Шурган - Капельгородський Пилип

Я не вмію, Климе, цього висловити, я тільки вмію відчувати й здійснювати.

— Ну, а коли смерть? Що вам тоді з цієї радости? Тася засміялася:

— Ну, а коли смерть і ви так і вмрете злюкою? Що вам тоді з вашого смутку? Смерть однаково прийде на смуток і радість, на горе й на щастя. Краще ж гнати смуток і сіяти радість . Ні, я не можу вам цього пояснити! Ви краще придивіться до Маринки: я в неї вчилася.

Байсунгуров чогось зніяковів і мугикнув:

— Що ж Маринка? І Маринка така ж дивачка...

— Ні, вона не дивачка. Коли б люди в житті не переступали через таких Маринок, вони б ставили їх на постаменти...

Я ще вся в полоні власного життя. Ну от (вона засоромилася) ... недавно ходила хмара-хмарою й на інших смуток наводила. Тепер радію й вас цим дратую. А в неї власного . життя й власного горя немає. Ви Його не побачите. Де такі жінки беруться. Климе ? От я скільки вчилася, думала, мудрувала, а Маринка прийшла й перетворила мене наново. Бережіть її, Климе. Такі — не живуть, а горять.

Маринка, справді, горіла й догоряла останнім ясним полум'ям. У неї хтось із відсталих частин украв козу. Маленька хвора Катрушка зачевріла й умерла. Тася думала, спочатку, що Маринка виплаче свої очі й прокляне світ. Але по кількох днях вона вже сяла за роботою, як свічка.

Трудно сказати, де взялися невичерпні запаси творчої любови в цієї недавньої батрачки, що поневірялася до вінця по наймах, а після вінця попала в вир їмперіялістичної війни та революції! Нагнибіду забрали до армії. Маринка сама орала, косила, молотила, одробляла землевласникові "скоп-щину" й "ждала, ждала, ждала. Революція змела Маринчині убогі мрії про дрібненьке власне щастя, поставивши руба гасло: "все — або нічого". Завірюха громадянської війни знесла Маринчину хату, забрала мужа, загнала її саму в голодні піски, одняла останню втіху, а Маринка вся світилася горінням громадського подвигу, віддавала всю свою ласку й клопоти вошивим, голодним, півмертвим тифозним і сіяла навкруги світло й тепло. її материнські турботи оточували завжди найнещасніших, найубогіших, безнадійно-хворих. її благословенну руку відчували на своєму чолі, івмертві, в останній агонії, і часто м'яка посмішка сходила на "їхні вуста. З тією посмішкою вони й умирали.

Байсунгуров сам не помічав, як біля Маринки розглажу-валися зморшки на його похмурому обличчі. Раз майнула цікава думка. 'Не втримався й запитав:

— Маринко... А що коли б ви попали в полон до денікінців? Ви б же й там ходили за їхніми хворими й пораненими. Ви не можете без цього.

Маринка тріпнулася, як поранений птах:

— Я б там умерла! Руки б собі поодгризала, а до їх би не пішла робити! Це ж від їх усе... Це вони...

Вона по-дитячому хлипнула й схвильовано відійшла геть.

Якось випала коротка відлига. На ніч спинилися на падині біля убогих комлицьких худуків-копанок. Крізь теплу млу небо сіяло на піски золоті маки. Рогожін нарубав гребенчуку й розвів огонь. Байсунгуров помагав Маринці варити "комлицький чай". Тася дрімала, поклавши голову на коліна мужа й укрившись полою його шинелі.

Байсунгуров розчулився.

— Чорт його знає, яка вона химерна та доля людська: не знаєш, де знайдеш, а де загубиш... Розкажи мені, Гаврику, що вас розлучило з Тасею, коли це не секрет. Ти колись мені дав слово.

Тася заворушилася під полою й притйсла до своєї щоки руку мужа.

— Ні, це тепер не секрет. Це добре, що ти запитав. А то були такі часи, що, навіть, Маринка дивилася на мене вовком.

