Шурган - Капельгородський Пилип

Делегати ловили кожне слово, вплітаючи й свої почуття в єдине колективне поривання.

Сталася подія нечувана в історії революції: зваживши всі обставини, фракція, разом з членами ЦВК, розіслала телеграму від імени ще не відкритого з'їзду:

"Всім, всім революційним військам, радам і громадянам.

Наказ.

2-й надзвичайний з'їзд рад Північного Кавказу і представників революційної Червоної армії оголошує поза законом колишнього головнокомандувача Сорокіна та його штаб: Богданова, Гайченця, Чорного, Гринченка, Рябова, Щербину, Тро-цевського, Масловича, Піхтєрьова й командира черкеського полку Котова. Пропонує негайно заарештувати й доставити їх в Невинкомиську для прилюдного народнього суду. Пошті й телеграфу не виконувати жадних наказів Сорокіна й осіб, тут пойменованих.

2-й надзвичайний з'їзд рад "Північного Кавказу".

Так диктатурі Сорокіна твердо протистала диктатура про-летаріяту. Рішучих негайних заходів вимагав момент: до Невин-номиської спішили сорокінські військові частини. Повстало питання: хто кого.

Другого дня з'їзд пішов стежкою, що накреслила фракція. Щоправда, він не мав видатних керівників: спасати справу революції на Північному Кавказі зібралися рядові партійці, фронтовики, селяни-бідняки й козаки. Доповідь робив Гриішн, кубанський селянин, що волею Жовтня став членом партії, керманичим радянської справи. Він так і почав:

"Пробачте мені, сірому мужикові, що я взяв слово висвітлити перед вами сучасний стан..."

Сіра, бідняцька, переважно городовицька маса билася на фронті, вставши за проводом партії до рішучої клясової боротьби. "Сірі" рядові депутати-масозики зібралися на з'їзд вирішувати державну справу. "Сірий", рядовий селянин-більшовик виступив з відповідальною доповіддю від імени розстріляного й розігнаного ЦВК. Такий був момент.

З'їзд відразу взяв тверду хазяйську лінію, ліквідувавши авантурництво, що розкладало армію. Сорокіна, з усім Кого штабом, оголосили поза законом. На головнокомандувача призначили Федька.

Довідавшись про це, Сорокін спинив на Курсавці свій поїзд і кинувся на Ставрополь з двома ескадронами свого конвою, та чинами штабу.

Ставрополь з 28 жовтня посіла Таманська армія,— та сама армія, що її командира, Матвєєва, Сорокін розстріляв. Тепер вони поквитувалися. Ледве зморені коні сорокінців зацокали підковами по незграбному брукові ставропольських улиць, Сорокіну передали наказ негайно прибути до штабу Таман-ської армії. Недавній головнокомандувач зрозумів, що попав у пастку. Повернули коні Й подалися в степ, на схід сонця. Туж-туж за ними погнався цілий полк кінноти й нагнав їх біля с Сергіївського. Сорокіна ледве врятували від самосуду й посадили до ставропольської в'язниці. Проте й це не відвернуло неминучого: до в'язниці прийшов начальник 3-го Таманського полку Висленко й застрелив недавнього диктатора.

Незабаром, після допиту й суду, розстріляли Гайченця, Гриненка, Чорного, Кляшторного, Костяного, Котова й інших співучасників сорокінської авантури. Характерна рисочка: Гриненкові дозволили перед розстрілом прилюдно спокутувати свою вину й розповісти перед багатотисячним мітингом подробиці сорокінської зради.

Надзвичайний з'їзд рад ледве встиг закінчити свою роботу,, як денікінці зламали опір червоних полків під Богословкою, взяли Невинномиську й відкинули армію на правий берег Кубані. Тут у руках радвлади залишилися тільки чотири станиці: Миколаївська, Темноліська, Новокатеринівська й Барсуківська.

Це — все, що осталося від червоної Кубані. Боротьба переносилася на територію Терщини й Ставропольщини.

XII

Радянська соціялістична Північно — Кавказька республика доживала свої останні дні.

Денікінщина остаточно випростала крила й складала вже договори з Антантою про походи на Москву й Україну. До Новоросійського прибули французькі й англійські пароплави з боєприпасами для білої армії. Такою ціною запопадливі сусіди купували собі право експлуатації майбутньої "єдиної неділимої"... Але напівроздягнена, розбута, наполовину хвора кубано — ставропольська червона армія, перейменована тепер в 11-у, не складала своєї зброї. Багато лиха накоїла їй авантура й партизанщина, злидні й хвороби, брак набоїв і гарматнів. Армія падала від утоми, від жорстоких боїв

1 довгих переходів, від недоїдання й тифу. Дезертири тікали з неї тисячами, переповнюючи села й міста небезпечним буйним натовпом.

Проте героїчна боротьба протягом десяти місяців надбала в основних кадрах її багатющі запаси революційного піднесення, мужности, відданости: їх не могла до кінця розтратити навіть сорокінщина. Хвора армія, як сильний поранений звір, відходила повільно, огризаючись іноді з такою силою, що денікінські пси розліталися на всі боки.

Сам Денікін високо ставив боєздатність 11-ї армії, відзначивши її в своїх закордонних записках:

"Воєнний дух "її, не зважаючи на брак безпосереднього управління з центру... був незрівняно вищий, ніж в інших червоних арміях... Перемогти її нам було трудніше, ніж інші. Боротьба з нею потребувала від нас великих втрат. І не раз, розбита, здавалося, до щенту, вона знов народжувалася й давала тверду відсіч добровільцям".

