Віщий Олег - Іванченко Раїса

— А він... дуже старий? — перепитала Оленка перестрашено. Вона бачила тільки старих і підстаркуватих володарів і вже звикла до думки, що всі женихи-князі неодмінно мають бути старими... Але вона згодна й на такого, бо й справді, повернутись назад із ганьбою уже не зможе... Уже й тут її поза очі двірська челядь зневажливо називає — полонянка Ольга... "царівна" Ольга... Відтоді вона почала ночами довго роздумувати про себе і свого нового нареченого. Довгі зимові ночі дають багато простору для роздумів. Олег-володар також не спав ночами до пізнього світання. Перебирав у пам'яті слова Гавриїла про царя Симеона, про Сурсубула, про давню Оскольдову славу і його ряд із Царгородом. О, коли б він узяв на щит цей гордий град, київські бояри вмить об'явилися б тут біля його ніг і простягли б пригорщі для здобутого золота-срібла! І ніякі волхви не каркали б і не врочили б йому псредчасної жорстокої смерти...

ХРАМИ ЛЮБОВИ

Легкий на згадку той Свенельд! Не дочекався й весни, а вже в Києві. Прибіг санною дорогою та ще й Ігоря привіз. А де ж подівся Карло? Спитає потім. Свенельд влетів на Княжу Гору, здійнявши полоззям снігову хурделицю. Перед Олеговим ґанком кинув шкіряний міх. Гупнув ним об землю, але міх заворушився і підкотився до Олега. Свенельд стояв віддалік, зловтішно посміхався. Поряд з ним, вилізши з саней, став Ігор. Ледве можна було впізнати в ньому давнього княжича — кремезний у плечах, руді вуса до пліч. — Вітання тобі, Ольже, від Новгорода! І ось від нас даруночок! — ткнув пальцем у шкіряний міх. Олег з острахом дивився, як міх знову заворушився і ще ближче підкотився до нього. Розлючено зиркнув на Свенельда: з ким жартує лукавий варяжин? Проте Свенельд збив на очі з сріблисто-чорної лисиці шапку й зухвало ошкірив зуби. — Не здогадався? Це твій посланець, Ольже. Твій печеніжин, який убив його матір, Єфанду. Бач, прийшов тобі поклонитися — за мздою великою прийшов! — Свенельд уже відверто знущався над всевладцем Києва. Олег стиснув щелепи, колов очима варяжина. Он як! Упіймав його посланця до Єфанди... Прийшов у Київ з Єгорцем. Хоче побити його його ж зброєю? Далебі, не відає, з ким зв'язується! Його час ще не збіг... Ступив крок уперед, привітно простяг руку до Ігоря. Авжеж, це його спадкоємець. І хто такий Свенельд? І за яким правом він так говорить з великим віщим Олегом? — Вітаю тебе, синку, у твоєму стольному граді, матері городів руських. Давно на тебе очікую. Але де ж Карло, я послав давно до тебе Карла. Він залишився в Новгороді? Ігор не встиг відійти від першої хвилі подиву — виявляється, його тут чекали яко спадкоємця! — як вдруге здивувався: за ним ще й послали Карла! А як же Свенельд? Розгублено дивився то на витязя, то на Олега. Але Свенельд від такої несподіваної мови Олега тільки рота роззявив. — Я не бачив Карла. Мене взяв з собою Свенельд,— баском обізвався Ігор Рюрикович. — Мабуть, Карло ще не повернувся від свейського короля. Він має набрати там дружину. Але добре, що прийшов швидше,— ти тут дуже потрібен. На тебе чекає царівна... Але як матінка? Ігор геть зовсім розгубився. Виходило, що Олег не знає про її смерть... Але печеніжин визнав, що він його послав до Єфанди, щоб її вбили... — Її вбив оцей печеніжин, що в міху ото... — Це твій посланець, Ольже, хіба забув? — оговтався уже і Свенельд. Від люті в нього побіліли очі. Блазень! Скоморох, удає, що чекав тут Ігоря... Царівною приманює... — Я