Маринка розсміялася:

— Не люблю, коли — серця докупи, а люди — нарізно.

— Дак ото ж — не моя в тому вина... Ти знав, Климе, стару Кологривиху?

— Аякже! Жива казка з терської старовини.

— Ну от... Вона сама налічувала собі 87 років, а було їй і того більше. Пам'ятала ще Дуньку Догадиху,— ту знамениту червленську Дуньку, що за нею впадав Лєрмонтов. У її родині поет написав і свою знамениту "Козачу колискову пісню"... Вена приятелювала з відомим на всій лінії Єпішкою Сехіним, Що в Толстого, в "Козаках", виступає під ім'ям Єрошки... А сама була така красуня, що, як говорила бабуся Євпловна,— "на неї совісно було й дивитись"... І була вона така нещасна, Що до кінця днів своїх плекала в серці тільки ненависть до людей. Гї зрадив муж — і горда козачка відтоді закопалася в своїм хуторі, в пісках, біля Урусколя й прожила там вовком майже до смерти. Працювала як віл. Власною рукою забила не одного абрека, що намагався пограбувати хутір. Любила виховувати сиріток — дівчаток і влаштовувала їх потім у мана-стир... Аби тільки не заміж!..

Голос Рогожіна потеплішав і Тася відчула, як рука його м'яко пригорнула її до себе.

— Тут, над Урусколем, я побачив уперше Тасю. Була вона для мене — як зоря в небі... Ти ж пам'ятаєш, Климе, що я тоді був за один? Цілковитий байтуш, син удови козачки. Тинявся, по наймах, набув собі лихої слави урвана, шибайголови. Куди мені — до вихованки гордовитої Кологривихи ! Проте в мене була вдача, мабуть, не м'якіша, як у Кологривихи. Я пішов до неї: — "Віддайте за мене Тасю! На руках її носитиму! Будете за мною як за кам'яною стіною"... Вона мовчки покликала наймита: —"Проведи ось цього хлопця за ворота,— він не туди попав"... Я переждав кільки днів і знов до неї: — "Ганно Андріївно, подумайте про старість, а я для вас" ... Вона прикро засміявся: — "Ходи хлопче, геть та більше ке потикайся! Не дивись високо вгору, а рубай вербу по собі!"... Язаккпів:—"Викраду!"... І почалася жорстока війна.

Маринка, вся зацікавлена, слухала, широко розкривши очі. Байсунгуров мовчки пі/.кла/ав сухі гілки в огонь.

— Я блукав як тікь і: а в коло хутора. Двічі здибався з Тасею. Подивилася зацікавлена, ка тгкого одоребла, ^ашарілася, засміялася і втекла. Тут у мене трапилася історія з Доногу-євим. Ти знаєш, Климе, Донсгуева?

— Хам í дурень!..

— Хам і дурень, ще й себелюбна жорстока людина. Я в нього працював іноді на виноградниках. 1 тут довідався, що він накинув оком на Тасю: сподівався, що стара Кологривиха запише їй своє майно, й уперто домагався Тасиної руки. Його Кологривиха зустріла не краще, як мене. Впіймавши облизня, Доногуєвнідкупив абреків напасти на хутір, викрасти Тасюй заховати за Тереком/А він, бач,мав тоді виступити в ролі спасителя.

Тася раптом схопилася й сіла схвильована.

— Гаврику!.. Ти мені не казав цього! Рогожін тепло засміявся:

— А ти ж не хотіла мене й слухати!.. Отож мені пощастило викрити цю змову: були в мене тоді приятелі за Тереком, між чеченцями. Закипіла в мене кров. Нікому не казав ні слова. Думаю: "Тепер здобуду свою царівну!" День і ніч стеріг я хутора. Діждався банди, бився з нею із засідки, когось там убив, когось там підстрелив і мене хтось там підстрелив. На підмогу вискочила стара Кологривиха з двома наймитами. Вона сама оглянула мою рану, промила, посипала порохом та ще якоюсь поганню, розпитала про все — і ще раз показала двері...

