Казка старого млина - Черкасенко Спиридон

Та люди й не страшні.
Страшніша нам, голубко, неминучість.
Скажи, кохаєш дуже ти мене?
Мар'яна мовчить.
Кохаєш, знаю я... тому і мучусь...
Мар'яна, почувши це, одсахнулася.
Стривай, чого ти так?
Мар'яна дослухається до звуків сопілки,
що раптом почулись із саду крізь вікно.
Мар'яно, зоре!..
Мар'яна
Ти мучишся, що покохав мене?
Вагнер (підходить до неї).
Не те... Не варт любові я твоєї!
Не можу я кохати безоглядно,
Як ти мене.
Мар'яна
Ти більш мене не любиш,
Як то було колись, я почуваю,—
А то чому б в твоєму серці ніч
Так розгорнула раптом крила:.
Вагнер
Ні,
Не те... І як могла та чорна думка
В твоїй вродитися голівці?
Мар'яна
В серці:
Воно раніш од голови все знає,
Бо в'яне там, де відгуку нема.
Вагнер
Що кажеш ти?! Невже не палко б'ється
Моє назустріч серденьку твоєму?
Схились сюди, до мене пригорнись:
Невже в устах моїх не той огонь,
Що так палав раніш завжди до тебе
І на щоках запалював троянди?
І в очі глянь... Погаснуть хай навіки,
Коли хоч іскра зрад...
(Раптом замовкає, задумливо).
Немає зради...
Не зрада це...
Мар'яна (тривожно).
Чого ти?
Вагнер
Ні, не зрада...
Але... але... не знаю, що... О Боже!
Яка страшенна підлість!..
Стоїть якусь мить, ухопившись за голову,
потім хутко бере папери з столу й мовчки виходить.
Мар'яна (робить рух до дверей).
Любий мій!
Навіщо знов лишаєш свою Казку
В самотині?.. Пішов і не оглянувсь.
Стоїть у задумі, потім підходить і сідає край
вікна, вся опанована журними думками.
Із саду лине тихий", розпачливий спів сопілки.
Марта (входить).
І знов ти журишся, Мар'яно?
Мар'яна (стенувшись).
Ні,
Це не журба... Од щастя спочиваю.
Щаслива ж, Марто, я... а щастя що?
Воно — як квіти пишні, запашні:
їх пахощами повна ця оселя,
Як щастям повна вщерть моя душа.
Але...
Марта
Але...
Мар'яна
Після квіток розкішних,
Так часом заманеться хоч торкнутись
Устами до квіток простеньких, степових,
Що вітром пахнуть вільним, і очами
Голубить їх, мов діточок маленьких,
В яких душа прозора, як вода
На плесі... (Прояснівши).
Так, вода прозора там...
Марта (пильно дивиться на неї).
Мар'яно, хвора ти, я бачу... Стій...
Голівка не болить у тебе?
(Прикладає до чола Мар'яні долоню).
Мар'яна (озирнувшись).
Ні...
А що я вас спитаю, Марто?..
Як я сюди втікла — в млині зостався
Мій дід старий, благенький, як дитина.
Не чули ви — живий ще він? не вмер,
Нудьгуючи за мною?
Марта
Ти про це
Не говори ніколи: пан не любить
І навіть згадувать заборонив.
Мар'яна
Чому заборонив?
Марта
Бо не про теє
Повинна думати Мар'яна. Нащо
Дарма тривожити і краять серце?
Тепера пані ти...
Мар'яна
Я мельниківна.
Марта
Була колись... Минулося...
Мар'яна
Я — Казка.
Густав мене так зве. Куди пішов він?
Чому так часто ходить?.. Щось мені
Так сумно, Марто... А Юрко в саду
Ще жалібніш співа, немов ховає
Своє він щастя. Так, то він хоронить
Своє кохання... Він любив мене,
А я... Скажіть, Густав мене ще любить?
Марта
Сама ти добре знаєш...
Мар'яна
А чому ж
Усе частіш од мене він тікає?
Марта
Клопіт йому чимало єсть без тебе.
Мар'яна
Не те... не те... Ох, чую, що не те?..
Нам люба Казка раз, удруге, втретє,
А далі вже і надокучить.
Марта
Ат!
Він інженір — і діла та клопіт
Занадто є у нього: ціле місто
Він тут спорудив у степу глухім,
То треба ж раду дать.
Мар'яна (запалившись).
Бодай .вона,
Огнем споруда тая пойнялась,
Коли нам застує вона любитись!
Марта (махає на неї руками).
Мар'яно, схаменись!..
Мар'яна
Бодай вона
Запалася навіки!.. Я одна
Зосталася б тоді у нього. Він
Тоді не кидав би мене саму
З нудьгою, смутком і думками, він
Не проміняв би...
Марта (підводиться).
Ти дурне верзеш:
Чи можна ж цілий вік йому сидіти,
Та бути нянькою тобі, коли
Десь кличе діло, служба і клопоти?
Дитина ти, зростала у степу,
І далі млину, далі греблі й річки
Не бачила ні світу, ні людей.

Так... так... зростала у степу... еге,
В степу... Я —Казка.
Мар'яна (замислено).
іростала з
— Казка.
Марта

Краще йди приляж.
Піду я постелю. (Виходить).
Мар'яна
А Казка вабить
І раз, і двічі, потім надокучить...
(Здригається).
Невже?., так хутко?.. Ні, не може бути.
Проте... вже кілька день, як я ще сплю,
Зникає він невідомо куди,
Приходить тільки ніччю, а то й зовсім
Ночує десь не дома. Я ж — сама...
Сама... (Дослухається).
Як сумно грає він в цей вечір.
О, Юрку... Юрку... гарний, милий, любий...
Прийди... розваж... дай серденьку поради.
Чи чуєш, як твоя Мар'яна квилить,
Мов чайка та над річкою підбита,
Немов твоя сопілонька тужлива?
Знов дослухається; сопілку чути виразніш.
Мар'яна, прояснівши, схоплюється й жадливо
дивиться в одчинене вікно — вся порив,
вся зустріч.
Іде... сюди підходить він... Юрко!..
Юрко!.. А може, то мені почулось?..
В понурих скель пустун всесвітній вітер
Украв той спів і на легеньких крилах
Приніс мені жаданий подарунок...
І квітів пах з степів зеленобарвних,
І рокіт хвиль в каміннях мовчазних,
Зітхання вечора і плач отари...
А може... серце плаче то самітнє
За тим, що більш не вернеться ніколи?
(Знов дослухається).
Ні, ні... То він, Юрко, сюди підходить.
Я чую вже ходу...
Раптом гра уривається; вона нагинається
до вікна й хутко одскакує; вікном стрибає
в кімнату чабан Юрко.
Юрко!.. Юрко!..
(Обнімає й цілує, потім крутить його
по кімнаті).
Прийшов, прийшов, прийшов!..
Юрко дивиться на неї поглядом, повним кохання
й муки. Він не пручається; коли ж вона перестає,
то він бере її за руку і, показуючи у вікно,
тягне, благаюче.
Ось постривай!
Скажи, як млин? дідусь іще живий?
Юрко киває головою й знов тягне за собою.
Куди? Стривай! ти. сядь тут біля ніг
Та розкажи, що діється у вас.
Він дивиться на неї з докором, потім,
зважившись, сідає на підлозі коло ніг її
і, дивлячись їй у вічі, починає грати на сопілці
сумну-сумну мелодію, що врешті нагадує
тяжкий плач.
Мар'яна
(уважно слухає, ніби розмову).
Краса степів поволі умирає,
І там, де вітер, як орел, гуляв,
Туман задушливий висить, як хмара.
Грай, грай... я слухаю, я розумію.
Як ніч-краса на землю тихо сходить,
Огні і огнища палають всюди,
І гаснуть зір привітнії лампади...
Замовкли співи степу чарівні
За гомоном людським, машинним ревом.
І пишнії барвисті килими
В руйновище і смітник обернулись.
Грай, грай. А млин, старенький млин
Ущух навік і журно похилився,
Мов дід старий під тягарем життя.
Сміється дід, зелений дідько плаче,
А я щаслива тут... (Замислюється).
Щаслива? я?..
Схоплюється. Юрко уриває гру.
Авжеж щаслива я, і годі плакать.
Іти? Куди? А він, Густав коханий?
Ось незабаром прийде він сюди,
І сум розтане мій у бризках сміху.
А ти іди і Дідові розкажеш,
Що тут живе Мар'яна, мов цариця,
Що я свого Густава ублагаю,
І візьме Діда він сюди й тебе.
І знову будеш тут ти, коло мене...
Замислюється. Юрко знов награє.
Що кажеш ти? Він млин зруйнує?
О, ні, вигадуєш! мене він любить!
Що? що? (з жахом).
Мене не любить більше він?
(Замислюється).
Не любить більш?
(Стенувщись).
