Сагайдачний - Чайковський Андрій
Виступив наперед і, кланяючись курінному отаманові, каже:
— Я говорю іменем усієї чети, бо мене над нею головою поставили. Кланяюся тобі, батьку, від старого сотника Чуба і прошу: прийми нас, сиріток, у свій славний курінь, а ми дякуватимемо і, як старий звичай каже, вкупимось.
— Не можу сам цього зробити, бо я сам нічого не рішаю, хай старшина скаже, — каже Жук. Покликали ще курінного суддю і кухаря.
— От і напасть, — каже Жук, — панове отамани. Прийшли якісь козаки та й у курінь просяться. Кажуть, що вони з Чубової редути. Як ви думаєте, чи приймемо, чи проженемо?.
— Хай вкупляться, — каже кухар.
— Ми подорожні, — каже Петро, — грошей не надбали, а випросити не було у кого, бо степом їхали. Та ось я за всіх золотого кладу. За решту вибачайте, ми відслужимо.
— Ну, що ж, панове, зробимо? — питає Жук.
— Приймемо, — каже кухар, — у нас харчів доволі, а коли б негарно велися, так проженемо.
— Ну гаразд! — каже Жук. — Будьте товаришами. А ти, пане осавуло, призначи їм місце. Ти, пане кухарю, вели всипати ще яку пригорщу каші, щоб для всіх на вечерю стало.
Для того, хто цього не знає, може, видасться дивним, що на Запорожжі у курені кухар таку замітну відігравав роль і до старшини належав. Кухар на Запорозькій Січі був тим, чим у війську інтендант. На його голові було не лише прохарчування усього куреня. Він дбав теж про одежу для всіх, вів курінну касу і з усіх видатків мусив щороку перед козацтвом докладно вирахуватися.
— А що з нашими кіньми станеться? — питає Петро старого Жмайла.
Не журись. За коні подбають другі, а ви, повечерявши, відпочиньте гаразд.
Завтра то я вам усе покажу, який тут лад на Січі.
На другий день вже сонце високо стояло, а чубівці ще спали. В курені за той час козаки повставали, вмивалися і мимрили молитви, снідали і розходилися, куди кому було призначено. Чубівці, прокинувшися, нестямилися зразу, де вони є, бо в курені було тьмаво. Через малі віконцята і піхуреві оболонки доходило сюди мало світла. Старий Жмайло вже ждав на них, і як прочуняли, водив їх по Січі і все показував та пояснював.
На січовому майдані роїлося від людей. Вони, мов мурашки, переходили в різні сторони. В одному кінці майдану вчилися молодики воєнної штуки. Одні їздили на конях, інші — таки пішки. Вчилися орудувати шаблями, списами та келепами. Інші стріляли у ціль, хто з рушниці, з пістоля, хто — з лука. Під одним остріжком стояли гармати. Одну гармату викотили на майдан, уставляли її, відпинали передні колеса, прицілювалися, лаштували, припинали знову перед і закочували в інше місце. Робилося це під командою старшого гармаша та під оком пана обозного, бо до нього вся гармата належала.
Тепер повів Жмайло земляків до одного куреня, що стояв позаду майдану. То була січова майстерня. Простора будівля з великими вікнами. Звідсіля розходився різноманітний стукіт і гамір на всю Січ.
Як сюди зайшли кульчичане, то їм аж голова кружляти стала. Чого тут не було? Тут робили вози, кували залізо, робили ланцюги, скручували линви з конопель, кували шаблі, ножі та рушниці. В однім куті під вікном сиділи кравці, шевці та шаповали.
Усе тут робилося для січового товариства про запас.
За куренем різали трачі дерево на дошки, довбали і випалювали колоди на байдаки. Другі збивали байдаки, забивали щілини клоччям і заливали смолою. Тут горів великий огонь. Робітники пороздягалися до сорочок.
Над кожною партією був поставлений отаман, котрий усьому давав лад, перемірював дерево і наглядав за роботою.
