Віщий Олег - Іванченко Раїса

Та наклали на них такі потяги, що болгари оніміли! І всі покинули й Солунь. Завмерли торговельні шляхи до Ромеї із Моравії й Германії. Болгарія бідніла без торгівлі. Симеон посилав до Лева Філософа один лист за одним — той викидав їх не читаючи... Був певен своєї сили: ромейські легіони, хозарські найманці, печеніги й інші орди діставали від нього надто багато золота!.. Але чужими руками не загребти для себе жару. Розлючений Симеон напав на ромейські легіони в Македонії й розтрощив їхню залізну міць. Тисячі легіонерів опинились у полоні. Безжальний Симеон наказав усім їм відрізати носи й відіслати їх назад — до імператора... Лев жахнувся. І це зробив гордий варвар — Симеон? Цей дикий болгарин, вискочка, який ще у Фотія намагався їх усіх перевершити (і перевершив-таки!) в знаннях. Фотій чомусь завжди підхвалював Симеона, ставив його за приклад... І тепер знову Симеон хоче показати свою зверхність!.. Кесар кинувся до радців. Ті радили здобути нових спільників, радили найняти нових найманців. У Причорномор'ї і Подунав'ї з'явилась нова жорстока орда — мадяри. Купи її, імператоре, і вона тобі щиро послужить... Син Альмоша, Арпад, вождь мадярської орди, узяв багато золота, і ромейські галери перевезли орду на болгарський берег Дунаю. Симеон був розгромлений. Але скоро жорстоко відомстив ординцям мадярським. Як мишей, передушив їх у задунайських кочів'ях. Орда угрів-мадярів залишила Дунайську рівнину і з'явилась на схилах Карпат. Перед ними відкрились простори Моравії і північних болгарських князівств... Отоді-то перелякався по-справжньому кесар Лев і запросив миру в Симеона... Скоро Симеон знову успішно громить легіонерів. У 892 році дощенту їх розбив в Адріанополі і змусив віддати землі на Балканах, повернути привілеї торговцям... Тепер Симеон згадав зрадливих угрів-мадярів. Саме в цей час германський король Арнульф закликав їх повоювати Моравію, яку він сам не зміг подолати. Моравію стиснули з двох боків — германці й мадяри. Великий князь Святополк відбивався успішно — ось-ось мав перемогти! І раптом він зник. Це був 894 рік. Отоді-то шуліки германські та мадярські розтерзали тіло слов'янської держави!.. І саме в цей час Симеон разом зі своїми спільниками увірвався в кочів'я угрів-мадярів і винищив усіх, хто не пішов у похід проти моравів. Рештки цих ординців-кочівників тоді відійшли до Бодрога й Тиси, потіснили слов'ян біля Унгвара і Мункача... Симеон відкинув орду від своїх рубежів — і заспокоївся. Він тепер обернувся до своїх давніх ворогів — до греків, не здогадуючись, якого підступного змія лишив у серці слов'янських земель... Лев Філософ боявся Симеона тепер найбільше в світі. І коли в 904 році болгарський цар зі своїми ратниками підійшов до стін Константинополя, Лев одразу ж погодився на вимоги болгар — віддати їм всі землі на Балканах — до самої своєї столиці... Та Симеон присягнув сісти на імператорський трон в самому Константинополі! Хіба на ньому гідні сидіти неуки, блудодії й кати? Царський град був переполошений, коли Симеон заявив: "Я, Симеон, повинен, яко Мойсей, позбавити мій народ рабства ромеїв і привести його в землю обітовану..." Патріарх Николай Містик у розпачі. Лев Мудрий у непритомі. Під самісінькими мурованими стінами вселенської імперії та її столиці розправляла могутні плечі зухвала держава, кипіла молодими силами — і не було змоги перепинити їй цей шлях! Її цар уже приміряв до свого чола імператорську корону... Коли Гавриїл з'явився у Преславі, відразу ж ніби потонув у хмільному вині. Гули церковні дзвони, в променях сонця сяяли розшиті золотом корогви і ризи священиків; під склепіннями християнських храмів гриміли величні гімни. А над ними возносились врочисті проповіді єпископів: — Перемагаючому дам вкусити від древа життя, яке посередині раю Божого... Перемагаючий облачиться в білі одяганки... не згладиться ім'я його із книги життя!.. Гавриїл, роздумуючи про всі перемоги і марення Симеона, тільки зітхав. Він хоч і молодий ще, а трохи побачив світа, слово його важить, як на розумного державця, багато. Та хто ж те слово його вислухає? Хто прислухається до нього, коли він такий молодий, що немає ще жодної сивої волосинки ні в бороді, ні на скронях. Та й хто пустить його до царя?.. І справді, відбірні осторожники, котрі стоять на чатах біля царського палацу й виблискують золотими й срібними латами, навіть не підпустили його до себе. Прийняли за бродячого жебрака. А коли Симеон під'їхав до палацу, оточили його залізною стіною і почали голосними гуками вітати його. Не відразу втямив, що вони кричали. Лишень згодом збагнув, що вони... вітали його по-ромейськи!.. Готувалися вже разом із Симеоном кермувати в столиці Ромейської держави. Кинувся був Гавриїл до свого царя, та де! Ті осяйні чатарі відкинули і його, і народ, що зібрався тут вітати Симеона, підхопили царя на руки і внесли до палацу... Тож Гавриїл потупцював по столиці та й подався до свого навчителя єпископа Климента до Плескова. Без його помочі не дістати високого Симеона зі словами про Країну Руси. Без поради владики не домовитись і про