Ой, Юрку, брешеш ти!..
(Свариться на нього пальцем).
Юрко, ображений, перестає грати й схоплюється
на ноги, очі йому палають.
Мар'яна (сміється).
Ага, впіймала на брехні!.. А що!
(Бере його за плечі й крутить по кімнаті,
пританцьовуючи ).
Він любить, любить, любить...
Марта (на порозі, вжахнувшись).
Свят, свят, свят!
Юрко, угледівши її, вистрибує
вікном у сад.
Марта (отямившись).
Це ж хто? це ж що?
Мар'яна
(регоче, підбігає до неї, хапає
за стан і крутить по кімнаті).
Юрко, Юрко, Юрко!..
Юрко чабан...
Марта
(пручається й вислизає з рук).
Чабан? Це так, це так!
Це гарне товариство! Ох, Мар'яно,
Вже, певне, глузд голівку твою кинув.
Подякуй Богу, що не пан, а я
В цю мить сюди до тебе нагодилась.
Це так... це так...
Мар'яна
А що хіба?
Марта
А те,
Що перепало б і тобі й мені.
Найпаче ж Марті, щоб пильніш дивилась.
У панських горницях — чабан! Ну-ну!
Чи хто чував такеє, чи видав?
Отару б ще пригнав сюди в кімнату...
(Нахиляється й розглядає підлогу).
Не набруднив своїми постолами?..
Мар'яна
А знаєте, що вам скажу я, Марто?
Марта
Щось вигадала знову?
Мар'яна
Ні, давно
Вже думаю про теє.
Марта
Та про що ж?
Мар' яна
А як гадаєте, він згоден буде?
Марта
Та хто й на що?
Мар' яна
Густав,— щоб Діда взять
Сюди, до нас, а з ним Юрка? авжеж?
Фу-фу, як заревів би Водяник!..
Марта (спліскує руками).
О Господи! ти зовсім божевільна.
Та де ж це видано, щоб в панський дім
Пускали жить якогось мужика,
А з ним, старим, ще й чабана в додачу?
Ввесь дім вони за тиждень засмердять.
Мар'яна (розчаровано).
А я ж... мене пустили?..
Марта
Ти не те...
Не те... Пан знав, кого пускав і за що.
Та коли б я красу такую мала,
Здається... ат!.. (Махає рукою).
Та що там і казать!
А ти про теє думку залиши.
Як хочеш з дідом жить, то йди до нього.
Мар'яна
А як же без Густава?..
Марта
Що Густав!
Він знайде й там, як будеш ти потрібна.
Мар'яна (задумано).
Він знайде й там...
Марта

Мар'яна
Не пустить він.
Марта
Чого не пустить? — пустить. А пішла б?
Мар'яна (задумано).
Пішла б хоч на хвилиночку побачить...
Марта
Чого там на хвилиночку — назавше.
Ґдід радий би був... і той... чабан.
І пан би їздив, як покличеш. Хочеш —
Його про це я попрохаю... Добре?
Мар'яна мовчить у задумі.
Трохим
(входить, прибирає на столі, скоса
сердито позираючи на них).
Ішли б звідсіль... Хтось, може, нагодиться
До пана раптом... і перепаде
Мені за непорядок. В кабінеті
Бабам не полатається... Усе
Повинно буть на місці на своїм...
Коли ти жінка, то й сиди десь-інде,
А кабінет для тих, хто діло робить...
Марта
У, діло... ач, який знайшовсь трудящий!
Із'їли кабінет твій діловий.
Ходім, Мар'яно, годі міркувати...
(Виходять).
Трохим
(прибравши в кабінеті, сідає в крісло
за стіл, бере сигару із скриньки
й закурює).
Хе-хе, трудящий... Що то баба! їй,
Як віхтем або віником не ТЄЄЇ..
Еге... то-то вже і не той... Дурна!
Хіба їй зрозуміть, що з паном ми
Працюємо... працюєм головою...
А це не жарт... еге... того... наука!..
Куди ж їй з бабським розумом це знати!..
Понятія нема... Горшки їй той... (По хвилі).
Колись ми з паном...
Дзвінок. Трохим повертає голову.
Наче дзвонить хтось?
Отак, як бачиш... день у день... еге...
І побалакати нема часу.
Поволі підводиться й виходить у передпокій.
За хвильку у кабінет увіходять панна Марія
і панна Сусанна.
Марія (до Трохима).
Татусь пішов до пана у контору,
А нам звелів його тут почекати.
Трохим (вибачливо^.
Це можна, можна.