Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

Пропустімо рік з життя нашої сердешної Емілії від щойно описаної розмови. Перші місяці того року вона прожила в такому глибокому, невтішному горі, що навіть ми, спостерігаючи й змальовуючи кожен порух цього слаб­кого й ніжного серця, повинні відступити перед тим жор­стоким болем, від якого воно спливало кров’ю. Мовчки обійдімо безнадійне ложе мучениці, тихенько причинімо двері кімнати, де вона страждає, як робили ті добрі люди, що піклувалися про неї перші страшні місяці й не зали­шали її, аж поки нарешті небо ласкаво послало їй розраду. Настав день, неймовірний день безмежної радості, коли бідолашна вдова пригорнула до своїх грудей дитину - хлопчика з очима покійного Джорджа, крихітного сина, прекрасного, мов херувим. Яким дивом було почути перший його крик! Як Емілія сміялася й плакала над ним! Як за­бриніла знов любов, надія і молитва в її грудях, коли до них пригорнулася дитина! Мати була врятована. Лікарі, що лікували її і боялися за її життя й розум, занепокоєно чекали цієї критичної хвилини, перш ніж поручитися за щасливий кінець. Друзі, що постійно були з нею протягом тих довгих місяців сумніву й страху, тепер були винагородженні, побачивши, як у її очах знов засвітилася ніжність.

Одним із них був наш приятель Доббін. Це він привіз Емілію назад до Англії й до будинку її матері, коли місіс О’Дауд, одержавши настійливий виклик від свого чоловіка-полковника, мусила покинути хвору. Кожному, хто не зовсім зачерствів, потепліло б на серці, коли б він побачив, як Доббін тримав на руках дитину, а Емілія, дивлячись на них, щасливо сміялася. Вільям був хрещеним батьком ди­тини і вдосконалював свій хист у купівлі чашок, ложечок, корячків і калаталець для свого хрещеника.

А як упадала біля нього сама Емілія, як вона сповивала й годувала його, тільки й жила ним, як відпихала всіх няньок і не дозволяла майже нікому торкнутися його, вже годі й казати. Вона вважала, що робить його хреще­ному батькові, майорові Доббіну, велику ласку, дозволяючи інколи поколихати хлопчика. В дитині втілювався сенс її існування. Вона вся променіла материнською ніжністю. Вона огортала кволу, безпорадну істоту любов’ю й ласкою. Дитина пила з її грудей життя. Ночами, коли Емілія лиша­лася сама, її раптово переповнювала радість материнської любові, якою господь у своїй дивовижній милості обдарував жінку, радість, неприступна розумові, багато вища за нього,- сліпа, прекрасна відданість, притаманна лише жі­ночому серцю. Вільямові Доббіну залишалося тільки сте­жити за переживаннями Емілії та порухами її серця і ди­вуватися. А оскільки кохання допомагало йому вгадувати всі почуття, що її хвилювали, він бачив з фатальною чіткістю, що, на жаль, там не було місця для нього. Але, знаючи це, він не нарікав і покірно зносив свою долю.

Гадаю, що батько й мати Емілії розуміли майора й на­віть були не від того, щоб посприяти йому. Адже Доббін відвідував їх щодня, довго просиджував з ними, або з Емілією, або з чесним господарем будинку містером Кле­пом та його родиною. Він майже щодня з того чи іншого приводу приносив усім подарунки, і господарева донька, улюблениця Емілії, прозвала його «майором Цукерком». Ця маленька дівчинка звичайно виконувала роль церемоніймейстера й доповідала про нього місіс Осборн. Якось «майор Цукерок» насмішив її: він приїхав у Фулем брич­кою і, злізши з неї, дістав дерев’яного коника, барабан, сурму та інші військові іграшки для маленького Джорджі, якому ледве минув шостий місяць і для якого всі ці пода­рунки, безперечно, були завчасні.

Дитина щойно заснула.

- Тихо! - прошепотіла Емілія, мабуть, невдоволена рипучими чобітьми майора.

Вона простягла йому руку й засміялася, бо Вільям не зміг її потиснути, поки не звільнився від своїх пакунків.

- Іди вниз, Мері,- сказав він дівчинці,- мені треба поговорити з місіс Осборн.

Емілія трохи здивовано глянула на нього й поклала ди­тину в ліжечко.

- Я приїхав попрощатися з вами, Еміліє,- сказав він, легенько стискаючи її білу худеньку ручку.

- Попрощатися? А куди ж ви їдете? - запитала вона всміхаючись.

- Адресуйте листи на моїх агентів,- сказав Доббін,- а вони вже будуть пересилати їх далі до мене. Ви ж будете писати мені, правда? Я їду надовго.

- Я писатиму вам про Джорджі,- мовила вона.- Лю­бий Вільяме, які ви були добрі до нього й до мене! Гляньте на нього! Правда, він схожий на ангела?

Маленькі рожеві пальчики дитини машинально обхопили палець чесного солдата, а Емілія з ясною материнською втіхою глянула йому в обличчя. Найсуворіша гримаса не змогла б поранити Доббіна дужче, ніж цей ласкавий по­гляд, що не давав йому ніякої надії. Він схилився над ди­тиною і матір’ю. На мить він утратив мову. І, тільки зібравши всю свою силу, він сказав:

- Хай вас береже господь!

- Хай і вас береже господь,- відповіла Емілія, підвела голову й поцілувала його.- Тихо, не збудіть Джорджі! - додала вона, коли Вільям Доббін важкою ходою рушив до дверей.

Емілія не чула, як загуркотіла, від’їжджаючи, бричка: вона дивилася на дитину, що всміхалась уві сні.

Розділ XXXVI
ЯК МОЖНА ДОБРЕ ЖИТИ НЕВІДОМО НА ЯКІ КОШТИ

Гадаю, на нашому Ярмарку Суєти не знайдеться жодної людини, яка була б така неспостережлива, що часом не замислювалася б над способом життя своїх ближніх, і така надміру милосердна, що не дивувалася б, як перед Новим роком її сусід Джонс чи її сусід Сміт зводить кінці з кін­цями. Хоч як я поважаю, наприклад, родину Дженкінсів (бо обідаю в них двічі або й тричі на сезон), мушу призна­тися, що її поява в Парку в просторій кареті, в супроводі височенних, як гренадери, служників, буде дивувати й ін­тригувати мене до скону. Бо хоч я знаю, що та карета най­нята, а Дженкінсова челядь служить на своїх харчах, усе ж таки на трьох служників і карету треба видати в рік щонайменше шістсот фунтів, а скільки ще мають кошту­вати розкішні обіди, утримання двох синів в Ітоні, дорога гувернантка і вчителі для дочок, подорожі за кордон або в Істберн чи Уортінг восени, щорічний бенкет з вечерею від Гантера (який, до речі, постачає більшість Дженкінсових парадних обідів, я це добре знаю, бо й мене раз запро­сили на