Взявши Армавір і Невинномиську, білі кинули свої сили на Ставрополь. Після десятиденного жорстокого бою, знемо-жені тифом, таманці мусіли 14 листопада покинути місто. Проте, на південносхідньому фронті частини 11-ої армії ударили на Моздок і Прохладну, розгромили полки Бічерахова й визволили всю Терщину, де кілька місяців відбивалася від білих невеличка 12-та армія. Обидві ці армії злилися в одну й зайняли на початку нового року лінію Винодільне—Петроз-ське — Калиновське — Курсавка — П'ятигорське.

Партія зробила ще одну спробу посиленим партбудівництвом та парткерівництвом домогтися перемоги над денікінцями.

2 січня у Владикавказа відбувся 2 — й надзвичайний північно — кавказький з'їзд партії, переважно в питанні оборони. З'їзд визнав "організацію оборони від наступу міжнародніх розбійників" за основне завдання партії. Всі парторганізації повинні були мобілізувати п'яту частину своїх членів "на роботу в армії й для армії". У всіх військових частинах ухвалено організувати партосередки й розгорнути культ — виховну роботу.

Але бойові обставини паралізували всі ці заходи. Не було боєприпасів, ліків, лазаретів. Число ранених досягло 20 тис, а з хворими — 50 тисяч. Зв'язок із центром був слабий, постачання трудне й затяжне — пісками й душогубними дорогами каспійського узбережжя. А денікінці, тим часом, мали за спиною цілу Антанту з її пароплавами, зброєю, боєприпасами, ліками й клясовою ненавистю до червоних.

О половині січня ворог ударив на с. Благодарне, одрізав 4 — ту дивізію й одкинув її за Манич, в астраханські піски. 3-я дивізія (колишня Таманська армія) мусіла піти на Святий Хрест. 1 — ша й 2 — га дивізії о дійшли в район Георгіївського, а потім на Прохладну й Моздок. 20 січня білі взяли П'ятигорське, 26-го — Прохладну.

11 — ту армію тиснули тепер просто на схід, у піскову ногайську пустелю.

Ударила холодна зима. Без теплого одягу, без добрих харчів і ліків армія остаточно загибала від тифу й інших хвороб. 24 січня надзвичайний комісар півдня Росії т. Орджо-нікідзе телеграфував Леніну:

"11-ої армії немає. Зона остаточно розклалася. Супротивник бере міста й станиці майже без опору. Вночі поставлено питання покинути всю Терську область і піти на Астрахань. Немає гарматнів і патронів. Немає грошей".

Ясно, що без гарматнів і патронів, без грошей і ліків, після десяти місяців жорстоких боїв і походів жадна армія боротися не могла. 26 січня новий командарм Левандовський дав наказ відступати на Астрахань.

Армія вирушила двома шляхами. Таманці (3-я дивізія) пішли мимо Ачккулака до с. Величаєвського, а далі — пісками, понад сухим річищем Гайдука, просто схід сонця, до колишнього кізляро — астраханського поштового тракту. Основні сили (1 й 2 дивізії) рушили залізницею й понад залізницею на Моздок, Щедрінську, Кізляр, а звідти — селами до Чорного Ринку й далі, Караногайщиною, просто на північ, на старий астраханський поштовий шлях.

Хто знає цю сумну мовчазну пустелю — притулок убогих степовиків і піскових шурганівг

Понад Каспійським морем, від Кизляру, на 140 верст до р. Куми, й далі, на 200*зсрст, майже до самої Волги лежить убогий одноманітний степ. Тільки поблизу Кізляру, там де численні протоки р. Терека заливають низину животворною водою, простяглася смуга сел: Тарумівка, Таловка, Роздолля* Чорний Ринок. А за Чорним Ринком — знову мертва мовчанка пустелі. . .

Одноманітна, злегенька погорблена площа далеко-далеко розсунула свої степові краєвиди. Мутно — сірими простирадлами лягли пастівники, спалені сонцем. Мовчазними пам'ятниками давноминулого встали високі історичні могили — німі свідки стародавніх монгольських походів. Широкими смугами, по 10 — 20 — 40 верст ушир, перерізують степ розгойдані хвилі степових пісків, де-не-де вкриті убогою степовою травою. Врешті й вони щезають під справжньою повінню золотавого моря летючих пісків, що ходять — перекочуються степовими просторами. А ближче до моря — мертві солонці й мочажини.

Степові річки — Кума й Гайдук — існують тільки на мапах. Уже понад сто років їх поховали під своїми бурунами піски. Багатоводна Кума за с. Величаєвським розбивається на гирла й щезає під золотавими заметами. Далі, на сто верст до моря — тільки мовчазна піскова пустка.

Сумно, порожньо в цих степах, де на широких просторах блукають невеличкими мандрівними авулами тільки нечисленні кочовники: між Кізляром і Кумою — караногайці, а за Кумою, аж до Волги, — комлики. І страшно, небезпечно тут зимою, коли здіймаються шургани й жбурляють піски до хмар, а хмарами метуть землю.

11-та червона армія вирушила в астраханські піски в кінці січня 1919 року, а кізлярська колона — 5 лютого, в найнебез-печніший для переходів час, коли в степах немає паші для коней і на степових просторах гуляють буревії. Без шляхів, без харчів, без притулку на ніч розбрелася армія по сумних бурунах, пробиваючись на Астрахань.

Армії, власне, вже не було: були окремі частини й групи, окремі гуртки й одиниці, що рухалися в одному напрямку. Певних шляхів теж не було: передні змішували пісок тисячами ніг, задні звертали обабіч, розтікалися по степу, брели* де зручніше.