви так, продажні душі всякої демократичної сволочі? Ти читала цю мерзоту на моїх "Героїв"? Читала?

Жінка обережно взяла його за руку й почала:

— Іванку, послухай...

— А, дай ти мені спокій! Падлю-юки!! — раптом заверещав він і, кинувшись у куток, схопив книгу, знов зо всеї сили шпурнув її об землю, почав топтать, гарчать. І, видно, в той же час знаючи про те моторошне вражіння, яке робить цим на присутніх, і ще більш лютуючи від цього, не знаючи, що зробить, в одчаю злости схопив книгу з підлоги й почав рвати її. Книга була добре зшита, не піддавалась. І це ще більш лютило його. Очі стали якимись пукатими, перекошеними в ріжні боки, рот скривився гримасою люті. І раптом він не то заридавши, не то завивши упав на підлогу, схопив себе руками за голову й почав нею товкти об землю. Жінка, видно, знайома вже з цими сценами, хутко, але майже спокійно підбігла до його, міцно взяла разом з його руками в свої руки голову й стала тримати.

Озирнувшись до Вадима, вона зробила йому знак вийти з кімнати. Голубецькому теж.

Голубецький на улиці сказав Вадимові:

— Старайтесь тепер з тиждень не бачитись з Ганжулою, коли хочете бути з ним в хороших відносинах. Возненавидить вас.

Вадим нічого не встиг сказати.

В сей мент до їх підбіг якийсь чоловік у сивій шапці з "малоросійськими" вусами, весь якийсь піднятий, і закричав до Голубецького:

— Ганжула дома? Ви куди?

— До Ганжули не можна, — неохоче й з холодною недбалостю сказав Голубецький.

— А дома, я вас питаю? Сто чортів вам у черево, я питаю, дома Ганжула?

— Та чого ви кричите, Пампущенко? Тут не...

— Того кричу, що кацапня нас дурних хохлів ріже! Чули? Убили чоловіка. Ходімте! Де ті револьвери, що дав Стовбій? Годі з ними газетками, годі!

Голубецький хотів його спинить, але Пампущенко заревів на його:

— Та плював я на тебе й на твою конспірацію, горобиня ти паршиве! Я не вашою конспірацією з ними пощитаюся! Ганжула дома? Мені нараду з ним треба.

— Дома!

— Ну, так би й сковчало!

І, не глянувши на "горобиня", Пампущенко як вихор полетів у ворота. Голубецький постояв і помалу пішов за ним.

А Вадим теж помалу повернувся й задумчиво попрямував по улиці.

19.

Тижнів через три після першого листа Олеся дістала від Юрія другого:

"Пишу тобі вже з Липянки. Ти, розуміється, будеш здивована. Але ще більше здивуєшся, коли прочитаєш всього листа.

Хочу списати тобі все з самого початку й так, як писав би самому собі. Хочу, щоб ти зрозуміла мене як слід. Я знаю, ти, може, й рада будеш по великій доброті своїй за мене, а також і за родину нашу, а все ж таки в погляді твоїм без цього листа мого було б і непорозуміння, і, може, тайний, невідомий тобі самій сором за мене.

Ну, слухай сумну й смішну повість мого "відродження".

Як і де я дістав способів пробратись за робітника в економію, це нецікаво й непотрібно писати. Факт той, що мені пощастило досить швидко це зробити, — через тиждень після того, як я тобі написав того листа, я вже входив в ворота панського двору як робітник. До сього моменту я майже не жив. Нерви, самопочуття мої були весь цей час в підвищеному стані чекання. Уяви: навіть те, що в мене майже зовсім не було сну, не злостило й не хвилювало мене. Це ж усе було не справжнє, поки що. Все прийде, все зміниться там.

І от я вже принятий і записаний в конторі. Мене зараз же послали на роботу в клуню. Розумієш, біла моя, це слово "на роботу"? Ні, мабуть, не розумієш. Скажу тобі, що я, здається, в життю своєму так не хвилювався, як в ті хвилини, що йшов від контори до клуні.

В конторі мені сказали заявитись прикащикови Гандзі. Я так і зробив. Прикащик Гандзя, рябуватий, з солдатською виправкою, зустрів мене як справжнє й безапелляційне начальство. Віриш: я без всякого удавання почув перед ним страх. Це дуже цікаво. І зараз же зрадів за цей страх, за свою покірну й разом з тим хмуру позу перед ним. (Знов-таки, зовсім не удавану! Я навіть почував щось відповідне цій позі.)

В клуні віяли зерно. Крізь порох, що клубами вився над головами людей, я встиг розглядіти декілька червоних і жовтих віялок. Кожна з них видихала з себе, як захаканий кінь у мороз, клуби пару, пороху та полови. Біля кожної вовтузились по кільки дівчат і чоловіків, щось насипаючи в віялки, щось вигортаючи з-під них. В мені пройшов страх: я ніколи не бачив як слід, як віють зерно.

Робітники відразу почули в мені щось не зовсім звичайне. Я гостро чув на собі їхні пильні, критичні й насмішкуваті погляди, якими вони водили з селянською отвертостю по моїм лиці, руках, ногах, по всьому. Я знав зарані, що білі й невеликі руки, не мужиче лице повинні викликать у них всякі підозріння. І тому зараз же попередив їх, голосно заявивши Гандзі, що я служив до цього за писаря, так що, мабуть, забув роботу, то щоб на мене не дуже сердились.

І уяви собі: це зробило зовсім несподіване мною вражіння. Я, придумуючи цього "писаря", по теорії імовірности та по теорії клясової боротьби, сподівався, що "писарство" моє мусить викликати з боку робітників як не вороже, то холодне відношення. Але вийшло зовсім не так: почувши, що новий товариш був за писаря, робітники перш усього перестали так пильно й насмішкувато оглядать мене, — їм стало ясним і зрозумілим те, що видавалось раніще чудним. А потім, як-не-як, а писарем був! Раз пішов такий чоловік у скарб, значить, не гордує простими людьми, а крім того, має якусь серйозну біду, — без лиха ніхто у скарб не піде.

Навіть Гандзя зрозумів, що від чоловіка в таких обставинах не можна вимагати чогось надзвичайного.

І він поставив мене на легку й просту роботу: вигортати з-під віялки зерно.

Признаюсь, спочатку ця привілеґія навіть засмутила мене: навіть тут мов панство обізвалось, навіть тут на мою долю випадає легеньке! Але через якийсь час я вже почав думати, що мені дали якраз найважчу роботу: инчі могли рухатись, ходити, нахилятись і розхилятись. Я ж весь час мусів сидіти зігнувшись або стояти на колінах і робити одноманітні рухи, не маючи змоги змінити позу. А до того ще цей порох! Мені здавалось, що він тільки коло мене був. Він їв мені очі, спірав груди, лежав густим, липким шаром в роті й кусав усе тіло, — як він пробрався крізь одежу, я ніяк того не міг зрозуміти. Словом, я був щиро переконаний, що прикащик Гандзя навмисне поставив "господина-писаря" на таке місце: покуштуй, мовляв, чим то пахне!

І тут я вже почув не теоретичну, а справжню ворожість до доглядача.

Обідав, полуднував і вечеряв я в цей день, не розбіраючи ні смаку, ні місця, ні людей.