Сагайдачний - Чайковський Андрій
Та вже не ми старі втремо цьому носа. Це велике діло на вас, молодих, жде. Я, Петре, на тебе велику надію покладаю...
— Коли Польща не ослабне, не можемо до неї братися, — каже Петро.
— А хто її ослабить, коли в нас сили не буде?
— Бачиш, пане сотнику, я не одну нічку над цим передумав, самі не можемо подоліти!
— А хто нам поможе, де знайдемо союзника? Від Москви нічого нам надіятися. Вже Косинський пробував, та не повелось. Москва лише до того руку приложить, де бачить свою користь. Куди ж звернемось?
— Я так міркував теж, але нам лишається одна Туреччина...
— Господи! Що ти кажеш! З бісурманами в'язатися? Що ж скаже увесь хрещений мир? І яка ж з того користь? Турки зайняли би цілу Україну, яничарів би з нас робили так, як роблять в Молдавії, в Волощині, в Болгарії та в Сербії. Ні, сину, ти або глузуєш, або зле обміркував діло.
— Ні, батьку, я обміркував добре. Турки ані догадаються, що вони будуть нашими союзниками на ослаблення Польщі. Бо ми їх маємо бити, палити, грабити, а чим більше їх козацтво буде мотлошити, тим більше вони будуть метатися на Польщі. Знаєш, пане сотнику, чому приходять від Польщі до козаків ті всі заборони ходити на море? То все під грозою Туреччини, з боязні перед нею.
— Тобто так: чергою, пане брате, то й батькові дістанеться, — говорив сотник, сміючись. — Та бач, з другого боку, — Польща задавить козацтво, щоби від Туреччини мати спокій.
— Ні, батьку, Польща, боячися Туреччини, лише одною рукою держати буде козацтво за чуба, а все мусить про те пам'ятати, що козацтво буде колись їй потрібне, чи на турків, чи на шведів, чи на Москву, бо і в московський огород лакоме їх око заглядає.
— Гаразд, сину. Так і роби, із того показується, що таких, як ти, на Запорожжі потреба. Ти незадовго вийдеш наверх. Ти козацький звичай знаєш, і вчити тебе не треба. Бісурманів бити, а вони битимуть Польщу — гаразд так, ти гарно це обміркував, най тебе за це обніму. Посилаю тепер з тобою сорок чоловіків, вибирай собі їх сам. Я перезимую з чим є, за той час прийде новий народ, вишколиться, а як зберу силу, то і я попробую бісурманів шарпати.
— Ні, батьку, не роби цього. Ти скількимога лиш обороняйся від тих поганих сусідів, та не пускай їх на Вкраїну, але не зачіпай їх, бо не будеш мати супокою і Чубівка буде на тім терпіти. Виховуй, батьку, твоєю мудрою, досвідною головою козацтво, а тим найбільше поможеш ділу. Поширяй свою слободу народом вільним, кріпким, а тим поможеш неньці Україні. Та не гнівись, що я, молодик, тобі, пане сотнику, старому запорожцеві, науку даю, але я привик говорити з тобою по щирості, як з батьком.
— Від тебе, любий Петре, все прийму, спасибі за щирість твою, спасибі за твоє щире товариство. Ніколи тобі цього не забуду. Ти зробив мою Чубівку славною, зробиш і Запорожжя славним, щоб вороги перед ним дрижали, а увесь світ щоб забігав у нього приязні та побратимства. Чи Марко іде з тобою?
— З Марком ми не можемо розлучитися, бо ми побратими.
— Правда, правда, а того розривати я не буду, хоч добре було б мати тут письменного чоловіка. Отож, Петре, ми зробимо так: ти будеш ватажком над тим гуртком, що на Січ іде. На проводиря, щоб ви по степу не блудили, як тоді з Острога, дам вам старого запорожця Ониська Пугача, що в мене недавно гостює, а йому дуже скучиться за Січчю. Хотів сам іти, та небезпечно одного чоловіка самого пускати. Він не лише дорогу на Січ знає, а ще й порадить тобі в потребі, розумна голова.