послав Карла по Ігоря і Єфанду. Навіщо мені її вбивати? — обурено проговорив Олег. Знав, що за кожним його словом пильнує Ігор, Та не тільки він!.. — Нехай скаже ось цей печеніжин! — крикнув Свенельд. — Печеніжин? — ще дужче розлютився Олег. — Дудко, Дерев'яко, а візьміть-но сього брехуна, витрусіть його з міха і — на стайню! Дерев'яка знав, що коли на стайню — то вже повороту назад не може бути. Дерев'яка і мечники схопили міх і потягли до нижнього двору, до стаєнь. — Дудко, чого стовпуєш, запрошуй дорогих гостей до стравниці! Чи медів у твоїх медушах немає? Заходь, дорогий Ігоре, з приїздом тебе додому! — Олег щедро припрошував лише Ігоря, той не знав, що робити, невпевнено озирався на Свенельда. Ловель, вірний його Ловель, що стояв за його спиною, штовхнув його межи плечі — й Ігор рушив за Олегом. За ними пішов і Свенельд, він ще не договорив своїх погроз Олегові. Він мусить відібрати в того його зброю — Ігоря Рюриковича! — І царівну приведіть,— неголосно кинув служкам Олег, Двірська челядь зашуміла, заметушилась... Гостей не чекали, а тут ніби на заручини чи на весілля береться. Але як воно буде — ні жених, ні наречена ще не бачили один одного. Як вони зустрінуться? Пристаркуватий оцей рудий женишок для царівни, полонянки Олегової... Але де їй подітись, гірка доленька ізгоя... З того дня й почали готуватись до весілля. А Олег умедливо баяв Ігореві, що навесні піде до Царгорода супроти ромейського царя. Адже двадцять три роки він не дає Країні Руси данини — не сплачує по ряду з Києвом. Олег не може далі чекати і терпіти це приниження. На його думку, Ігор лишиться в Києві — має взяти державне кермо і призвичаюватись кермувати — час його настав. І ще має остерігатись льстивого Свенельда і його дружини. Либонь, сам убив Єфанду, а на нього, Олега, слід пускає. Печеніжин той і помер, а не визнав, що когось убивав. Дерев'яка і всі, що були тоді на стайні, про це засвідчать, коли він, Ігор, захоче... Ігор жив у палатах Олега. Із Свенельдом не бачився, бо витязя до двору більше не пускали, хоч і не виганяли з Києва, певно, щоб не дражнити його варягів. Ігор вірив і не вірив Олеговим словам. А крім того, оте цікаве синьооке дівча, яке Олег називав царівною, дивилось на нього захоплено, довірливо, віддано... її безгласна віра в нього виповнювала його душу впевненістю в собі. Хіба знає муж, що його найбільша неволя в_ скореній волі жінки... Її невидима царська корона інколи сяяла йому в очі і сліпила душу... Дивною була царівна Ольга — Оленка. Ігореві було втішно і добре у палатах київського володаря, добре було думати, що всі пережиті страхіття не вернуться. Він інколи думав, що їх і не було, що те все приснилося колись йому... Свенельдові слова швидко втратили для нього вагу й довіру. Олег захоплював його майбутністю походу. Тепер він ділився з Ігорем своїми думками. Ігор має триматись своєї молодої жони — царівни болгарської. В тому й буде сила Країни Руси і Болгарії. Ромеї боятимуться їхньої єдности — тож платитимуть за мир золотом. Від тих розмов в Ігоря голова йшла обертом, ішов до своєї невісти. Дівчинка лякливо щулилась — сей грубий здоровило з рудою борідкою і вусами її відлякував. Від нього завжди пахло потом і брагою. Вона бігла до отця Гавриїла, тремтячим голосом сповідувалась — не хоче бути жоною цього князя! Священик грізно дивився на неї: а що вона хоче — ізгоєм, у ганьбі повернутись додому? Там її ніхто не чекає... Чекає