Божки - Винниченко Володимир
Чи на почті, чи в ресторанах, чи в редакції руської газети, з приватними особами й чиновниками, скрізь і завжди він говорив тільки по-українському.
— На українській землі, хай по-українському й розуміє, чортяка йому в черево.
Привітавшись, він, не звертаючи ні на кого уваги, голосно й сердито заговорив:
— А що? А я не казав? Чорт батька зна що пишуть, а люди не розуміють. Приїхав один чолов'яга з Масюківки. "Ну, — каже, — ваше "Відродження" таке, що з ним хоч до жидівського рабина йди, ні чорта не розшолопаєш". Гарно слухать?
Скалозуб посміхнувся.
— Хай виховуються, пане добродію, — сказав він, виймаючи цигарку з портсігара.
— "Виховуються", — зневажливо буркнув Пампущенко і одломив руками шматок ковбаси. — Добре виховання, як люди плюються. "Язика поломаєш з такими словами".
Це був пункт, на якому завжди стикались Скалозуб і його антіпод. Нападав останній. На його боці стояла, як казав він, уся російська Україна, котра немов би аж корчилась від цих слів "навіть", "ділання", "вражіння" і всіма силами протестувала проти них. А Скалозуб спокійно доводив йому, що протестує не Україна, а повітовий патріотизм, що українська мова тепер в процесі формування й що протести "земляків з ріжних Масюківок" є необхідне й перехідне з'явище. Він приводив йому приклади всеї української преси в Київі й инчих городах, де редакції газет закидаються листами всяких "земляків". Але ті всі протести ні до чого, бо один обурюється, що пишуть "майже", і радить писать "сливе", а другий жахається од "сливе" і присягається, що в їхній Масюківці "нарід" говорить тільки "майже". Третьому ж ні "майже", ні "сливе" не подобається, а тільки "шевченківський язик", ніби Шевченко міг говорити "пошти".
— Авжеж, "пошти", а не ваше "майже", — неодмінно вставляв Пампущенко.
Але Скалозуб на вставки не звертав уваги й так же спокійно, з посмішкою силкувався переконати Антіпода, що в виробленню мови треба рахуватися з законами її, з науковими методами, а не з протестами людей, у яких думка не сягає поза Масюківку.
— Е, базікайте там, — знов перебивав Пампущенко, — "закони, наукові методи"! Чорт батька зна що вигадують та й називають "методи". Що то таке, оте "методи"? Ну, що воно по-нашому значить?
— Спосіб, лад...
— "Спосіб, лад"...
Кінчалась иноді суперечка тим, що Пампущенко ввертав круте слівце, часто сам того не помічаючи, і Скалозуб, стиснувши плечима, одходив від його.
Знаючи, про що вже буде мова, Водосвятський, щоб спинити Пампущенка, перебив його й росказав історію з Степаном. Пампущенко затих і якийсь час тільки очима кліпав, дивлячись прямо в лице Водосвятському. Потім вмить страшно почервонів, тріпнув чубом і кинувся до своєї одежі.
— Чекайте! Куди ви? — здивувався Водосвятський.
Пампущенко з одним одягненим рукавом грізно повернувся до його і вільною рукою показав убік.
— Туди, де льється українська кров! Розумієте чи ні, паничі? Туди, де вбивають наших. Боронить піду не язиком, а ось цими руками й кроввю своєю, як треба буде. Розумієте тепер, чи заклало вам, пане добродію, га?
До Пампущенка кинулись Сріблюк і Скалозуб з зляканим благанням не накликати погрома. Але Пампущенко як зп'янілий виривав у їх пальто й з піною кричав:
— Пустіть! Я їм покажу мазепинців! Я їх перестріляю! Хай судять мене. Пора вже не язиком з ними розправляться. Пустіть, чого вам треба од мене? Ідіть к чортам! Пустіть.
Але його міцно держали, рішивши ні за що не пустить. Пампущенко оскаженів і почав пацать ногами, кусать руки, але його посадили на канапу й тримали з обох боків.
— А тепера до справ! — задихано сказав Скалозуб, одходячи до столу й витираючи хусткою сліди брудних ніг Пампущенка на смокінгу.
Валя й Діна зараз же швидко сіли в куток і наготовились, вони були схвильовані й налякані.
Водосвятський і Сріблюк, насівши на Пампущенка, міцно держали його. Пампущенко голосно сопів носом, водячи по всіх лютими й червоними, як у деяких риб, очима.
— Пустіть мене, я вам кажу! — хрипко й грізно часом кричав він.
— Лежи, стерво, лежи! — одповідав Водосвятський.— Прохолонь трохи.
Дякуючи інцідентові з Пампущенком настрій у всіх був підвищений, більш рішучий, навіть у Федоренка (коли боролися з Пампущенком, він сам боявся підступати, а тільки ходив навкруги й схвильовано кричав, даючи поради, або часом обережно ззаду придержував Антіпода за край піджака).
Одбився інцідент і на программі чергового числа "Відродження". Постановлено було передовицю написати про Степана, написати гостро, виразно, без солодковато-журних зітханнь та похитуваннь головою "Рідної Справи". Штраф грошима взяв на себе Скалозуб. Більше того, він сказав:
— Пишіть, не боячись ніяких штрафів, хай навіть закривають газету. Зараз же нову. Грошей вистарчить.
Тут Пампущенко сердито закричав:
— Ну, хай вам сказ! Пустіть, я вже прохолов.
Видко було, що, дійсно прохолов, і його пустили.
