Віщий Олег - Іванченко Раїса

А тепер наша юна княжна відчиняє нам двері!.. — Не шкода залишати Болгарію? Тут нині витає світова слава. — Тут і слава, і пристанище гордині й марнослав'я... І жорстокість немилосердних... Тут черево своє перетворюють в Бога! А славу шукають лиш в золоті. Лукавий сучасний вік! Ниспаде ж вогонь з неба і пожере їх... а разом і справу наших рук... Тяжко дивитись мені на це, Гавриїле. Я прозріваю тяжку будучину нашої держави... Хочу душею відпочити... * * * Тієї весни рано скрес Дніпро. Теплі полудневі вітри пригнали завчасно журавлині ключі. Зазеленіли круті схили бурхливої річечки Киянки і Славути-Дніпра. Загуркотіли дерев'яні мостини пристанищ на подільських увозах. Тихе плесо розлогої Почайни густо вкривалось все новими лодіями, мов лебединими зграями. Ті лодії прибували з багатьох рік слов'янських і надовго ставали щільними рядами навколо Рибальського острова посеред Почайни. Теслі, ковалі, плотогони, волочайники оснащували їх міцнішими кочетами, смолили днища, піднімали високі реї, натягували полотнища,— цілісінькими днями рукомесники не розгинали спини, їхні руки невтомно щось робили. Тільки язики вільні. Чого не перемелюють за день! Тут відомі всі новини, якими жили подільські вулиці чи княжі та боярські дворища. До тих балачок прислухався час від часу і тесля Вратко. Хоч сам помовчує — не до розмов, думає про той недобудований храмець над Киянкою, — трохи лишилось доробити, думає про те, що й собі хатину треба нову поставити — скоро, либонь, син повернеться. За мовчазну вдачу подоляни посміювалися над ним і більше називали Гомоном. Мовляв, такий муж, що тільки й гомонить... Не сердився на те: Гомін — то й Гомін. Як їм краще так величати його, хай буде по-їхньому... А тут уже язиками плещуть про його брата Щербила. Нагинається нижче над днищем човна, вдає, що не чує. Мовлять свідущі, ніби Щербило став сотником, збирав полюддя для Олега — притягнув до Києва гори звірячих шкур, бочок із воском і медом, берковців із зерном пшениці, жита, проса, ячменю. А скільки кожухів, сувоїв полотна — не злічити. А копченої риби й окостів! А всіляких витворів дивних рукомесників. Усе те осіло на Горі, в княжих коморах. Та й себе не забув. Тепер хоче собі ставити великий терем,— у батьковій хаті, котра на Подолі, йому затісно. Горнеться ближче до багатичів. А який красень став! Кажуть, боляричні й молоді боярині в усі вікна заглядають, коли він іде повз них. Найбільше заграє до нього бояриня Гордина. Він почав їздити до Вишгорода — там його лада, Веселинка, прислуговує в боярському теремі Гордини. Та щоб ви думали? Та Гордина поперек дороги стала їм: то безсоромно підставляє йому під очі свою тугу пазуху, то дивиться на нього своїми іскристими очицями, а в них так ніби бісенята шаленіють. А то ще тонкою бровою отак поведе — ну, відьма-чаклунка, та й годі!.. Щербило почав від її чар тілом танути. І Веселинку свою облишив... — А що ж Олег? — У великій печалі — помер від довгих літ його старий кінь Лебідь. Поник головою київський володар — велів конюху закопати в землю поблизу Гори. Понудив світом та й поринув у клопоти. Розсилає гінців в усі землі — кличе мужів до Царгорода. у похід. Каже, треба застоять давню руську правду. Чуєте? Ніби згадав нашого Києвича... — Авжеж, під старість пригадуються мужеві давні гріхи. Хотів знищити пам'ять про минуле, а йому народ нагадав, Бачили, який храм воздвиг біля Киянки? Ще ліпший, ніж ото був у Оскольда, котрий він спалив, — Хіба то він воздвиг? То ж. наш здатель — тесля Гомін-Вратко! Ондечки він, поблизу від нас човна конопатить, — Гомоне, то правда, що твій братець з тобою добром не поділився? Вратко мовчав. — Пощо питаєте? — Хіба не знаєте, що він так гомонить, що аж за вухами лящить! — сміються довкола. — Та коли б мав добра, хіба оце ліз би в киплячу смолу,— відповіли сусіди за Вратка-Гомона. — Е-е, таке питаєте, Я й сам відмовився б, коли б він щось захотів дати, — нарешті обізвався Вратко-тесля.— Спокійніше жити по честі! — Ниньки честь по світу голою ходить, — кинув хтось, — А коли вона ходила не голою? — Осуєтився той братець — землю кігтить. А другий у небеса рветься... — А що ті небеса дають? Ані хліба, ані кістки якої, — гомоніли старші, — Дивіться, скільки люду там в'юниться. Кілки в землю завівають. То вже свято сьогоднішнє розпочинається! — Яке свято? — Ото! Сьогодні ж. Урай небо одімкнув... Біля храму Урая і свято. Мужі випростались, приклали долоні дашком над очима — від сонця, дивилися в сторону нового храму, Гомін і собі став дивитися до болю в зіницях. Йому здавалося, що його храм завис над кручами Дніпра-Славути, відірвавшись від землі, ніби хотів поплисти в сріблясте сяяння глибоких весняних небес. Сьогодні вранці вже худобу на святу росу виганяли. Хіба не знаєш? — повчав якийсь лодійщик іншого, — Не знаю. Худоби не маю. — Піди побалакай із Щербилом. У нього повно! — Еге, побалакай, як свиня з гускою... — Орав чорт вовком та й хліб_його з'їв!.. — реготали сусіди від тієї поради. Сонце вже повернуло на обід. Хтось із лодійщиків цюкнув сокирою. — Усієї роботи не переробиш. Ходімо й ми до храму. Будемо Лялю-весну вітати. Загомоніли парубки й мужі, хто ж не захоче разом з усіма потовктися на гульбищі?! Ляля — богиня кохання у полян-русів, як і Лада. Свято її завжди веселе й барвисте. З-поміж усіх дівчат вибирають найліпшу, перев'язують вінками із зела й квітів, лаштують із дерна горбок, садовлять і кидають їй до ніг свої вінки. А поряд молодиці й дівчата ставлять глеки з молоком, сиром, маслом — і починають вести хоровод. Парубки-женихи, тільки встигайте розгледіти, котра із дівиць найгарніша, найвправніша, найголосистіша. Бо коли Ляля почне роздавати їм молоко, сир і масло, зразу видно, котра жадібна, а котра щедра. А коли почне розкидати вінки — дівчата так бігають за ними, щоб хоч один упіймати! Перехопиш — щастя вловиш, тільки лиш збережи до наступної весни. В тій грі людина як на долоні — і хто кому ніжку підставить, за косу поцупить чи руку подасть... Гарне свято для молодих, бо вибрати жону, на все життя соузницю, — діло не просте. Мовлять же, яка господиня, така й родина. Лодійщики засунули сокири за паски і побрели до храму. Небо щедро дарувало біле сяяння, снагу і силу життя... Гомін і собі прийшов — це вперше біля його храму в Києві стільки людей збирається. Чувся, ніби це його свято. І справді — рукою подільського теслі водили і любов, і щедрість, і надії. Хороводниць вела розпашіла зеленоока Веселинка. Певно, втекла від боярині до Києва... От і добре! Між людьми легше свою недолю забути. Дзвінко виводили пісні навколо Лялі. А кривого танцю да не видно конця. Треба його виводити, кінець ладу знаходити... Гомін став собі осібно, щоб не заважати молодшим споглядати хороводниць. Став оглядати