Пройдисвіт - Марко Вовчок

Марко Вовчок

ПРОЙДИСВІТ

повість

Вже нігде нема такого широкого степу, веселого краю, як у нас. Таки нема, нема, нема та й нема! Де такі тихії села? де такії поважнії, ставнії люде? Де дівчата з такими бровами?

Згадати любо, побачити мило, тільки що жити там трудно.

Оце ж то у нашому краї був хуторець собі маленький, Божовка. Хуторець стояв під дубовим гаєм,- усього п’ять хаток по горі біліло; гора зелена, низька, а попід горою річка тиха, а чиста така, що хоч чепурним в неї вдивлятись. Від хуторця один шлях вився - увивався - увивався до того дубового гаю, а другий шлях слався геть-геть по степу у село Рокочи.

Найкраща хуторянська хата стояла ближче до гаю. Гарна була хата. Коло неї садок славний, город хазяйський. Не пусто було в оборі, весело на дворі.

Жив у тій хаті господар Юхим Чабан,- славили, чоловік заможний і розумний. Жінка його вмерла давненько, йому зоставила дочку-єдиначку, Марту. Дівчині вже полічили сімнадцять років, а така викохалася дівчина, що хоч малюй, хоч цілуй.

У Божовці хати не стояли одна проти однієї, а стояли хати там у розсип; одна хата у право, друга геть у ліво, одна - нижче, на півгорі, друга - вище, на самому горбочку. Від кожної хати стежки розбігалися попутані і поперепутувані, як нитки. Найближча сусіда у Чабана була Рясничка, удова з сином своїм, парубком; далі на одшибі жили Кожушки, старі одинокі люди, а ще далій убік коваль Гарбуз кував, а за ковалем хирів хромий москаль Щименко, що одслужив праву ногу не знать нащо і вислужив хрестика не знать за що.

Одного весняного дня Чабан сидів коло своєї хати на призьбі, одпочивав та журився, що йому не вродила торік пшениця, і міркував, чи вродить вона сього року. Чабан був чоловік мужніх літ, кріпкий, високий, плечатий; шия в його була довга, а голова невеличка, горда; він підголювався, і чуб сивуватий закручував за ухо; брови в його чорніли, як п’явки; погляд був соколиний, а ус такий, що вітер мав ім, як кійлом. На йому була сорочка біла полотняна - дочка її красно помережала,- і білі полотняні шаровари.

Він сидів трохи похилившись, та не так, як хиляться хиреннії люде, а так, як сама сила клониться одпочиваючи,- сидів, і міркував, і поглядав округи себе на степ, на поля, на гай - усе розвивалося і розквітало. Сонечко не виходило з-за біло-димчастих хмарок, а було тепло та тепло - наче чулося, як трава з землі виростає. Пахло як медом солодким і первим пахучим листом. Нікого не було видко, а чутно було, як Марта співала, у військо козака випроводжала, пораючись у хаті, та чулося - коваль кував, а за гаєм лунало. Стукнули дверима у сусідчиній хаті - сусідка Рясничка вийшла з дому - жіночка жвавенька, чепурненька, кирпатенька, окатенька - а за нею парубок великого зросту, свіжий та здоровий - тільки що не говорив: «Добре їм, добре сплю, добре роблю».

Чабан їх зачув і зобачив, хоч оком не скинув і ухом не повів.

Рясничка швидко опинилася коло Чабанової хати і повіталася:

«Добридень, сусідоньку! Як вас Бог милує?»

«Спасибі»,- одказав їй Чабан і повітався з Рясниченком.

«Отсе як Мартуся співає!» - каже Рясничка.- «Пташко моя! Здорова була!» Марта почула голос і вітання, виглянула з вікна і привіталася.

«А ми оце до гаю ідемо,- а ви ще не беретесь?» - каже Рясничка.- «Кожушки щось спізнились, та нема й коваля - нема й москаля. Чи не побрались вони поперше нас? Чи ви їх не бачили, сусідоньку?

«Ні, не бачив»,- одказував Чабан.

«Коваль кує,- чуєте?» - промовив Рясниченко до матусі.

«Чую, чую - кує. Якась гайна робота. Посиджу я трохи біля вас, сусідоньку».

Та й сіла біля Чабана на призьбі.

«Мартусю, виходь-бо до нас,- нехай тебе побачимо!» - гукнула Рясничка.

Марта вийшла з хати і сіла коло сусіди.

Рясниченко, закинувши сокиру на плече, стояв проти Чабана, а очі йому так і заводило до Марти.

Марта сиділа собі вільно, як справдешня пташка.

«Оце яка весна тепла!» - каже Рясничка.- «Хліб вродить. Вчора дивилась я на жита, то такі жита, що й вуж не пролізе. В мене в городі так-то гарно сходить усе! Тілько що товар в мене не дуже викрашається... а в інших товар, то як гора! Така-то вже доля моя! Що ж, у чуже щастя не вкупитись! Чи пам’ятаєте, як чоловік мій покійничок держався на світі? Як жив чоловік, то й розкоші були... та вмер чоловік. Усі помремо, а поки що, то треба жити.

У Ряснички річі були похопливі, бистрі, перебивчиві - розкочувались, наче те намисто порване у всі боки й на всі сторони.

«А що, вашого наймита ще нема?» - спитала вона Чабана.- «Чому ж досі не йде він? Адже ж ви погодилися із ним, казали учора ввечері: він буде. Чому ж не прийшов?»

«А прийде, так скаже чому?» - одказав Чабан.

«Усі вони, ті наймити однакові! Не дурно-то говориться: наймитку! чому рано встаєш? - Та я, каже, надолужу то умиваннячком, то одяганнячком. Дякую Богові, що в мене свій паробок...

Марта промовила:

«Он коваль іде; за ним іде й москаль».

«Еге ж, еге, йдуть обоє!» - каже Рясничка.- «Бач, як коваль стежку міряє! А викоптився ж він, світку мій! А той побідома за їм коливає - блід на виду, і вмирати йому скоро. Що вже ті москалі нещасливі, то крий мати божа!»

Коваль додміряв до Чабанової хати, зо всіма привітався, став коло Рясниченка й на Марту пильно подивився. Коваль світив добре очима; з себе був сухий, як перець, горбоносий, русявий і наче б то похмурий од якоїсь своєї думки, а ще більш похмурняла його сажа ковальська.

«А ми вас чекаємо»,- каже ковалеві Рясничка. «І Кожушки спізнилися. А вже ж старії люди охаючи йдуть на роботу. Сьогодні ранесечко я бачила, хтось до вас строкатого коника приводив кути. Такий коник славний! Знакомий, мабуть, чоловік у вас був?»

«Знакомий, та ще й