Божки - Винниченко Володимир

Меньше з тим. От абись робив то швидче. Раз-два. Грошей нема. Той Скалозуб сі лютить як пес. Ви, каже, з хлібом гроші їсте.

— Так! — тріпнув головою Водосвятський. — Вексель —непогана річ! Це ідея. Браво, Галичина!

Він повеселіщав і почав розпитувать про Діну. Сріблюк одповідав дуже охоче, весело, пускаючи віци, молодцювато підкручуючи вуси, але все ж таки так обережно, що з його слів нічого не можна було вивести певного: чи віддалась йому Діна, чи ні, чи дасть грошей, чи не дасть. І як тільки попалась нагода, він непомітно перевів розмову на Олесю. Водосвятський проясніщав ще більше й почав розпитувать про неї. З одповідів Сріблюка знов нічого певного не можна було вивести, але було таке вражіння, що Олеся дуже зацікавлена Водосвятським і, можливо, навіть закохана. Діна обіцяла неодмінно привести її сьогодня на засідання, але не знати, чи вона піде. Якщо піде, то, безумовно, не задля відроженства, а задля прекрасних очей славного редактора й борця за велике діло Миколи Водосвятського.

Микола за такий жарт зімняв співредактора, повалив на канапу й став лоскотать, від чого Сріблюк заверещав і забив ногами, як в припадку.

В цей мент зачувся голосний стук у двері й обидва схопились.

— Ввійдіть! — крикнув Водосвятський.

Розчинились двері, й на порозі з'явились: попереду Федоренко під ручку з Діною, а за ними Олеся й Валя. Федоренко галантно-жартівливо оступився й витягнув до дам закликаючим жестом руку.

Дами ввійшли, а за ними Федоренко.

— А що? А хто привів прекрасну половину відроженства? Хто? — жартівливо-хвастовито крикнув він і сам добродушно засміявся.

Його не слухали, бо прекрасна половина, миготячи капелюхами, щебечучи, сміючись, почала вітатись, роздягатись, поправляти зачіски. Сріблюк не встигав кидатись від одної до другої, здираючи з дам їхню одежу з такою поспішностю, немов це були на них удави. Допомагаючи Діні, він все ж таки встиг прошепотіти їй на вухо:

— Найпрекрасніщій зорі славної нової України вітання її сердечного раба.

За це Діна помалу скосила на його очі, потім закрила їх і зітхнула. Але зараз же підбігла до дзеркала і, загорнувши вуаль на капелюх, стала чепурити зачіску. Водосвятський стояв коло столу, поважно напнувши шию і поглядаючи на Олесю, яка, видно, почувала себе трохи ніяково. Вона довго не хотіла йти з Діною, одмовлялась тим, що не має ніякого відношення до політики, що йти для простої цікавости є образа для самих відроженців, але Діна таки умовила її, давши слово попередити всіх, що Олеся прийшла "так собі".

Федоренко теж роздягся, аккуратно й турботно повісивши своє пальто у такому місці, щоб ніхто не міг ні звалить його, ні забруднить. Потім вийняв хустку й витер своє жовте сухе лице з добродушно-сонними оченятками.

— Ну, кого ж ще нема? — спитав він, помалу обводячи усіх поглядом.

— Ще мають прийти Скалозуб, Пампущенко й Стельмашенко Вадим, — попередливо одповів Сріблюк.

— Стельмашенко? — холодно здивувалась Валя. — Мені здається, що йому серед нас не місце.

— О, пані добродійко! — хапливо сказав Сріблюк. — Ми про се вже балакали й не будемо ще раз піднімати питання.

Валя потиснула плечима з таким виглядом, немов говорила: "Прошу. В такому разі беріть на себе всю відповідальність".

Як звичайно, вона була одягнена в дуже просту, навіть бідну, темного кольору кохточку, підперезана була ремінцем, і через те, що не мала на собі корсета, живіт випинився, як у літньої жінки. Вона одягалась просто з прінціпу й не носила корсета для того, щоб не перешкажати вільному, природному розвію тіла. Олеся часто змагалася з нею із цього приводу, їй було ніяково за Валю, хотілось, щоб вона якось підібрала свою баб'ячу роздавлену фіґуру, щоб приховала її незграбність і важкуватість. Але Валя поради Олесі вважала буржуазними, відносилась до їх иноді навіть з гнівом і обуренням, доводячи, що греки, найгарніщі люди у всій історії людськости, не носили корсетів і мали все ж таки найкращі тіла. Через це саме вона носила черевики, похожі на рукавиці, а коли ходила, то сильно надавлювала п'ятами, від чого боки у неї трусились, як холодець.

14.

І зараз же після цього зачувся стук, а за ним у дверях з'явилась постать самого Вадима Стельмашенка. Він ступив у хату, кинув усім "добрий вечір" і мовчки роздягся.

Водосвятський зараз же підхопив його під лікоть, кільки раз дружо похльоскав рукою по плечі і півжартівливо— півсерйозно представив усім.

— Ми знайомі краще вас... — сказала Діна, привітно киваючи головою Вадимові.

Олеся злегка почервоніла, вітаючись з ним, і гордовито прижмурила очі. Вадим на хвилинку зупинився коло неї, ніби хотячи щось сказать, але не сказав нічого й сів у куток.

Присутність Олесі на цьому зібранню здивувала його і кольнула. Коли Водосвятський і Діна останній раз запрохували його, то разом і Олесю кликали. Але вона рішуче одмовилась. Водосвятський тоді непомітно підморгнув Вадимові й прошепотів: "Хочете парі, що піде?" І от, дійсно пішла.