соуззя русів і болгар. Болгари всі нині дивляться на полудень — на ромеїв-гречинів, про них тільки й мова. Що робиться у них за спиною — тим не переймаються, ніби осліпли. Переможці завжди сліпнуть!.. Дива... — Владика Климент зустрів його у своєму монастирі, в саду, який колись сам посадив. А сад цей був дивовижний. Раніше на болгарській землі росли тільки дикі дерева й кущі. Тож Климент багато трудився, щоб виростити в монастирі і в довкіллі дерева, яких раніше тут не було — гранати, айву, мандарини, персики, груші, сливи, виноград. Він хотів довести, що болгарська земля не гірша від грецької, що й тут можуть рости ті самі райські сади, якими славилась Ромея. Тепер сад у монастирі важко зігнувся від великого врожаю. Глухо гупали об землю жовтаво-рожеві яблука, персики, переспілі груші. Золотились на гіллі айва й мандарини. Поміж деревами ходив у чорній рясі без клобука Климент з великими садовими ножицями. Кроки його були легкі, погляд світлих очей чіпкий, як і колись. Десяток літ змайнуло відтоді, коли Гавриїл навчався в нього, але владика не змінився. Навіть плечі не зігнулись. Хіба що колись сива борода стала зовсім білою, як і волосся на голові. Так само, як і колись, Климент усе робив власними руками — і садовив сад, і збирав плоди. А ночами писав книги, вдень ще навчав паству або виучнів. Невсипущий, невтомний цей вірний учень святого Кирила-Костянтина знайшов на болгарській землі свою батьківщину і дім після того, як латиняни-єпископи взяли верх у Моравії. Тепер він старанно орав болгарське цілинне поле, а за ним поставала благодатна просвітницька нива. Болгарському народові дав цей Климент його рідною мовою усі церковні книжки, якими уславлювався Бог і його апостоли і якими упокорюються людські душі. На всі свята написав прості й доступні для болгарського народу слова, які навчали таїнству віри, оповів про дива Богородиці, житія і діяння пророків, мучеників християнської віри. Цей великий трудівник ставив монастирі, зводив церкви. Не було йому ні втоми, ні розчарування. В кожному приході у нього були відібрані учні, а всього близько чотирьох тисяч отроків переймали в нього уміння і високість слова... Зустрів Гавриїла привітно. Слухав уважно. — Русичі? Що за народ? Яка у них держава?.. — Великий народ. Земля їхня незмірима. А живуть у поганстві. У граді стольному є трохи християн. За старого князя було більше. Мали храм і літописання. Нині не мають. Володар їхній веле возносливий. Збирається на ромеїв. Просить нашого царя згоди на те, щоб пропустив через свою землю. І хоче мати з ним соуззя міцне. Онуку його Оленку хоче зробити жоною свого переємця. Чи дасть на те згоду Симеон? — О, звичайно! Гадаю, наш цар буде радий, аби цю Ромею, цю велику блудницю, якомога більше тіпали. Таки піднімаються проти неї всі народи. Прийде для неї горе, як і для Вавілону колись прийшло... — Яку ж дорогу Симеон відкриє русичам? Як знати? — Гавриїл на хвильку замислився. — Нехай той Олег вибирає зручну для себе дорогу. А Симеонові я про те так і скажу. Гавриїлу хотілося, щоб сам цар Симеон йому таке сказав. Але відчув: до Симеона йому не дістатися, владика навіть не обіцяв зустрічі. — А коли Оленка стане княгинею, дай знати, Я пошлю до неї вченого пресвітера Григорія, з тобою ж учився. Він уже закінчив перекладати хроніку Амартола, і разом станете віру Христову ширити, церкви й монастирі закладати... Народ слов'янський не може лишатись у пітьмі незнання. За сії труди будете вовіки ним уславлені Чи маєш там своїх учнів? Гавриїл почервонів — про це він і не подумав! — Скоро... матиму, — согрішив на слові, але подумки твердо вирішив набрати собі отроків до навчання, Климент пильно глянув у його обличчя. Гавриїл почервонів, але промовчав... Чув себе винним... мізерним... Отаким, як його навчитель, і він має стати — невтомним, всюдисущим пастирем, пророком для народу, серед якого живе. — Може, поговорити зараз із отцем Григорієм? — Добре зробиш. Хай готується в дорогу. Не доходячи до церкви отця Григорія, Гавриїл побачив дім княгині Томили. Тепер навколо нього зіп'ялась височенна огорожа, ніби люди хотіли заховати його від людського ока. Та з розчинених воріт почала виходити жалобна юрба. Над головами, з високо піднятої домовини, Томила востаннє оглядала свій двір. — Що сталося? — спитав Гавриїл у жінок, що тихо спинились побіля паркану. — Не відаємо... Мовлять, що Сурсубулів братець забрав у неї сей дім. І ніхто не захистив її. От і знайшла собі спокій... — Сама? — Хтозна... Знову Сурсубули!.. Диявол вловлює душі цих бояр у свої здобичливі сіті... Пресвітер Григорій зустрів Гавриїла поштиво. Розпитував про Оленку. Бути їй княгинею в Країні Руси! Яка радість... і який жаль — мати не дочекалась... — А де той киянин, Степко? — пригадав Гавриїл найліпшого учня пресвітера. — Ще навесні пішов додому із своїми купчинами. — Владика Климент мовив... що й тобі було б добре... туди, до нас. Нести слово Боже. Народові слов'янському... Ставити церкви й монастирі...— невпевнено лепетав Гавриїл, боячись образити свого приятеля, — Я сам хотів проситись у владики до тої роботи.