Стали приготовлятися в дорогу. Сотник, по прийнятому звичаю, виправляв на Січ своїх учнів одягнених, обутих і узброених. Кожний діставав ще по коневі, які йшли відтак на власність січового товариства. До того додавав вози з харчами для усієї чети.
Так було і тепер. Вибиралось сорок козаків. Була то на той час сила, яка в дорозі не пропаде й оборониться від напасті.
Як мали вже виїздити, був лагідний зимовий день. Трошечки притрясало снігом. Козаки поставали на конях на майдані редути. Тут зібралися всі, щоб попрощати товаришів в далеку дорогу. Петро з Марком вийшли з світлиці сотника. Він вийшов теж. З'явився старий Касян, що прийшов якраз з села.
Петро, знімаючи шапку, вклонився низенько сотникові й цілому товариству і каже:
— Благослови, пане сотнику, твоїх вірних товаришів у далеку дорогу. Спасибі тобі за науку, за твою ласкавість, що нас, сиріток, пригорнув до себе. Вибач нам за нашу неслухняність, коли тебе дечим образили. Дай боже нам здоровля побачитися. Твоєї редути повік не забудемо.
На те сотник:
— Нічим ви мене не обидили, мої голуби. Тішуся, що я вас в людей вивів, хоч жаль мені з вами розставатися. Служіть так вірно матері Січі на Україні, як мені служили, а бог вас буде благословити. Я вас благословлю, нехай вас рятує свята Покрова від усякої пригоди.
Петро поцілував сотника в руку, а сотник його обняв і перехрестив. Те саме зробив і з Марком.
Петро приступив ще і до старого Касяна. Старий втирав сльози, обняв і голубив Петра, мов рідного сина.
— Боже вас провадь. Во ім'я отця і сина, і святого духа, амінь!
Петро був зворушений. Скочив на коня й став напереді. За плечима в нього були, крім рушниці, ще й сагайдак зі стрілами та сріблом кований лук, подарунок князя. Задудоніли на мості й рушили в село мовчки. Вали редути заповнилися народом, який вигукував і вимахував шапками.
А на селі згуртувалися всі на майдані коло церкви. Не було дитини, яка б сиділа в хаті. Багато людей повилазило на стріхи, щоби ліпше видіти.
Перед церквою стояв піп у ризах, повиносили й хоругви. Петро став перед церквою з своєю четою в порядку.
Піп відчитав молитву й кропив козаків свяченою водою. Між народом почувся плач. Відтак ходив поміж ряди козацькі й давав цілувати хрест.
Петро знову став насередині, перехрестився тричі і рушив. Народ супроводжував їх благословенням. Жіноцтво плакало. Залунала пісня і покотилась широкою луною по степу…
Засвистали козаченьки
В похід з полуночі –
Заплакала Марусенька
Свої карі очі...
У хаті вдови Прокопихи стояла на порозі її дочка Настя. Вона затиснула бліді уста і дивилася на від'їжджаючих козаків, мов сонна.
Коли чета виїздила з воріт села, вона заломила руки і влетіла у хату:
— Мамо, моя мамо, нема вже його, що мені робити?
— Бог з тобою, моє серденько, за ким ти так побиваєшся?
— Мамо, чи є хто такий інший між усім козацтвом, як цей Петро? Боже мій, боже! Чого я його так полюбила?
Вона плакала, ломлючи руки.
— А хіба ж він тебе любить так?
— Не знаю я того, мамо, він мені того ніколи не говорив, не знаю, чи дивився на мене...
— Дурна дівчино, чого ж ти за ним побиваєшся? От, викинь дур з голови...
— Ні, мамо, не можу я його з серця викинути. Який він гарний, який бравий козак. Я би за ним на край світу пішла, якби лише словечко сказав... Не жити мені без нього...