Після цього засідання пішло ще дружніще. Питання обговорювались швидко, енергично, постанови робились одностайно, без звичайних непорозумінь між Скалозубом та Федоренком або Водосвятським та Сріблюком.
Після передовиці ухвалено було дати статтю про політику "старих". Ідея така. Старі своїм розслабленим боязким пхиканням, своїм невиразним народолюбством, своїм заграванням з урядом тільки шкодять справі відродження України. Годі церемоній! Час мужно показати, що український нарід доріс уже до того, щоб сміливо й отверто заявити в лице гнобителям своїм про кривди і долі свої.
Цю статтю доручено було написати Федоренкові яко найкращому знавцю політики "старих" (колись він був членом деяких їхніх товариств).
Далі постановлено було дать статтю про австро-російські відносини й ролю в них українського питання. В цій статті Сріблюк (йому доручили її) мусів тонко й дипломатично натякнути російському урядові, що утиски українців у Росії можуть викликати небажані наслідки. Війна з Австрією ось-ось вибухне. Хто знає, на чийому боці буде щастя. Розумна політика вимагає, щоб серед власного табору не було незадоволення. Взагалі, Сріблюк мусів цю статтю написати обережно, так дипломатично, щоб ні до чого не можна було причепитись, а разом з тим почути погрозу.
Нарешті, знов про есдеків. З ними постановили поводитись якнайгостріще. Ці безбатченки, прихвостні російських есдеків шкодять національному відродженню, може, ще гірше, ніж чорносотенці. Останні принаймні отверто виявляють себе ворогами й кінець. Есдеки ж, називаючи себе теж українцями, але нічим свого українства не доводячи, граючись в пролетароманію й соціалізми, одхиляють робітників від їхнього дійсного завдання. В такому смислі постановили й статтю написати. Причому в ній же звернутись до всіх верств українського громадянства й кликати до спільної дружньої праці над визволенням рідної землі з неволі й злиднів. Між инчим, Скалозуб настояв, щоб виразно було підкреслено єдність інтересів усіх классів українського народу.
Цим і закінчилось засідання. Всі почували себе бадьоро, весело, хотілось чи співати, чи боротись. Навіть Валя не робила вражіння строгої классної дами й незграбно кокетувала з Водосвятським. Діна ж весь час запишано поглядала на Скалозуба й загадково посміхалась.
Один Пампущенко був хмурий і задумчивий. Але на його не звертали уваги, він майже завжди був такий.
16.
Стали розходитись. Пізніше всіх вийшли Водосвятський та Валя. На улиці Водосвятський хотів узяти звощика, але Валя не дозволила: вона прінціпіально не дозволяла собі їздити на звощиках, коли можна пройти пішки.
— Пішки так пішки! — згодився Водосвятський і просунув свою руку під її лікоть. Але Валя озирнулась навкруги й незадоволено сказала:
— Поводьте себе, Миколо, чемно.
Микола злісно прикусив губу: ця синьоноса дурепа ще сміла йому нотації читати, уявляючи, що йому справді так хочеться тримати її тощу руку.
— Боїтесь? — сказав він насмішкувато.
Валя з строгим докором подивилась Водосвятському в лице, аж зупинившись на хвилинку, і проговорила:
— Не говоріть дурниць, Миколо.
— Що ж тут такого дурного?
— Нічого. Залишім цю розмову. На улиці треба себе тримати, як на улиці, а не в хаті. Кожну хвилину може хтось з знайомих зустрітись. Я не хочу, щоб про мене говорили негарні річі.
Водосвятський сильно мовчки вдарив палицею по стовпику. Прохожий попереду хутко озирнувся.
— Миколо! Я з вами йти не буду, — сказала Валя.
— Невже?
— Говорю серйозно.
— Та невже?
Валя замовкла. Водосвятськяй посвистував і постукував палицею. З темного простору неба падали легкі сніжинки, крутячись біля лихтарів, як нічні метелики. Тротуар був рябий, весь у довгастих плямах від ніг прохожих.
— Ну, годі дути губи, — м'ягко почала Валя. — Посердились трохи й годі. Ходім у цю улицю, вона, здається, глуха, там візьмете мою руку.
— Не хочу! — грубо сказав Водосвятський. — Нам тудою не по дорозі.
Валя помовчала.
— Чого ж ви сердитесь?
— Не думаю сердитись.
— Ну, сядем на звощика.
— Не хочу. Вже недалеко.
— Все одно. Сядемо. Звощик! — крикнула Валя.
Троє візників здригнулись, зашарпали віжками й прожогом кинулись до парочки.
— На Верхню Зміївку. Скільки? — спитала Валя переднього.
— Полтинничок, бариня.
— Я не бариня, а баришня. Полтинник дорого. Тридцять копеек.
— Помилуйте, баришня... Накажи Бог, без лишнього запросив.
Валя незгодливо покачала головою й звернулась до другого. Той хотів сорок. Валя й на це не згожувалась. Третій звощик уже не виявляв ніякої цікавости. Тоді Водосвятський узяв Валю під руку, шарпнув до брички і, запихаючи її на неї, голосно сказав візнику:
— Верхня Зміївка. Шістьдесят копійок. Скоро!
— Слушаю, барин!
Валя сиділа з тісно стуленими губами й злісно витягнутим тонким носом. У всій постаті з довгим плескуватим станом почувалась образа. Водосвятський посміхався недоброю посмішкою.
Звощик їхав добре, строго покрикуючи й виявляючи найщиріще усердя. Минули Велику Михайлівську і спустились на Нижню Зміївку.
— Ви розумієте, що ви мене образили? — нарешті глухо заговорила Валя.
— Ні, не розумію.
— Дуже шкода.