— Скалозуб буде? — зтиха спитав Врадим Водосвятського. Той фамільярно тикнув його пальцем у живіт і прошопотів:

— Нетерплячка бере? Тільки ви з ним балакайте по зібранню. Він буде, буде сьогодня.

Вадим згодився прийти на зібрання після того, як Водосвятський натякнув йому, що Скалозуб дуже прихильно віднісся до таланту Стельмашенка, й що цим можна скористуватися.

І Вадим тоді, так само, як і тепер, хмуро посміхнувся.

Балачку підтримував Сріблюк, але Олеся мовчала і иноді поглядала в куток, де, якось зігнувшись і розтеряно задумавшись, сидів Вадим. Останні дні він усе був такий.

В цей час якраз прийшов Скалозуб. Це був стрункий, сильно й гарно збудований молодий ще чоловік, бездоганно по-европейському одягнений, в смокингу, рукавичках, в лякованих черевиках з верхом із жовтої замші. Трохи грубовате, але з виразно окресленими рисами лице його було чисто виголене, як і в Водосвятського. Зо всіми він поводився з якоюсь витонченою, підкресленою, офіціальною чемностю. Говорив він, як галичанин, хоч сам був у Галичині разів два, та й то дуже недовго. Любив уживати мало відомі на Україні вирази й трохи тим сам милувався. І одягався, й поводився по-европейському, і балакав з зловживанням галицизмів Скалозуб не стільки з власного нахилу до цього, а теж з ідейности, з прінціпу. Звичайно, українців вважають за мужичу грубу націю. Українець — це, инчими словами, мужик. Самі українські селяне, коли хотять опреділити себе з національного боку, кажуть: то руський, а я — хахол-мужик. Ми, мужики, не вміємо по-панському балакать, себто, по-руському.

Через це Сказолуб ніби взяв на себе обов'язок доводити прикладом самого себе, що українці — не тільки мужики, що єсть навіть і такі европейськи одягнені, виховані люди з українською мовою, яка, хоч і українська, але не мужича. Будучи чоловіком багатим, власником многих тисяч десятин землі, заводів і копалень, він прапор своєї европейскости ніс досить певною рукою.

Сам він колись належав до певної течії в українському громадянстві, яка ставила собі завданням боротьбу з русіфікаторством. Боротьба ця мала характер яскравого шовінізму, який часом доходив до того, що робились по всяких містах України спроби зруйнувати дінамітом пам'ятники руським поетам і діячам. "Україна для українців, геть руських, поляків, жидів і инчу погань". Це була їхня програма, котра яко спадщина перейшла до відроженців.

З прибуттям Скалозуба в хаті стало тихіще. Водосвятський цілком споважнів, а Сріблюк навіть од Діни одійшов і захвилювався.

Він підскочив до Скалозуба, поміг йому роздягтися, повісив його дорогу шубу й шапку, а коли той привітався зо всіма, підставив йому стільця з радісною танучою посмішкою.

Сріблюк танув і радів при Скалозубові майже зовсім безкорисно. Він належав до тої частини галичан, які взагалі танули перед російськими українцями. Як і більшість галицької інтеллігенції, він був демократичного, селянського походження. Але вже не мав нічого спільного з тою демократією Галичини, яка героїчно витягала маси забитого польською шляхтою селянства до культурного, людського життя, яка збірала по крейцару поважні кошти на боротьбу з польонізаціею. Йому вже була чужа та інтеллігенція Галичини, яка, живучи в найтяжчих, здається, на всьому світі умовах, може родити з себе справжніх героїв, подібних до героїв перших часів російського визвольного руху. Ні, він належав до тих теж ніби демократів, які мріяли про розвиток не демократії, які дбали не про якихсь там селян— напівдикунів, а про розвиток великих національних капиталів; великий капитал — от грунт могутности всякої сучасної нації. Оскільки турбувала таких демократів сама нація, невідомо, але дуже часто карьєра їхня власна бувала такими ідеями цілком забезпечена. Яко один з таких "ідейників", Сріблюк без здригування захвату й побожности не міг чути слова "мілліон". (А про Скалозуба говорили, що в його, може, й за мілліон перегнало.) Уроженець бідного, висмоктаного польською шляхтою краю, де найвидатніщі члени української грошевої арістократії рахують свої маєтки найбільше сотнею тисяч корон, звиклий сам з малих літ до рахунків на крейцари, до урізування й ущіпування себе до мінімума, Сріблюк просто поширявся душею, уявляючи собі українця-мілліонера.

Як тільки ввійшов Скалозуб, Діна вся підтягнулась, як добрий породистий кінь, торкнутий шпорами. Вона ввійшла в комітет недавно й була всього три рази на його засіданнях. Але на другому вже помітила на собі декільки раз уважний оцінюючий погляд "мецената".

Скалозуб зразу ж сів коло неї. Діна легко й граціозно повернулась до його і з невеличким кокетством сказала:

— А ви, здається, запізнилися сьогодня?

— О? — здивовано й поспішно скрикнув Скалозуб, виймаючи масивного золотого годинника. — Дуже перепрашаю, але маємо лише за чверть осьму.

— Хіба? — засміялась Діна. — Значить, ми прийшли занадто рано.

Валя незадоволено щось шопотіла Олесі. Діна зауважила це, але їй було байдуже. Валя — це ж відома ходяча мораль.

Двері без стуку розчинились і в хату влетів клуб пари з самовара, що стояв біла порогу. За самоваром виднілись чиїсь ноги в грубих чоботях.