Настя, мов божевільна, вибігла прожогом з хати і пропала.
А далеко із степу лунала ще козацька пісня...
Під різдво виловили рибалки молоде Настине тіло з-під льодової кори Синюхи.
Козацька чета щораз віддалялася від редути. На полудне погодували коней, перекусили і йшли далі. Петро їхав із Марком та січовим товаришем Пугачем напереді. Всі були веселі. Марко каже:
— Петре, тямиш нашу втечу з Острога? Ми як нетлі на огонь летіли, чудом божим спаслися.
— Ми були ще діти. Тепер зробили б інакше. Ось хоч би те: чого ми не перезимували в діда Ониська? Були би ми лиху годину переждали.
— Але нічого нам не сталося, ми пережили прикру годину, досвіду набралися і на людей вийшли.
— Як біду перебудеш, то краще живеться, чим не зазнавши її, — каже Пугач, — не одну я біду перебув, і з тим мені добре жити на світі.
— А яку ви, батьку, найтяжчу біду перебули?
— Та остання, над Солоницею, була найтяжча. Те, що я там перейшов, то морозом проймає, а що я лише чудом врятувався, то хіба богу подякувати.
— А розкажи нам, будь ласка, як то сталося? — питає Марко.
— Підождіть, станемо ночувати, тоді й розкажу. Може, й інші схочуть послухати.
Сонце вже зайшло, і стало смеркатися. На землю насіла мряка. Поставили чотири вози, які з ними везли провізію, поприпинали коні й розвели чималий огонь. Всередині, між возами, розіп'яли шатра. На трьох коликах розіп'яли перед шатром великий котел і стали варити кашу. Накидали туди капусти і м'яса. Як повечеряли, Марко нагадав Пугачеві, що обіцяв, і всі стали його просити, щоби розповів їм про похід Наливайка з Лободою та їх розгром.
Пугач подумав хвилину і каже:
— Нема поганіших людей на світі, як ті пани. Як їм козаків треба, як не можуть власними силами чого подолати, тоді до козаків: любчики та голубчики, поможіть. Ось бусурмани на нас йдуть, ось татарва на нас чатує, а ви — християнське лицарство, а нуте, збирайтеся, ми вам нічого не пожаліємо, — і це, і те.
— Ми — народ воєнний, і війна — то наше ремесло. Збираємось, гуртуємось, а тут показується, що нема ні зброї, ні коней, ні гармати, а панам не спішно нам помагати, а всі їх обіцянки — то грушки на вербі. Ми мусимо йти голіруч і здобувати собі усе на ворогові. А тут і пани пишуть листи, польські гетьмани, і король, його милость, а от цісар німецький, і різні князі, й княжки. Зачала собі Польща з Волощиною, султан розсердився, — гвалт! Козаки, помагайте! А ми, дурні, йдемо, проливаємо свою кров за ляцьку справу. У тій розправі багато нашого брата полягло. Нас таки добре пошарпали, і молдавани, і волоша, і турки, і татари. Але ми таки доконали великого діла. Тепер вертаємо на Вкраїну з свіжих ран вилизуватися. А пани до нас: вертайте собі, куди хочете, лише не через наші оселі. Йдіть собі попід землю або хмарою попід небо, лише не важтеся станути на нашу землю, бо ви голодні, вам їсти хочеться, а вас нам тепер не треба. А як вернете додому, то ті, що записані в реєстр, нехай остануться козаками, а уся інша голота, чернь, гайда до плуга, до роботи, бо прецінь панові працювати не ялось.
Засіли ми зимувати в Брацлавщині, то тут, то там, бо не було нам сили йти далі. Пани в крик: гільтайство та свавільство грабує нас, об'їдає, і піднесли на увесь шляхетський світ. З того вийшла велика буча, яка скінчилася аж над Солоницею. Наше військо засіло в Білій Церкві. Нас зразу не чіпали, та цілою силою кинулись на наливайківців. Нічого казати, що Наливайко неабиякий ватажок.
