Від кон'юнктури до еталону - Власюк Анатолій

Да, они такие. Это их плоть. Они не с Марса. Нужно принимать законы, которые будут ограничивать их в этом. И такие законы принимаются. И ещё будет принято их много.

Нужно понять одну вещь. Мы в самом начале пути. Чтобы стать нормальными, другие страны потратили столетия. Нам нужно настроиться на труд и терпение.

И нужно любить Украину. И верить в неё" (с.62-63).

Олег Пономарь вважає, що Україна мала шанси, якби президентом свого часу став В'ячеслав Чорновіл: "Черновол был нашим Валенсой, нашим Гавелом. Тогда мы бы могли выстроить путь в Европу. Но Империя не пустила. Кроме того, тогда Украина не была готова к этому. Тогда менталитет был ещё коммунистический" (с. 185).

4. "Обязательно всегда берите с собой "хлибыну"

Емоційності книзі надають підзаголовки. Ось, наприклад, такі: "Карты. Деньги. Два ствола, или О санкциях для "чайников" (с. 5), "Прогнозы-страшилки российских оппозиционеров выгодны Путину" (с. 7), "Крысу продолжают загонять" (це про Путіна) — с. 9, "Ходом истории определено, что на этот раз монстр падёт" (с. 16), "Почему Путин не захватит власть в Украине" (с. 33), "Если Дума проголосует за введение войск, то финансовая система России умрёт в течение одного дня" (с. 53), "У бедного мишки хотят вырвать ядерное оружие" (с. 58), "Зачем ГРУ и ФСБ зачищают неконтролируемых "орков"?" (с. 71), "Джон Маккейн – страшный сон Путина" (с. 72), "Упырь не остановится, пока его не придушат. Но мы выстоим" (с. 83), "Путина держат на поводке, но не хотят, чтобы он взбрыкнул и вырвался" (с. 88), "Всё идёт по сценарию: Путина ведут на убой" (с. 120), "Конец карьеры Путина – в компании африканских людоедов" (с. 185), "Карлик" начинает новый финт ушами" (с. 194), "Путин превращает Россию в сырьевой придаток Китая" (с. 218), "Ждём с Китаем, пока труп соседа не проплывёт по реке" (с. 259), "О плане захвата Украины: его писали генералы, которые обещали взять Грозный за два дня" (с. 261). Вони виконують самостійну роль у книзі, допомагають орієнтуватися, про що, власне, йдеться в тому чи іншому розділі.

У книзі багато одруківок. Тут претензії не до автора чи літературного редактора, а радше до коректора. Ось лише декілька з них: "буду" замість "будут" (с. 38), пропущена літера "в" у фразі "в Одессе ближайшее время" (с. 279), "за столиками столиках" останнє слово зайве (с. 346) та інші.

Коли читаєш майже кожний день Олега Пономаря у Фейсбуці, то вже звикаєш до його постів, бо автор прогнозований. Але в книзі "Вітрина" він постав з несподіваного боку. Я маю на увазі заключний розділ книги "Неполитическое", в якому він розмірковує про рідних і близьких, говорить на зрозумілі людям теми, що стосуються їхнього повсякденного життя, виступає щирою й неупередженою людиною. При цьому автор не моралізує, а подає свою точку зору. Вже читач має право сприймати її чи ні. Зрештою, так можна сказати і про книгу "Вітрина" загалом.

Ось теплі слова про батька:

"… чувствую себя сейчас в большом долгу перед ним. Я его, конечно, любил, но совсем не так, как нужно было. Я никогда не разговаривал с ним по душам, не просил совета. Я не был с ним близок. Недавно я смотрел его бумаги и дневники. Это тяжело… Осознать, что совсем не знал близкого тебе человека. Внешне он был всегда строг. Но, оказывается, под этой маской жила ранимая душа. Он был очень добрым. Немного романтиком. И даже писал стихи.

Если бы он был жив сейчас, я бы пригласил его в ресторан. И мы бы говорили обо всём, как два старых друга. На равных. Без секретов. Долго. И смеялись бы. И мечтали. А когда мы вышли бы из ресторана и пошли домой, то я обязательно сказал бы ему: "Папа, спасибо за прекрасный вечер. Я тебя люблю" (с. 316-317).

Олег Пономарь рекомендує читачам рецепт від бабусі: "Когда вы идёте в гости, обязательно всегда берите с собой "хлибыну". Это вроде просто. Но в этом есть мудрость. Потому что очень часто у того, к кому вы пришли, есть всё, как в Греции, а вот хлеба почему-то, как назло, нет. А если даже и есть, то он лишним не будет никогда. И ещё один совет. Он актуален в военное время. Если вы идёте на важное дело – экзамен, свидание, сделку (а сейчас – даже на фронт), возьмите маленький кусочек хлеба (совсем маленький, можно размером с горошину) и положите в карман. И когда что-то важное происходит там, куда вы пришли, просто мните его рукой в кармане время от времени. И Бог вам поможет. Это проверено многими и не раз. И мною в том числе. Работает" (с. 319).

А ось рецепт формули щастя від Олега Пономаря: "Освободи своё сердце от обид –ПРОСТИ. Освободи свой разум от волнений – большинство их них не сбываются. Веди простую жизнь и цени то, что имеешь. Отдавай больше. Ожидай меньше" (с. 330).

І взагалі шедевр – новела "Об идеальной Любви" (с. 343-344). Але це вже прочитайте самостійно. Бо як вас ще інакше заохотити до книги Олега Пономаря?

