Сагайдачний - Чайковський Андрій
Мене обскочили, і якийсь ляшок пізнав у мені свого підданця. Зі мною робилось щось страшне. Згинути то згинути, але мене, вільного чоловіка, в підданство брати? Я скочив на нього, як ранений кабан, і зацідив його люшнею по голові так, що мізок відразу вискочив. Дісталось також і тим, що мене хотіли живого брати. А що в тім місці табору було менше люду, то я замислив себе рятувати втечею. Я втікав щосили, поки не дібрався в комиш. Тут було велике болото, і з цього боку наш табір не був окопаний. Там я пересидів дві доби, п'ючи гнилу воду з багна. Сюди чув я страшні крики, голосіння і плач. Та вони, собаки, не мали найменшого милосердя над жінками; здавалося поганим, що в цім таборі зібрався увесь український народ та що тут все хлопство вимордують. По двох днях коли все втихло, я викрався з болота і втік...
Дібравшися до Дніпра, кого я там стрінув? Я стрінув Підвисоцького, що йшов нам на підмогу. З ним получився і Кремпський з своїми недобитками. Та вже не було кому помагати. За тим йшли із низу запорожці. Коли би було ще два дні перетримати, то Жолкевському була би одна нога не вийшла жива. Підвисоцький мав думку зайти їх іззаду від Дніпра.
Чи це не кара божа? За незгоду, за зраду.
— А як воно тепер на Січі, коли стільки народу витратилося? — питав Петро.
— Багато народу витратилося, то правда, а народу буде, бо він не пропаде, ми ще поміряємося з ляхами, і наша земля буде вольна. На те не довго ждати, але вона буде, як не тепер, то в четвер. Військо в нас буде, та коби лише добра голова знайшлася, щоб усе гаразд запорядити...
Оповідання старого Пугача залягло глибоко в душу козакам. У Петра виступав тепер щораз в ясніших зарисах той конфлікт, який витворився між тими, що мають, і між тими, що не мають нічого. Бо ж та ціла буча із-за того пішла. Пани хочуть, щоб бідні на них робили, а вони щоб безжурно панували.
Було вже пізно вніч. На небі зорі поперемінялися. Деякі вже й позаходили, інші посувалися на своїй дорозі далеко. Косарі стояли високо на полудні. Козаки сиділи при великій ватрі й куняли. Дехто поліз під шатро і захріп. Старий Пугач поліз на віз, під буду, накрився кожухом та невдовзі захропів. Коні хрупали зерно, стоячи на припоні коло возів. Десь далеко завили вовки, зразу один, начеб давав гасло до загального виття, за ним інші. Сторожні козаки проходжувалися повагом по замерзлому снігу, позіхаючи голосно. Петро з Марком сиділи ще при вогні, покурюючи люльки.
— Один з нас най іде спати, — каже Петро до Марка, — опісля змінимося.
— Якось не хочеться заснути. Так то оповідання залізло в голову; страхіття по мізку снується, що годі забути.
— Тепер бачимо, Марку, те, чого ми в Острозі не знали. Як воно добре, що нас доля звідти вивела. Що було б з нами сталося? Були б ми вчилися далі, переливали з пустого в порожнє, а відтак були б ми навіки приковані до їх милості, князя, кайданами вдячності, а, може, згодом були б заложили шию в панське ярмо і сталися панськими собаками, як багато інших.
— Та ще на князя Костянтина нема що нарікати, там народові добре живеться.
— А що буде потім? Він же не вічний, його ціла фортуна перейде в ляцькі руки, а тоді руський народ вийде на тих багатствах гірше. Краще, щоб їх не було.
В тій хвилі коні стали непокоїтися і форкати. Дві собаки, що повлазили на вози, посхапувалися і заворчали. Петро вже був на ногах. Старий Пугач встав теж і протер очі. Він спав чуйно, наче птиця на гіллячці. Дивився в даль. Десь далеко чути було гаркотіння.
