Божки - Винниченко Володимир

За ним пані чи панна в біленькій шапочці, одягнена як лялечка. І от вони, ці двоє, урятували мене. Побачивши їх, я так захвилювався, так забилось моє серце, що буквально виступили на очах сльози. Таким рідним, таким своїм пахнуло від них на мене, так все у них було мені знайоме, звичне, легке, зрозуміле, дороге, що я трохи не кинувся до них і не підняв пані книжку, яку вона, сідаючи, впустила на землю.

Не заходячи в кухню, я вийшов за ворота економії і пішов у поле. Там я сів у якому рівчаку, поклав голову в руки й просидів довго-довго. Там, у тому рівчаку, я остаточно зрозумів, що не мені бути тим, кого шукає Ріна, не мені творити те, чого вона хоче.

О, не з полегкостю, не з лукавою тайною радостю, а з великим, щирим, плачучим сумом признав я це. Плакав Юрій Микульський, він щиро плакав, але тільки він, бо сожитель радів.

Звідти, з того рівчака, я пішов просто до станції залізної дороги, а ввечері, коли було зовсім темно, прокрався у наш дім в Липянці.

Я вштрикнув собі морфію й спав до обіду слідуючого дня.

Що далі писати? Далі не цікаво. (Та чи й те було цікаве?)

Я ходив по наших хатах, з любоввю і соромом почуваючи на собі чисту тонку білизну, почуваючи тишу великих старих покоїв, пьючи самоту довгих кріваво-бурих осінніх вечорів.

Не буду говорити про те, що я думав і як думав. Бог з ним. Я знаю, що про мене будуть говорить товариші, як будуть говорить, все передбачаю, болить серце і сором часто горить на моїм лиці, — але хіба вони знають те, що знаю я? Не в оправдання собі говорю я це, — до чого тут оправдання, за що й перед ким? Кожний з тих, кого ми, панські діти, "визволяємо", є щасливіщим за мене; з насолодою, без вагання я помінявся б усім з Охримом. Наша помилка є та, що ми з свого, панського погляду цінили життя пригноблених. Для нас їхнє становище видавалось страшним. Для нас все їхнє життя представлялось зовсім не так, як воно є для них. І часто, о, як часто ми зовсім не того їм бажали, що дійсно було їм потрібно. Ми часто не те вважали за страждання "меньчого брата", що справді мучило його.

От це все я думав, ходячи в теплих м'ягких пантофлях по великих чистих кімнатах. І вже не мучився й не мучуся від цього. Все має свою рацію й необхідність. Я буду робить те, що я можу. Хай инчі роблять своє. Кому що під силу. Я бачу, що тільки дуже сильні з панських дітей можуть погодити своє "я" з своїм сожителем. Такі роблять історію. Але одне я зробив... негарне й фатальне. Я викликав Галю і... вона тепер моя жінка (ще не офіціально, розуміється). Вийшло це якось дійсно фатально й немов незалежно від мене. Я почував себе страшно самотним. Мені так хотілось кого-небудь, хто б пожалів мене, приголубив, потурбувався й зігрів мою намучену душу. Але хто-небудь такий, кому б не треба було говорить про себе, оповідать, розкладать, хто навіть не міг би зрозуміти, коли б я не витримав і почав це робити. Спочатку я хотів викликать тебе. Але перед гобою мені було б соромно, й треба було б говорити. Я згадав Галю, й така ніжність обхопила мене, таким винним я почув себе перед нею, так хотілось, щоб іменно вона ходила тут по сих кімнатах, легенька, весела, щебетлива, проста, щоб вона сиділа коло мене й говорила що-небудь всім зрозуміле, трошки роблено-наївне, але миле. І я в той же мент послав верховця на почту з телеграмою Галі.

Через півгодини, ні, навіть тільки затих стукіт копит коня посланцевого, я вже жахнувся: "Що ж я роблю?" Уже в той мент Галя зразу згубила всі свої принади. Я навіть кинувся покликати когось, щоб послати догнать посланця, але... мій "сожитель" не пустив. (Тепер все можна на "сожителя" складать!)

Галя приїхала на другий же день. Я сам виїхав назустріч їй, і в ту ж ніч вона стала моєю жінкою. І в ту ж ніч я зрозумів, що тепер уже нікуди й ніколи я не піду. Я ваш. І так же, як Модест, як Анатолій, як мама, я буду чесно нести свій хрест, котрий поклав не себе в ту ніч. Не хочу говорити про Галю, вона — моя жінка.

От і все, біла.

А тепер два прохання єсть у мене до тебе.

Перше. Піди з цим листом до Ріни (ти знаєш, де вона живе) і дай їй його перечитати. Я не виправдуюсь, не прошу прощення, я тільки хочу, щоб вона знала, як це все сталось. В город я не скоро приїду. Я буду жить в селі і тут робить для "меньшого брата" те, що є в моїй силі. Що я почуваю від розриву з Ріною, не буду теж говорити, ні до чого тепер це. Але тільки не радість і не задоволення. І ще скажи їй: коли моя слабість і инче пожене мене до неї, до Ріни, коли кине мене їй під ноги, хай вона якомога дужче одшпурне мене від себе туди, де моє місце.

А друге прохання таке. Скажи Анатолію й Модестові, що я погоджуюсь зо всім, що вони пропонують для урятовання нашого роду й родини. Все своє попереднє касую.

Ти напишеш мені чи, може, приїдеш? Приїзжай лучче, тут треба твоєї помочі у всьому.

Обнімаю тебе. Твій і ваш Юрій.

Р. S. Листа більше нікому не давай читать. А росказать те, що сталось в Липянці, можеш. І навіть прошу про це. Маму гаряче поцілуй.

Ю."

20.