Олег Пономарь показав нам оптимістичний варіант для України. Проте, звісно, існує й песимістичний. Як відомо, песимісти – це поінформовані оптимісти. Хтось має більше інформації, ніж наш блогер?

21 жовтня 2015 року

Будь-який літературний конкурс не здатний визначити справді геніальні творіння. Цьому заважає система літературних кланів, яка утвердилась в Україні. Вона більш небезпечна, ніж олігархічні клани. Ті принаймні передбачають конкуренцію. Натомість літературні клани – це закостеніле явище, яке зжирає зсередини саме себе і вбиває навколо все, що розвивається.

21 жовтня 2015 року

Письменник завжди має вибір: або написати вартісний твір, або стати лауреатом літературної премії. Тому дивно чути, коли дехто з них каже, буцімто його не оцінили належним чином, а він не став лауреатом. Значить, іде вірним шляхом, і повинен лише радіти цьому, бо інші вже не здатні на самовдосконалення і саморозвиток і просуваються до наступного лауреатства річищем, в якому вже ніколи не буде життєдайної вологи.

21 жовтня 2015 року

У масі своїй люди не читають. Читання книжок стало розкішшю – як машина, будинок, поїздка на фешенебельний курорт.

Найстрашніше, що у людей нема потреби читати. Значить, у них не працює механізм думання. Людина бездумна – найогидніша істота в історії людської цивілізації. Тому не дивуймося, що Бог дає людині шанс змінитись, а ми не помічаємо цього й залишаємось на тваринному рівні інстинктів.

Читання книжок не може бути універсальним засобом спасіння людства. Але це один із небагатьох шляхів, коли можна уникнути загибелі планети Земля.

Відповідальність письменника полягає в тому, щоби вести читача за собою, а не бути популістом, як політик, і казати (писати) людям те, що вони від нього хочуть почути (прочитати).

Людский організм має багатократний запас міцності, але лише в комп'ютерних іграх нам дарують декілька життів. Письменник не має права ризикувати й випробовувати на міцність людське життя і психіку, бо врешті-решт колись якась спроба стане останньою.

Літератори несуть відповідальність за тих, кого приручили. Їхні читачі повинні ставати мудрішими і моральнішими з кожною прочитаною книгою. Письменник повинен усвідомити, що він персонально відповідає за життя на планеті Земля, а читачі мають стати його однодумцями.

21 жовтня 2015 року

Зараз мало хто пише поеми. У нас і поетів як таких нема. Є ті, хто збирає до купи рими і клепає вірші.

Поема вимагає від автора не лише посидючості, щоденної кропіткої чорнової роботи, а принаймні таланту, якщо не геніальності. Вірш – це насамперед настрій. Поема – бачення світу і передбачення подій у просторі та часі.

Колись великі полководці були великими поетами, і це сприймалось навколишніми, як саме собою зрозумілим. Нехай зараз президент чи прем'єр-міністр складуть віршик, як їх одразу затюкають і скажуть, що вони займаються не своєю справою. Але поезія і політика – це одна справа, і хто цього не розуміє, не повинен пхатись ні в поезію, ні в політику.

Ті, хто нині працює в поетичному цеху, не бачать майбутнього, перспективи. Саме цього вимагає поема, навіть якщо мова в ній іде про минуле. Вірш, крім настрою, націлений на сьогодення. Лише талановиті й геніальні можуть вихопити сутність часу, але загалом маємо справу з миттєвостями життя, які важко скласти в єдине ціле. Саме цю роль виконує поема.

Цілісність життя у поетичному слові – це не просто майстерність, а насамперед філософія буття. Раціональність вірша поступається перед ірраціональністю поеми. Поема – це не просто збірка віршів, об'єднаних задумом автора чи темою. Це спроба осягнути сутність життя, знайти в ньому те, чого не бачать збирачі рим і клепачі віршів.

Тому й мало хто зараз пише поеми. У нас і поетів як таких нема…

24 жовтня 2015 року

ІВАН ФРАНКО І БРУНО ШУЛЬЦ: НАЦІОНАЛЬНЕ І КОСМОПОЛІТИЧНЕ

Письменник може бути національним або космополітичним. Проблема полягає в тому, що якщо він втрачає національне коріння й стає космополітичним, то вже ніколи не зможе уповні повернутися до своїх витоків. І космополітичний від самого початку письменник не має жодних шансів теж повернутися до національних начал. Космополітичне однозначно з'їдає національне.

Коли письменника вважають національним, це не означає, що він занурений у творчість свого народу і лише те й робить, що оспівує його у своїх творах. Якраз вузьконаціональні письменники зазвичай стають графоманами, а їхні твори лише дискредитують народ, який вони представляють. Натомість справді національний письменник, пишучи про свій народ, думає про те, як це сприймуть інші. Він зацікавлений у тому, щоби якомога далі по світу поширилась інформація про його народ. Звісно, це все досягається художніми засобами і залежить від ступеню талановитості чи геніальності того чи іншого письменника.

Космополітичний письменник, який відчуває себе громадянином світу, не може уповні в художній формі висловити інтереси свого народу, нації. В нього можуть бути національні мотиви, але на грунті космополітичного, інтернаціонального вони розчиняються, перетворюються на щось віртуальне, яке ніби існує, але насправді його нема.

Яскравий приклад національного і космополітичного письменника – це Іван Франко і Бруно Шульц.

Іван Франко не лише яскраво зобразив сутність українства у всіх його позитивних і негативних виявах, а й показав себе блискучим знавцем світової літератури та культури.