— Тічка біжить! Гей, хлопці! До рушниці! Будемо мати гостей. Нуте, хлопці, повідв'язуйте коней.
— Коби лише не порозбігалися, — завважив Петро.
— Ти, козаче, хіба не знаєш степових коней. Побачиш, як наш степовий кінь від вовка обороняється.
Всі посхапувалися і згуртувалися при вогні. Поспускали коней. Вони стали бігати, позадиравши хвости, але ні один далеко не відбігав. Опісля один із них заіржав голосно. Голос лунав далеко по замерзлому снігу. На той знак всі коні згуртувалися в колесо, головами до середини.
— Дивись, — каже радісно Пугач, — яка мудра твар. Побачиш, як вони гарно обороняються.
А гаркотіння вовче щораз зближалося. Тепер козаки, які позлазили на вози, могли бачити чорну плахту на снігу, яка швидко тяглась до табору. Спереду бігла велика вовчиця, а те все гнало, начеб великий та широкий хвіст якоїсь потвори.
— Хлопці! — гукав Петро. — Рушниці напоготові! Як наблизяться на десять кроків — пали!
Тічка зближалася. Гукнули стріли в цілу купу. Тічка розбіглася на всі сторони і стала атакувати зі всіх боків. Багато вовків осталось на білім снігу.
— Дивись на коні, — говорив Пугач до Петра, — то варто видіти.
Справді варто було видіти. Кілька вовків кинулось на коней. Вони страшенно заквичали, наче безрогі, а відтак стали бити копитами поза себе. Кілька вовків вертілось по землі в судорогах. А коні ані рушилися. Стояли в збитій юрбі, один при однім. Понизили голови і дивились поміж ноги поза себе.
— А що, не славні, не козацькі коні? — гукав Пугач. — Не дадуться, їй-богу!
Тим часом козаки стріляли густо, вже на близьку віддаль.
— Хлопці, шпурляйте на них головні, то собі підуть до чорта.
Так воно і сталося. Набили вовків багато, а решта пішла врозтіч. Стало стихати стріляння. Тепер і собаки позіскакували з возів і пустилися за вовками. Пугач їх прикликав до себе.
— От дурні, було би вам капут, якби так вовки на вас обернулися.
З того всього тільки було шкоди, що одного коня вовк шарпнув зубами, і добре скалічив в удо. Його зараз перев'язали, засипавши рану порохом. Та вже до ранку ніхто не спав, а як лише стало на світ заноситись, приказав Петро ладитись у дорогу.
— А що з вовками зробимо?
— А вже ж поздирається шкуру, тепер під різдво кожух добрий, не пустить ', — каже Петро.
— Киньте їх до чорта, — каже Пугач. — То не на козацький кожух. Козакові кожух овечий найкраще любиться. А з тим ми б цілий день возилися.
Рушили в дальший похід. Знову залунала по степу весела пісня. Веремія" була дуже гарна, погідна, хоч мороз щораз більшав.
І так ішла дорога одноманітно далі. З возами не можна було поспішати, але ніколи не кучилось. На нічлігу було весело. Стрінули кілька лісів, — і не бракло палива. Під ніч розкладали великий вогонь, який огрівав і людей, і коней.
Аж на посліднім ночлігу сталася велика пригода, яка всіх втішила.
Вже було далеко по півночі, на землю насіла велика імла, що не було нічого видно. Усі засипляли мертвецьким сном. Гукнув стріл сторожного козака, і всі посхапувались. Під табір підходили якісь люде. Вартові стали стріляти далі. Непрохані гості стали утікати щосили, чути було тупіт утікаючих коней.
Козаки розбіглися й побачили раненого татарина. Він лежав на землі з підстреленою ногою.
— От гість! — гукали козаки. — Ануте, хлопці, бийте псубрата на втіху.
Надбіг Петро і крикнув:
— Не руш його! Від нього довідаємося, чого вони хотіли, може, де недалеко більша сила татарська, підведіть його до табору.
