Пройдисвіт - Марко Вовчок
В Ряснички на той час було багато діла: і в городі, і в господі, з нитками, з полотнами, з ягодою й з овощом, і з плодом, то можна було вберегтися її никливого погляду, її цікавого розуму.
- Що се ти наче нездужаєш трохи? - спитала вона парубка одного вечора, як він повернувся з поля, та вона глянула на нього.
«Голова трохи болить»,- одказав парубок звичайно, як одказують у всі віки парубки тоді, як болить у них біля лівого боку.
- Напийсь молока зараз, сину,- свіженького молока.
І зараз унесла йому молока глечик і подала: «Пий, пий, сину, більш - се добре, поможе тобі. Се, мабуть, в тебе від спеки».
Пив парубок, як молодий бичок, поки аж побачив денце.
«А що, полегшало?» спитала мати.
- Трохи полегшало ніби,- одказав Рясниченко.- Піду ще проходжуся. І пішов з хати.
Самі мабуть вже знаєте, чи помага солодке молоко від жалю коханого, і поскорбите за парубка, що вийшовши з своєї хати, зупинився й зажурився і не знав що робити - не вмів себе порадити.
- Ну вже тепер як тільки насмілюся, так і підійду й спитаю усе,- аж уголос промовив бідолаха, як усе стихло і стемніло зовсім і він вертавсь до хати своєї й молоді сльози заросили йому обличчя, як дощ ливний...
- Чого він за тобою ходить? Чого він на тебе дивиться? - промовляв наймит до Марти, аж чорніючи на лиці з туги та з гніву.- Він тебе сватати хоче, я знаю! Він жоних, він не наймит. Що ж Марто? Може прийдеться на весіллі вслуговувати?..
- Що робити кажеш, коханий? - питала Марта.- Як мені бути?
- Я не хочу, щоб він усліджував за тобою! Я не хочу, щоб він на очі мені навертавсь... От вже осінь, щодня сподівайсь, тебе прийдуть сватати... Як мені погибати?
- Я не піду ні за кого, коханий,- як не тобі, то й нікому не дістануся.
- А батько велить, присилує, приневолить...
- Не присилує, коханий, ні!
- Шарпатиме, мучитиме щогодини, щохвилини.
- Нехай і так, серце. Коли мені мука скрутніш, ніж життя з іншим, то б присилував, а мені усяка мука згодніш...
- Дівчино, я без тебе жити не схочу. Як розлука, то й смерть мені! Я умру за тобою!
А сам вже й зараз помирає, й хапа рученята любенько й пригорта до серця дівчину вірну.
Боже, боже з високого неба! чи нам усім так того коханнячка треба, що не мина, не виміча воно ні старого, ні літнього, ні молодого, ні мужнього у світі? А що вже лиха від нього, Боже світе! не перелічить ніхто, скільки потопилось, подушилось, пострілялось, порізалося від нього,- а посохло, пов’яло - то більш, ніж билія у полі. Спершу ощастить тебе, наче окрилить, а там як притисне, як пригорчить, то аж не оддишешся...
Літечко вже миналося - осінь ішла. Ще не пов’яло ніщо, а вже пахло в’янію та ще пізніми квітками такеньки, що аж у голові шуміло. Темні хмари проношувалися небом, грім вже не грімав, лист опадав з дерева.
- Ну, вже дочекалася я до самого краю! - заговорила Рясничка синові, як він прокинувся ранком та смутненько зітхнув.- Оце вже осінь,- вже весілля усюди ладяться.... Вже годі!
- Що ж ви, мамо, думаєте? - спитав бідний хлопець.
- А що я думаю! Нехай сказиться той старий ворог Чабан! Щоб йому добра не вилучилося! Бодай його з корнем вигладило!
- Що ж ви думаєте, мамо?
- Що я думаю! Треба Марту вивірити, вивідати. Ти ж сам нічогісінько не тямиш, не знаєш досі, ге? - Сьогодні іди перестрінь де-небудь і спитай її... Чи ж мені навчати, чи що, як залицятись до дівчини! Коваля вона не кохає, я примічала й за нею й за ним.
- А по чому ви примічаєте, мамо?
- Дурна дитино! По всьому: по слову й по погляду, і по походу.
- Чи ж помилитись не можна ніколи?
- Ні, ні! Недурно він надувсь, як кулик на вітер, а вона - їй байдуже, вона не тура... Ти ж ходив усе услід за нею цими днями, чи ж вона не прийма тебе, чи гордує?
- Вона якось втікає від мене.
- А ти й не доженеш, нещасливий! Може дівчина тілько соромиться, а ти вже й злякавсь! Сьогодні треба усю правду виявити. Перестрінь і запитай. Чуєш?
- Чую, мамо.
- Та чи встоїш, чи спитаєш?
- Я спитаю, мамо. Хоч умру, а спитаю.
____________
- Здоровенькі були! - голосненько промовила Рясничка уходячи того дня до Чабана у двір і усіх озираючи.- Я оце до вас позичити кресала - загубила десь своє, а сина дома нема, завіявсь десь, то я вже до вас оце...
Чабан з наймитом облажували воза. Марта перебирала зелені гурки.
- От вам кресало, сусідко,- каже Чабан і подає кресало.
- Спасибі, сусідоньку, спасибі! Господарюєш, Марто? А я ще гурків не буду сього тижня засолювати, бо ще досі той бондар невірний діжечок не направив мені! Двічі син в його був, двічі сама до його удавалася - п’яниця такий, що мати божа!
Цокочучи безпечненько про бондаря, в Ряснички аж в очах ясно було від цікавого піклування, що се з Мартою сталося. Не ті очі, не те личко, не так на добридень промовила, іначій двигається.
- Я вже думала, поїду до куми у неділю,- цокотала Рясничка далі - у неї діжок багато, чи не одступить. Марто, голубко, що тобі таке? Батько не чує - признайся мені: чи обидив батько, чи яке лихо? Кажи, серце, кажи, вони не чують.