Байсунгуров умгукнувї

— Кремезна баба!..

— Камінь, а не жінка! Розпач тоді взяв мене, скажу я вам! Доногуєв, звісно, ні слова. Тільки згодом рощитав і додав: "От що, парубче,— я не люблю, коли хто тиче носа до моїх справ. Більше в мене тобі роботи не буде. Не ходи. Та й іншим у станиці пораджу, щоб тебе не брали1*... Така мене тоді досада взяла, що хоч і самому в абреки! Аж тут, чую, Кологривиха захворіла. Кличе мене.— "От що, урване! Тасі тобі не бачити, як своїх ушей. Вона далеко. Але я видам її за тебе й виведу тебе в люди, з однією умовою. До Тасі ти й рукою не доторкнешся й одного словечка їй не промовиш. Зразу ж після вінця ти даси їй окремий паспорт і ви розійдетеся на дві сторони"... Я просто одубів з несподіванки. — "Навіщо це вам?"... —"А на те, каже, що швидко помру. Тасі —16 років, вона — неповнолітня. А в неї є родичі. Вони заберуть її з усім моїм майном і заступлять їй світ"... Я подумав собі: краще ж це, ніж' нічого. Дав згоду з однією умовою: після п'яти років маю право шукати зустрічі з Тасею. Кологривиха розсміялася: "ПіЬля п яти років ваша зустріч буде ні до чого"... Два дні по тому ми обвінчалися. Я ледве встиг шепнути Тасі: "Коли потрібен буду, покличте"... Ото й уся наша розмова. Кологривиха зразу ж покинула хутір, переїхала до Владикавказу. Я жив у Грозному. Мені вона найняла репетитора й підготувала до військової школи. Учився з запалом; думав — так швидше прокладу стежку до Тасі. Потім її вислали були, а тут революція...

Байсунгуров перепитав.

— Постой... Між вами ж була якась там симпатія ?,. Я не про тебе питаю, а про Тасю. Чого ж ви потім не порозумілися?

Рогожін весело засміявся:

— Шість років це була таємниця для самого мене, а тепер ось довідався. Я став, бачиш ти, за провокатора й видав Тасю та її друзів жандарам.

— Та що ти ?!

— Отож бач, так вийшло. Пам'ятаєш той арешт, коли забрали Тамазова, Поліщука й інших ? Дак ото — все я!

Тася не витримала:

— Та, Гаврику ж бо...

— Ні, пожди, Тасю. Я, справді шість років ходив перед нею провокатором. А вийшло це так. Без Тасі мені життя було не життя. Додержувався умови, на очі не попадався. Але щосуботи їхав до Владикавказу й потай блукав там по Офіцерській, біля № 19, щоб хоч здалека її побачити.

Маринка зацікавилася:

— Вона про це знала? Тася винувато відповіла:

— Ото то ж бо й є, що не знала! Коли б знала...

— Пожди, Тасю. Коли б ти знала, може б на гірше вийшло. Одне слово — я стежив за Тасею, стара Кологривиха стежила за мною, а жандари стежили за всіма. Вони давно викрили гурток Тамазова, де бувала й Тася. її заарештували, Тасю вислали. А стара Кологривиха дала їй докази, що все це я: мовляв, і стежив і на Тамазова нахвалявся.

— Постой, а це справді було?

— Було. Я ходив за Тасею, як тінь,— значить стежив. Я ревнував, як дурень, і нахвалявся поламати Тамазову ребра,— значить палав помстою. Це все використала Ганна Андріївна й зробила мене в очах Тасі провокатором.

— От баба! Ну що їй за вигода?

— А видиш ти — така вже була вона мужофобка. Вона вважала кожного мужчину за мерзотника й щиро хотіла застерегти Тасю від одного такого... Вона, навіть, запевняла Тасю, що я більше всього домагався за нею грошей і оженився тільки для того, щоб пролізти в офіцери. Тася, правда, з ласки своєї все це забула: мовляв, парубійка сам не тямив тоді, що робив. Але сталася революція.