Узяли татарина попід пахи, він зуби закушував із болю. З його йшла кров.
— Я тобі скажу, не питаючись, — каже Пугач. — Вони йшли коні красти.
Посадили татарина при варті. Петро каже:
— Давай я йому поперед усього ногу перев'яжу.
— От невидальщина, — каже один козак, — я його зараз перев'яжу ножакою по шиї.
— Не руш кажу! — крикнув грізно Петро. — І ніхто не важся мені перепиняти роботу.
' Не полиняє. — Ред.
" Погода.— Ред.
Петро розтяв ножем одіж, оглянув рану. Вона не була велика. Кість була ціла. Він засипав рану порохом і обв'язав чистим полотенцем.
Татарин був старий, змарнілий дідок з ріденькою борідкою і поморщеним лицем, начеб йому шкуру ниткою перешивав. Він дивився заляканими очима на Петра і лебедів.
— Не забивай бідна Ахмет, козак. Аллах тебе благословити буде.
— Чого ви сюди лізли? — питає Петро.
— Ми йшли коні красти. У нас біда, нема їсти, — говорив Ахмет, — у мене п'ять дітей малих, голодних, я бідна, дуже бідна...
— А дайте йому, товариші, їсти, він, бідний, голодний.
Козакам це не подобалось, стали воркотіти. Петро випрямився і поглянув грізно поза себе:
— Тихо! Хто хоче з моєю рукою познакомитися, виступай! Непослуху я не стерплю. Розумів?! Який відважний різати немічного бідака. Ти покажи, що вмієш з татарином, коли він дужий... Стидайтеся. З вас мають бути лицарі, а показуєтесь вовками над падлиною. Казав: принести їсти.
Зараз втихло. Один приніс і подав татаринові кусок паляниці. Ахмет їв лакомо, аж давився.
— Дайте йому чарку горілки. Пий, небоже. Твій Магомет не заборонив горілки пити, бо її ще не було.
Ахмет вхопив Петра за руку і став її цілувати.
— Нехай тебе бог і Магомет, його пророк, благословить на твоїй дорозі, ти добра чоловік; Ахмет буде за тебе молитися.
— Не болить тебе рана?
— Пече, але то нічого...
— Ти вмієш на коні їхати?
— Кожна татарин вміє.
— Хлопці, збирайтеся, в дорогу пора. Вже годі спати... Татаринові дайте мого сивого коня.
— Що нашому осавулові сталося? — говорили між собою козаки. — Козак хоч куди, а татарина не дасть зарізати.
— Чи це послідній наш нічліг? — питав Петро Пугача.
— Перед заходом сонця будемо в Січі. І знову залунала пісня, й похід рушив.
Петро каже до татарина:
— Як зблизимося до Січі, то собі їдь з богом. На Січ тебе не поведу, бо я там не пан і не знаю, що би з тобою сталося.
— Ти добра чоловік, бог тебе благословити буде. Аллах хай тебе милує. Ти світло моїх очей, я тобі ніколи того не забуду. Ахмет вміє бути вдячний, навіть джаврові...
Петро не говорив нічого.
Вже було геть з полудня. Ярке сонце посилало останні гострі промені по замерзлій землі. На обрії було видно якісь купи, начеб осніжені гори. Із-поза них виходили густі дими. Валка стала над берегом замерзлої широкої річки. Петро питає Пугача:
— Що це, батьку?
— Це Січ-мати, хрестіться, хлопці.
Козаки познімали шапки й стали хреститися. Петро був дуже зворушений. Ось ціль його дороги, його бажань. Що його тут жде? Чи справдяться пророкування його приятелів? Чи справді жде його тут слава? В Петра шибали думки блискавкою. Серце сильно билося. Він став у душі відмовляти молитву. Чимраз ближче приходили до Січі. Усе було застелено снігом. З високого берега видно було багато будівель за валами, з яких виходили прямо вгору густі дими.