лиш сором. Роздягнуть, розплетуть косу, нагу прив'яжуть до осла і поведуть вулицями. Кожен буде плювати на неї, кидати каміння і клясти її і її матір. Сурсубулу цього тільки й треба, щоб знищити її вітця в монастирі... Він тоді помре... Цього хоче Оленка? Пощо думати, яким духом тхне від жениха? Треба думати про інше — яким він стане, коли сяде на київський стіл. Олег хоче віддати йому повністю владу. Соболиний окрил надасть йому краси й багатства. Боброва чи сріблисто-чорна лисяча шапка заховає його руді кучері. А зелениці київські викупають молодого князя у пахучих зелах. Го! Яким привабним мужем увійде він у світлицю до неї!.. Оленка усміхалась — і вірила. І чекала весілля. Але інколи вдягала кожух і бігла протоптаною стежиною на Поділ. Серед тісних вуличок повертала на гончарний кінець, до хати Житяни. Ця лагідна і добра жінка пригощала її гарячими пиріжками чи коржиками з маком і медом. А Оленка оповідала їй про те, як була нареченою Малка, а він узяв шлюб з уличанкою, як опинилась тут. І тепер ось має стати жоною Ігоря. Але не милий він їй... — Е-е, серце моє, про теє забудь, — говорила Житяна довірливо й тихо. — Маєш таку долю. Поберетесь — полюбитесь, усе ще прийде до тебе, доню… — Чому ж маю брати шлюб з нелюбом? — Бо ти князівського роду. Доля вділила тобі таке життя — від цього не втечеш. От і готуйся до цього. Як добре серце у владців, у добрі й народ. Як чорне, зле — горе людям. Будеш князювати справедливо — люди тебе й любитимуть... Ішла на свою Гору, Металась душею. Немає таки іншої дороги. Добрий її опікун Олег уже й забув за неї. Тільки із Гавриїлом і бесідує, все до походу готується. Помирився із Свенельдом — усе через той похід, а ще Олег покликав подільських здателів і теслю Вратка, мужа Житяни. Ставлять вони великий храм, як того Олег захотів. ї Гавриїл їм підказує: щоб він був схожий на ті, що є в Царгороді і в Болгарії... Вратко слухає Гавриїла, але ставить по-своєму... Усім немає діла до маленької дівчинки. І вона знову залишається вдома зі своїми думками. Коли вже і Житяна каже так, треба змиритись. І вже думала так, як велів їй думати Гавриїл. Бачила себе у короні, у багрецевих шатах, а поруч із собою Ігоря-князя: на ньому висока боброва шапка, на широких раменах соболиний окрил; шовкова біла сорочка його вишита золотом і перлами; білі ногавки також розмережані золотою ниткою. У руках він тримав золотий жезл, і в його очах — гордість, а на устах — таємничість. Ба, він справді був гарний, цей золотобородий, золотовусий Ігор! Від нього віяло пахнотами і владою!.. О, так, вона зробить його таким. Коли одного разу Ігор зайшов до її світлички, Оленка лагідно усміхнулась йому і простягла для поцілунку руку. Він зрадів — нарешті переміг її серце! Раділа й Оленка: вона також перемогла себе. Але щоб владарювати, їм обом ще треба було перемогти серця киян. * * * Невесело тепер жилося Свенельдові в Києві. Влада, яку він розділяв колись із Олегом, вислизнула з його рук. Тепер він став у Києві ніби ізгоєм, чужинцем. У нього в руках, нещодавно був найбільший меч, яким він міг забрати у Олега владу,— це Ігор. Але його несподівано легко вирвав із його рук Олег, підсунувши Ігореві оту царівну. Ніякі умовляння не діяли на Ігоря. Тож хіба молодий Рюрикович був нещасливий із своєю Прекрасою? Звичайно, Прекраса далеко, а ця полонянка Ольга тут і, певно, заполонила душу легковажного молодця, осліпила блиском корони, якої не мала.