Олеся з тихо-щасливим просвітлілим лицем зараз же пішла до матері і росказала те, що можна було. Бідна мила мамуня, яка останній час не підводила голови з Толстого й посміхалась так кротко й сумно, вперше радісно зібрала на лобі сіть своїх зморшок, вперше легко зітхнула й гаряче-гаряче поцілувала Олесю. Олеся знала, що цей поцілунок не їй призначався, але вона й сама ще своїх приклала б і дала тому, хто їх заслужив.

Після того вона одяглась і пішла до Ріни. Дорогою вона обдумувала, як їй бути з бувшою нареченою брата, але, так нічого й не рішивши, тільки настроївши себе вороже й насторожено проти Ріни, прийшла до помешкання Піддубного.

Покоївка сказала, що панна Ріна в сей мент трохи занята, але, напевно, зараз же вийде. І попрохала гостю почекати в вітальні.

Олеся сіла й похилила голову. Вона рішила ні за що не тримати голову гордовито. Це на других, хто не знає, що вона так робить тільки від хвилювання, що в неї тільки привичка така ще змалку, той дістає неправильне вражіння.

Але тільки в дверях зьявилась постать Ріни, як голова сама собою закинулась назад і очі холодно приплющились. Олеся встала й, чуючи, що червоніє, сказала:

— Вибачайте, що я вас турбую. Я прийшла з доручення брата.

Олеся знала в лице Ріну й Ріна знала Олесю, хоч знайомі не були. Ріна зараз же почула щось лихе, почула по чомусь в лиці гості, — по голосі чи по очах.

— Дуже прошу сісти. Що ж з Юрієм? — спокійно сказала вона, тільки трудно й довго передихаючи.

— Він прохав мене дати перечитать вам цей лист... — тихо й немов прохаюче сказала Олеся і вийняла з торбинки наготовлений лист.

Ріна взяла аркушики й стала читати з середини. Потім раптом підвелась і одривисто сказала:

— Я мушу вам вернути сього листа?

— Так... Я хотіла б... — винувато й ще тихіще проговорила Олеся.

Ця винуватість і замішання її виникли якось несподівано і здається, результатом того, що Ріна видалась їй зовсім инчою в поводженню, ніж їй уявлялось. Щось було в цій постаті з круглими плавними лініями, в цих розумних і темних очах надзвичайно просте, тепле, привабливе.

— В такому разі позвольте мені прочитати цього листа у себе в кімнаті... — з блідою посмішкою сказала Ріна. — А ви, будь ласка, вже поскучайте, підождіть.

— О, прошу дуже! — поспішно й гаряче сказала Олеся.

Ріна чомусь довго й пильно подивилась на Олесю, потім хитнула головою й грудьми вперед і, трошки розхитуючись, вийшла з кімнати.

Олеся зітхнула, — їй весь час було чогось соромно.

Двері в сусідню кімнату були не зовсім причинені, і видно було краєчок стола з шклянкою чаю, лікоть якогось чоловіка й миготячу постать другого. Вони голосно й по— руськи балакали. Говорив, здається, той, що ходив. Олеся бачила жовте кучеряве волосся, яке аж вилискувало од світла лямпи, коли він зупинявся.

Розмову було чути майже до слова.

— Ні, вибачайте, не націоналізм, не націоналізм! — говорив кучерявий. — Іменно, ви — шовініст, ви! Ми всім бажаємо того, що вони собі бажають. Ай, вибачайте!

Здається, сидячий щось уставив.

— Ай, вибачайте! Ми таких космополітів знаємо. Во імя цього космополітизма, інтернаціоналізма ви нас і душите. Ви, так само, як і ваші націоналісти во імя націоналізма. Але побачимо! Так, так!... Щоб ви знали, що побачимо... Ой, ой, не лякайте страшними словами. Так, ми соціалісти, марксісти й українці. Годі! Минув той час, коли нас лякали всякими словами. Так, так, ми марксісти й українці. І ви цього ніякими вашими посмішечками не знищите в нас. Щоб ви знали! І що б не казали чи ви, чи наші шовіністи, наші чорносотенці, ми все ж таки будемо й марксістами, й українцями! А того, що ви...

Тут щось сказав сидячий. Він говорив тихо, й не чуть було його слів.

— Ви думаєте? — закричав кучерявий. — Помиляєтесь! Наша нація — це... це знаєте що? Це туманність серед націй-планет, туманність в фазі формування в планету, але не абияку, добродію, планету. Так, хай ми ще ніби згусток одноманітної мужичої народньої маси, але всі планети проходили цю фазу. Не забувайте, що нас стільки ж, як французів, не забувайте, що наш край — багацтво, "житница Россіи", і не забувайте, що ніякі репрессії, ні націоналістичні, ні космополітичні, не спинять законів руху й розвитку.

Загрохотів стілець. Очевидно, той, що сидів, устав. І тоді виразно почувся його підвищений з усміхом голос:

— Та чекайте, чого ви так дурно хвилюєтесь? Ціла агітаційна промова. Хто ж що має проти ваших біленьких хаток, вишневих садків, шкіл і тому подібних річей? Прошу!

— Ах, дякуємо! — уклонився кучерявий, і видно було, як в щілині пройшла вниз і вгору смуга з його постаті.

— Дуже дякуємо. Яка добрість! Але навіть ця добрість не щира, не з переконання, а просто, по знайомству, для мене, для Ріни Андрієвни, для Кліментія Григоровича. Коди діло дійде до серйозного, до прінціпів, ви ж залишите сентіментальність і знайомство. Біленьких хаток в політиці...

Олесі стало скучно; вона встала й одійшла до вікна. Слухаючи цю розмову, вона не переставала хвилюватись. І що далі, то більше й більше їй ставало ніяково, соромно й хотілось утікти.