— У нас, на Січі, робиться усе власними силами, хіба заліза купуємо.
— А порох?
— Порох ми вміємо такий робити, як ніхто другий, Он там за валами наші порохові млини, бо тут небезпечно через те, що від того треба з огнем здалека.
— А як воно, дядьку, чи кожний може братися за роботу, яка йому подобається? — питає Марко.
— Куди кого старшина призначить, і хто до чого вдався.
— Я би мав охоту в майстерню піти, — каже Петро.
— Го-го! Не сюди тобі, небоже. Ти підеш чоботи шити, а швець піде письма писати? З цього-то ти вже знаєш, куди підеш.
— А ну же, дядьку, ходім між лучників, я зараз мій лук принесу і зараз вернуся.
За хвилю вернув Петро з луком і стрілами.
— Ну-же, панове товариство, прийміть мене до гурту.
— Славний у тебе лук, товаришу, панська штука.
— То княжий дар. Пустіть мене, хай спробую. Показали йому ціль. Петро зложив, і три стріли попали близь себе.
— Ти, небоже, неабиякий лучник, — каже отаман. — Такого ще тут не було, хіба покійний Байда, що про нього думу співають.
— Сагайдачний, та й годі, — каже один козак до гурту.
— Петре, — каже старий Жмайло, — ось вже тобі й імення приложили, вже тебе до смерті Сагайдачним звати будуть.
Один козак сказав, та це зараз й прийметься в цілій Січі, мов полум'ям піде.
— А що ж, — каже Марко, — воно непогано прозвали.
— Не імення тебе красить, а ти його вкраси. Такий тут звичай, і годі з цим перечитись.
Кошовий довідався про мистецтво Петра і казав собі цю штуку показати.
— Ти будеш тут молодиків вчити, а у вільну хвилю підеш під руку пана генерального писаря в канцелярію. Під вечір, як я вже вчора говорив, зайди до мене.
Як вечором Петро зайшов до кошового, він спитав:
— Чи довго ти вчився в Острозькій академії?
— Більш чотирьох років. Був би там ще богзна-як довго сидів, та лучилася така пригода, що треба було академію покинути.
— На це я не цікавий, та ось що, коли треба буде нам писнути дещо по-латині, так ти писатимеш, бо наш писар небагато з цього тямить. А, може, тут колись прийдуть які посли з далекого світу, то зараз і тебе покличено на товмача. Трапляються такі люди, що годі з ними розмовитись. А чи і твій побратим Жмайло розуміє латину теж?
— Усі ми там цього добра вчились однаково.
— А Київ ти знаєш?
— Ніколи там не бував.
— Як буде нам яке діло у Київ, то ти поїдеш. Ти бачиш, які важкі хвилі ми переживаємо? Козацтво розбите, треба зачинати паново все порядкувати. Жде нас велика праця. Живемо між двома ворогами: з одного боку Польща заприсягла нам загладу, з другого — татарва. Треба то з одними, то з другими битися, хитрити та поміж дощ ходити, поки козацтво знову не виросте в силу.
— Коли вже про татар мова, то я дещо довідався по дорозі від полоненого татарина. Я повинен був це ще вчора сказати, та знаю козацький звичай, що коли тебе не питають, не відзивайся.
— Полонений татарин звичайно бреше, хоч його огнем припікай.
— Тож-бо й є, що він по-доброму сам виговорився із вдячності, що я не дав його козакам вбити, пустив на волю, та ще й коня подарував.
— Такий, може, і правду сказав. Що ж він тобі говорив?
— Від'їжджаючи від мене, він говорив таке: "Бережіться, козаки, з весною піде на вашу землю велика орда. Сам Менглі-Гірей поведе її". Казав, що аллах його за це, певно, покарає, що своїх зраджує, але він, з приязні до мене, то і кари тої не лякається.
— Добре і те знати. Ми гаразд діло обміркуємо, та може, ще щось більше довідаємося. От добре, що ти це сказав.
