Пройдисвіт - Марко Вовчок

«А я свого кума давненько не бачила,- і куму не бачила - аж нудно мені за їми!»

Москаль приколивав і вклонився. Нездужий був се чоловік, слабий.

Він схилився на свої ключки й важко оддохнув. Його питали про здоров’я.

«Яке здоров’я!» - одказав він стиха та зглуха.- «Гибію. Слабую дуже на голову й на очі. Було колись, здоров’я, та пожилося».

«Треба б вам людей поспитати, ліків пошукати»,- радила йому Рясничка.- «От чула я»...

Москаль тілько рукою махнув.

«Бачте, які ви!» - стала вона йому дорікати. Тут надійшли старі Кожушки - вона до їх заговорила. Кожушки ті були собі тихі люде, й чоловік і жінка; у їх було й хазяйствечко опоряджене, і про смерть усе наготовлене.

Чабан взяв з хати сокиру свою - усі пішли до гаю купою, чоловіки на рубання, а жінки на збирання,- одна Марта зосталася вдома.

Вона сіла з шитвом близько своєї хати під вербою, шила та співала.

Час минав, а прохолоди усе не спадало. Сонечко не вибивалося з хмарок,- Марті здавалося, що якби ще сонечко вибилося та гаряче заблискотіло, то б ізвялило її як тонесеньку квіточку. Марта вже й співати не співала, й шити покинула - почала її дрімота хилити. Коли хтось до неї підійшов - вона стрепенулася. Підійшов паробок: стан гнучкий, ставний, сам молодий, чорнявий, гарний та смутний - він до дівчини не всміхнувся і без жартів з нею привітався. Він питав її за Чабана.

«Се мій батько»,- одкаже йому дівчина.- «Батько до гаю пішли на рубання. Чи вам їх хутко треба?»

«Я наймит».

Тоді Марта згадала за наймита, що батько погодив.

«Батько вас дожидали»,- промовила вона.

«Я й прийшов»,- одказав наймит.

«Ви, мабуть, ще, не обідали?»

«Спасибі, я не хочу. Коли ваша ласка, то б я води іспив».

Марта швидко винесла з сіней холодної води наймитові. Вона йому: «Доброго здоров’я пивши», а він їй: «Спасибі вам», та й годі. Наймит сів на призьбі та й сидів як мурований, дивлячись у землю.

Марта взяла шитво та й нашила, замісць полюховки, ляховку.

Усі її думки грали коло наймита. Вона бачила, що сорочка й шаровари в його приношені, з латками, що червоний пояс вицвів, прибілів - в думці вона його убрала якнайлучче й таким червоним поясом підперезала, що аж очі в себе бере. Красна-красна вся одежина! А наймит сам! Чи він дуже б покращав, якби чепурно вбрався?

Вона на його подивилася, і знов пороїлися думки, та вже не за те, як його вбрати, а за його самого - мабіть вже кращого не треба було. Які в його мислі?

Хотіла вона, та не знала, яким перед ним словом применитись.

Наймит і разу очей на неї не звів. Марта мислями далі та далі запобігала - вгадувала вона, чи не покинув кого-не-будь наймит, і де покинув? і яка його доля буде? і питалася вона, яка її, Мартина, доля вийметься в Бога? як житиме вона, з ким? як вона помре?

Чому наймит не розмовиться? Чому б то не знати наперед чоловікові, що йому трапиться на віку?

Почало повівати прохолодою, а хмари сизіли, у лісі зашуміло, пускався дощ іти, блискавиця блискала зрідка і грім погримував здалека глухим гуркотом.

«Гроза буде»,- промовила Марта.

Наймит не одмовив їй, тілько поглянув на хмари.

Наближувалася гроза. Марта придивлялася округи, начебто хотіла мислі свої прикласти до щоденного діяння й піклування - і згадала, що у дворі треба сховати від дощу зерно, що сушиться, а в садку постягати полотно, що білиться.

- Ой лихо! А в дворі зерно! А в садку полотно! - казала вона та й побігла швиденько. Наймит за нею пішов, як наймит. Разом вони зерно приховали й полотно постягали.

Почулися голоси помішані - се з гаю поспішалися додому, від дощу втікали по хатах.

Чабана стріла дочка на порозі. «Втік від дощу»,- каже він. Побачив свого наймита.

«Здоров був, Максиме! Сідай!»

Обоє посідали, наймит від господаря оддалік. Марта десь у куточку.

«Трохи ти спізнився, Максиме»,- озвався Чабан.

«Спізнився, добродію».

Дощ вже ливенем лив, а за дощем град сипнув, як з кошика...

«Ге-ге!» - каже Чабан: - пропав хліб!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Коваль був чудний собі чоловік. Любив він гарно вбиратися, може ставив, що він над усіма у світі ковалями. Слухайте-бо! Який же коваль не ставить себе над іншими ковалями у світі? Скажіть, признайтесь передо мною, як я перед вами. Се кажу я на глум, а зараз візьмуть, візьмуть на ум і порішать, що коли я такеньки кажу, то вже певно, що якась відьма мені кума, або якийсь з пекла родич і спокусив мою душу на віки; начебто говорячи про вовка, ніколи не кажуть і за вовка.

То чудний, кажу, був собі чоловік той коваль - одягнеться було гарно-прегарно у неділю, розчешеться гладенько, як бабусин унучок, уса розправить, наче на сметану впова, то що ж думаєте? Й посуне до гаю, у самі гущі, або до степу, на самі пустині, й похожає сам у самоті аж до смерку. Що він дума, що гадає, на що замишляє, святий його знає,- а сказати на очевидь тілько хіба те, що як набреде струмочок, або озерце, або яку таку воду, то стоїть над нею й вдивляється, наче журавель цибатий,- мабіть вдивляється, який в бога вдався.

Одного недільного вечора коваль, вбравшися гарно та ще й до того сам у тузі й в притузі, у думі та й в мислях, надів чорну шапку з закотами та й посунув просто до гаю.

У хуторі було тихенько, як у вусі. Сонечко закочувалося. Кожушки сиділи коло своєї хати, годували чубатих улюблених своїх курей просом; москаль лежав коло свого порогу. Рясничка з сином поїхала до куми у гостину, й ворота їх причинені; травиця усюди зелено зеленіє, а вечірнє проміння її покропля своїм золотим кропом, а вітрець тепленький повіває...