Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

Властива англійцеві гордість, а може, до певної міри й ніяковість не дозволила йому написати більше. Батько не знав, що Джордж поцілував адресу на конверті. Старий Осборн опустив листа з гірким, смертельним болем незаспокоєної любові й помсти. Він і далі любив сина і не вибачав йому.

Але через два місяці, коли дочки пішли з батьком до церкви, вони завважили, що старий сів не там, де зви­чайно сидів, коли слухав відправу, а на протилежному боці, і зі своєї лавки дивиться на стіну понад їхніми головами. Дівчата й собі подивилися туди, куди був спрямований по­хмурий батьків погляд, і побачили на стіні химерно оздоб­лену меморіальну дошку з зображенням Британії, що плакала над урною; зламаний меч і сплячий лев свідчили, що її встановлено на честь полеглого на війні. Тогочасні скульптори навигадували багато таких похоронних емблем, як ви й самі можете переконатися, глянувши на стіни со­бору св. Павла, вкриті сотнями цих хвалькуватих поган­ських алегорій. Протягом перших п’ятнадцяти років нашого сторіччя на них був постійний попит.

Під меморіальною дошкою красувався претензійний, добре відомий сестрам герб Осборнів, а під ним виднів напис: «Встановлено на пам’ять про Джорджа Осборна-молодшого, есквайра, покійного капітана його величності *** піхотного полку, що поліг за короля й батьківщину 18 червня 1815 ро­ку, двадцяти восьми років, у славетній битві під Ватерлоо. Dulce et decorum est pro patria mori». 2

Побачивши її, сестри так розхвилювалися, що міс Марії довелось вийти з церкви. Молільники шанобливо розступа­лися перед заплаканими дівчатами, вбраними в глибоку жалобу, і співчутливо поглядали на суворого старого бать­ка, що сидів навпроти меморіальної дошки.

- Чи вибачить він Емілії? - питали одна одну сестри, тільки-но минув перший напад горя.

Знайомі родини Осборнів, що знали про сварку батька з сином через одруження цього останнього, теж часто зва­жували, чи помириться він з молодою вдовою. Чоловіки, коли заходила про це мова, навіть ішли в заклад - і на Рассел-сквер, і в Сіті.

Сестер уже й так трохи непокоїла думка, що, можливо, Емілію визнають членом родини, а коли пізно восени бать­ко заявив, що їде за кордон, вони ще дужче занепокоїлись. Він не сказав, куди саме лаштується їхати, та сестри й так здогадалися, що в Бельгію; знали вони й те, що Джорджева дружина й досі живе в Брюсселі, бо леді Доббін та її дочки досить докладно передавали їм новини про сердешну Емілію. Нашому чесному капітанові підвищили звання, оскільки другий майор полку поліг на полі бою, а славний майор О’Дауд, що неабияк відзначився в тій битві, як відзначався скрізь, де можна було виявити витривалість і відвагу, став полковником і кавалером ордена Лазні.

Багато хто з хороброго *** полку, що протягом дводен­ної битви зазнав таких тяжких втрат, восени все ще пере­бував у Брюсселі, заліковуючи свої рани. Ще довгі місяці після тих великих битв місто скидалося на розлогий вій­ськовий шпиталь, а коли солдати й офіцери почали одужу­вати, парки та інші громадські місця наповнилися молодшими й старшими покаліченими вояками, що, уникнувши недавно смерті, почали жадібно шукати розваг, веселощів і любовних пригод, як і всі на Ярмарку Суєти. Містер Осборн легко знайшов людей із *** полку. Він чудово знав їхню форму, стежив за підвищеннями й змінами в полку і любив говорити про нього та про його офіцерів так, наче сам у ньому служив. Другого ж таки дня після приїзду до Брюсселя, вийшовши з готелю, розташованого біля пар­ку, він побачив солдата в добре знайомій йому формі, який відпочивав на кам’яній лавці під деревом, і, тремтячи з хвилювання, сів біля нього.

- Ви не з роти капітана Осборна? - спитав він і, по­мовчавши, додав: - Він був мій син.

Солдат виявився не з капітанової роти, але здоровою рукою він сумно й шанобливо торкнувся до кашкета, віта­ючи змученого, пригніченого нещастям джентльмена, що звернувся до нього з запитанням.

- У всій армії, мабуть, не було кращого й хоробрішого офіцера,- відповів солдат.- Сержант його роти (тепер нею командує капітан Реймонд) ще в місті, він тільки-но оклигав від рани в плече. Ваша честь може його побачити, якщо захоче, і він розповість усе, що вас цікавить про... про подвиги *** полку. Але ваша честь, звичайно, вже бачили майора Доббіна, найближчого приятеля відважного капітана, і місіс Осборн, що також тут живе. Всі кажуть, що вона була в дуже поганому стані. Начебто шість тиж­нів чи й більше була несповна розуму. Але ви й так усе це знаєте, вибачте мені,- додав солдат.

Осборн тицьнув у руку солдатові гінею і пообіцяв дати ще одну, коли той приведе сержанта до нього в «Hôtel du Parc». Обіцянка зробила своє, і невдовзі сержант з’явився в номері містера Осборна. А солдат, розповівши двом чи трьом своїм приятелям про те, що приїхав батько капітана Осборна і що він дуже щедрий та великодушний джентль­мен, подався з ними в шинок і пиячив, поки вистачило тих гіней, які йому перепали з пухкого гаманця пригніче­ного лихом старого батька.

У товаристві сержанта, що сам недавно підвівся після поранення, Осборн відвідав Ватерлоо і Катр-Бра - місця, які тоді відвідували тисячі його співвітчизників. Він узяв сержанта до себе в карету і за його дороговказами об’їхав обидва поля бою. Осборн побачив те місце на дорозі, звідки полк вирушив у бій шістнадцятого числа, і схил, з якого він скинув французьку кавалерію, що насідала на бельгій­ців, коли ті відступали. Ось тут шляхетний капітан збив французького офіцера, що змагався з юним хорунжим за прапор, який випав з рук простріленого прапороносця. Ось цією дорогою вони відступали другого дня, а ось той вал, за яким полк відпочивав у зливу вночі на сімнадцяте. Он далі позиції, які вони зайняли й утримували цілий день; там їм довелося весь час перешиковуватись, щоб зустрічати атаки ворожої кавалерії, або лягати за валом, рятуючись від нещадної французької канонади. Саме на цьому схилі надвечір, коли після останньої відбитої атаки всій армії надійшов наказ переходити в наступ, капітан з криком «ура», вимахуючи шаблею, кинувся вниз і зразу ж упав, скошений ворожою кулею.

- Капітан Доббін перевіз його тіло в Брюссель,- за­кінчив стишеним голосом сержант,- і поховав там, як ви й самі знаєте.

Поки сержант розповідав це, навколо них галасували селяни та