Опісля Петро вклонився і вийшов
— Чого тебе кошовий кликав? — питали Петра чубівці, як у курінь вернувся.
— Та ось чого. Питав мене, чи можна кобилу навчити по-латині іржати. Та що вам я багато говорити буду, давайте краще бандуру, та повеселимось, бо мені справді чогось весело поміж вами.
Подали бандуру. Петро заграв дрібненького та став приспівувати, а козаки вдарили гопака, що аж стіни дрижали. Петро знав, чим людей до себе приєднати можна.
— А знаєш, товаришу, яке тобі імення приложили?
— Коли вже гарне, то завтра вам кілька відер горілки поставлю, а коли негарне, то й не говори, бо плакати буду.
— Гарне, їй-богу, гарне, твою горілку то так начеб вже й випили.
— Коли випили, то й закусіть, чим хто має, а я завтра вже другої ставити не буду.
— Ех! Дотепний ти, небоже, та, будь ласка, розкажи що-небудь, коли ми всі так розвеселились.
— Як розвеселились, то буде з вас на сьогодні, не об'їдайтеся. А завтра то розкажу вам дуже слезливу казку про те, як баба дідові горохів'янкою постоли з лопуха шила.
— Чому горохів'янкою?
— Бо ниток не було.
І так минали весело вечори в Переяславському курені кожної днини. Пішла слава про Сагайдачного по всій Січі, і з других куренів стали вечорами козаки сюди сходитись.
Петра відразу всі полюбили. Він був дотепний, до кожного приязний, штукар, а при тім хлопець наче мальований. Розуміється, що відтепер звали його Сагайдачним. Життя на Січі йшло одноманітно з дня на день, Але усі бачили, що на щось готується, хоч ніхто не вгадав, що воно буде. Ніхто того не знає, що кошовий думає-гадає. Особливо в майстерні йшла безвпинно робота. Сам кошовий батько усього доглядав і наганяв до поспіху. З Великої Хортиці привозили коней і об'їздили та підучували.
ІІ
Якось в половині марта приїхало на Січ одного дня двоє татар татарською арбою, якою кримські крамарі їздять. Вони обмінялись з сторожею кличем і зараз
пішли до кошового. То були переодягнені козаки, котрі добре говорили татарською мовою, їх посилав кошовий у Крим шпигувати.
Зараз кошовий скликав січову старшину на раду. Козаки розказали те, чого довідались. Показалося правдою те, що Сагайдачний від Ахмета довідався.
Вони переїхали цілий Крим аж до Бахчисарая, заходили з крамом до татарських улусів, заходили до їхніх мечетей і враз з другими до аллаха галайкали.
Орда поклала собі з весною рушити на Україну з великою силою, як лише весняні затопи минуться. Козаки довідались, котрим шляхом татари підуть. Козаки говорили їм, що козаків на Січі небагато, і нема їх чого боятися. Безпечно перейдуть Дніпро, Інгулець та Інгул, і всю Україну.
Вони говорили татарам так, як їх кошовий навчив. Розходилося о те, щоб їх на свій шлях справити і, заступивши їм дорогу, розгромити.
Тепер стало відомим, що орда, перейшовши Дніпро, піде поміж річками Дрімайлівкою і Бургункою. Понад цими річками стояли два великі ліси, і на тій прогалині поклало собі козацтво помірятись з ордою.
Кошовий предложив на раді такий план. Часть козаків під проводом курінного отамана Жука мала бити татар на Дніпрі при переправі, та потім розступитися і йти слідом за тими татарами, які успіють перебитися через козацьку лінію. Друга частина під проводом сотника Чепіля мала стати над Інгулом і доконати решту недобитків так, щоб цілу орду знищити.
Той план кошового був прийнятий, і зараз взялися за його виконання.
Кошовий розіслав гінців по усіх козацьких паланках і зимівниках, щоб козацтво негайно збиралось на Січ до походу.