храм — ще треба підбити дошками піддашшя, ще над дверима прилаштувати різьблене коло Сонця-Ярила... На мить завмер у спогляданні — гарний храм. І раптом йому здалося, що найвища висока вежа трохи захиталась, ніби привітала його. І нижні круглоголові вежиці з довгими віконцями ніби товпились одна поперед одної, щоб подивитись на нього, на свого творця. Ніби говорили безмовно поміж собою: осьдечки він! Це той самий!.. У високости глибокого неба шугали соколи. Кружляли над храмом, розсипали з-під крил бризки білого сліпучого сонця. Може, й вони розглядали його, а може, дарували йому свою високість... Ой вінку, мій вінку, я тебе ізвила; Ще й учора та ізвечора... Люди щільніше збивалися докупи, було всім весняно й погідно на душі. І не було нікому ніякого діла до самотнього теслі Гомона-Вратка, що тихо сидів під старою грушею, обхопивши коліна великими натрудженими руками. І ніхто не здогадувався, що цей зчорнілий від праці муж возніс у небо свою душу і щедре серце цим творінням краси, бо так рано втомився від надмірностей бруду і кривд у житті. А разом із своєю душею він возніс і душі їхні — своєю любов'ю і красою... Ой вінку, мій вінку, та повісила тебе Ой у теремі та на дереві, Та на золотому кілку, та на шовковому шнурку... Раптом пісня обірвалась — поряд почулися чоловічі вигуки чи то від нової пісні збурилися всі: Славний наш тесленко терем будував нам, Віконця вставляв... Щоб не вилетів соколонько, Щоб не викрадав та дівочої краси. Бо дівоча краса як літня роса... Тоді збагнув, що це вже співали йому. Люди повернулись до нього, усміхалися... Але навіщо це? Він не встиг нічого сказати людям, як усі почули чіткий оклик: — Обходьте їх з того боку! Мечники і варяги обступали людей з усіх сторін. А з ними Свенельд і Дерев'яка. — Де вона? Тут була Веселинка? — грізно гукнув Свенельд. — Он там, веде кривий танець,— пугою тицьнув до дівочого гурту Дерев'яка. — Зараз упіймаємо пташечку! Заберіть її...— кинув мечникам. Ті вмить схопили молодицю і перекинули через сідло Свенельду. Усе вчинилось так швидко, що люди й не опам'ятались першої миті, а другої — Гомін зірвався з ніг, помчав до Гори. Там його брат, Щербило... Хай порятує Веселинку... Це ж колись була його лада!... Хай вижене з Києва цих пройдисвітів-варягів і нікчем Дерев'яки. Досить глумитися над людьми!.. Інакше він підніме киян на стань... Щербило здивовано дивився на брата. З чим прибув? Чого такий збентежений? — Горе... ладу твою... Веселинку Свенельд і Дерев'яка упіймали і кудись повезли... Рятуй!.. Згине молодиця. Прямо з гульбища забрали при всіх... Щербило мовчав, дивився на брата, про щось думав. — Якщо треба, ми всі зараз піднімемось, брате. Май тверду надію! Виженемо тих чужаків!.. За тобою підніметься увесь Київ. Нарешті обличчя соцького набубнявіло рожевістю. — А згинь звідси, щоб тебе земля не носила! Кличеш у град ворохбу? Чернь піднімаєш? Забув, чий хліб їси? Хто захищає нас? Хіба не варязькі лодії конопатиш? Я не підніму меча. Не сподівайся! — Я їм свій хліб...— застогнав Гомін. Він хитнувся... Ні, це не його брат... не його рід... — Іди додому, брате.— Щербилів гнів вичахав. Обличчя набувало звичайної блідости. Але Гомін раптом затрясся, увібрав голову в плечі — і з усього розмаху вліпив братові ляпаса по щоці з одного боку, а другою рукою дав ляпаса з другого... — Я тобі не брат! — майже крикнув. І побіг назад...