Сибірські новели - Антоненко-Давидович Борис

Але кобура нагана на поясі Бурди й гвинтівка з багнетом за плечем Порфирія Івановича нагадували, що далеко ще в світі до тої ідилії і люди, як і перше, поділяються на вільних і поневолених, дужчих і скривджених.

Бурда боявся припізнитись і наддавав ходу, Порфирій Іванович намагався не відставати й ішов насуплений і невдоволений, що, замість вигріватись коло казарми на сонечку, він має конвоювати новий етап.

Прийшли ми завчасу. Десь за двадцять хвилин до полустанка, важко відсапуючись парою, підійшов паротяг з двома товарними вагонами. З гальмової площадки заднього вагона легко зіскочив молодий начальник етапу й весело звернувся до Бурди:

— Приймайте вісімдесят "проказниць". — І за хвилину додав: — Правда, є між ними й чотири контрички, але загалом дівчата — во! — і підняв угору великого пальця правиці.

Це означало, що етап складається з "указ-ниць", цебто засуджених недавнім указом за спізнення на роботу, — найспокійніший контингент в'язнів воєнного часу. Таких хоч самих пусти без конвою — прийдуть у зону. Інша річ "контрички", цебто вороги народу. їх треба добре пильнувати, але відсоток їх у сільгоспколоні, де легка робота, невеликий, і особливої мороки з ними не передбачається.

Ув'язнених жінок висадили з вагонів і виладнали в дві шеренги перед начальником етапу й Бурдою.

Після переклику, коли кожна з ув'язнених озивалася й начальник етапу передав Бурді формуляр за формуляром, лишалося ще оглянути новоприбулих, що я швидко зробив, запитуючи, чи нема хворих. Які там хворі, коли не тільки в дівчат, а й у літніх жінок були веселі бадьорі обличчя, наче вони приїхали не на нову примусову працю, а на таборовий курорт. Видимо, чутки про переваги сільгоспколони дійшли й до них, і вони нетерпляче чекали, коли закінчаться формальності передачі й прийому і їх поведуть в обітовану землю сільгоспколони.

Порфирій Іванович понуро стояв осторонь і терпляче дожидав, коли Бурда накаже йому вести жіночий етап у нашу колону. Він не прислухався до прізвищ ув'язнених, що їх вигукував начальник етапу: його діло не прізвища, а кількість конвойованих — скільки прийняв, стільки й здай. Він не звернув уваги, що в якоїсь етапованої таке ж прізвище, як і в нього, — Пєтухова: чи ж мало Пєтухових розкидано по неосяжних просторах Росії! Трохи тільки менше, ніж Іванових, Петрових та Сидорових. Порфирій Іванович не помітив навіть, що, коли Бурда, притискаючи долонями до грудей перебрані формуляри, сказав: "Ми складемо тут акт, а ти, Петухов, веди етап до колони, — якесь дівча перейшло з другого шерега в перший і уп'ялось у нього очима. Він зняв з плеча гвинтівку, напустив на обличчя сердитого виразу й суворо проказав завчену фразу:

— Крок управо, крок уліво вважається за втечу, конвой застосовує зброю! — і, передихнувши та намагаючись не зменшувати офіційно-суворого тону, скомандував: — Напра-аво! Ходом руш!

Ув'язнені всміхнулись, почувши знайоме попередження конвоїра, пругко повернулись праворуч і задріботіли ногами по насадженій дорозі, в кінці якої видно вдалині таборову вишку.

Порфирій Іванович одміряв оком належні п'ять кроків дистанції між собою і останньою парою і, почепивши на плече ремінь гвинтівки, подався за етапом, зберігаючи й далі на обличчі відчужено-похмурий вираз. Часом він покрикував на передніх, щоб не поспішали, й підганяв задніх, боячись порушити відстань між собою і в'язнями, наче від цієї відстані залежала і його власна доля, і доля етапованих жінок.

Я йшов узбіччям дороги, мов стороння людина, що не належала ні до конвою, ні до в'язнів, і здалека поглядав на обличчя прибулих — чи нема кого раптом з України.

Мою увагу привернуло дівча, що, міняючись місцями, перебігало від пари до пари назад, увесь час оглядаючись на конвоїра.

Дивна забаганка, подумав я, — сунутись назад, коли всі поспішають вперед, де їх чекає лазня, їжа, відпочинок після етапу й нові люди. Але яке мені до того діло! Я не зобов'язаний пильнувати ладу й допомагати конвоєві, до того ж я такий самий в'язень, як і ці жінки та дівчата.

Тим часом дівча опинилось у задній парі й увесь час оглядалось на старого конвоїра. Воно спіткнулось і мало не впало, привернувши нарешті на себе увагу й Порфирія Івановича.

— Ти що, дівко, крутишся, наче тобі хто мило в зад встромив! Ану підтягнись!

Він навіть зняв з плеча рушницю, щоб налякати порушницю ладу, бо вже засвоїв на службі, що зекам спуску не давай, а то сядуть на голову. З ними — що суворіше, то ліпше!

Але дівча не злякалось. Ідучи тепер задом наперед, воно широко розплющеними очима дивилось на конвоїра й щось шепотіло, ворушачи губами.

— Та ти чого вилупила на мене баньки? Ану обернись і йди як належиться! — гримнув спересердя Порфирій Іванович.

— А як мені на вас не дивитись, коли ви мій тато...

— Та ти що — зовсім з глузду з'їхала, що мелеш чортзна-що?! — гаркнув був Порфирій Іванович, але щось здригнулося в ньому, й він став пильно вдивлятись у зухвалу дівчину.

А тим часом дівча казало далі:

— Ви мій тато, а я ваша дочка Маруся. А звати вас Порфирій Іванович, а мою маму — Ольга Семенівна. І жили ми в Камишлові, там і брат старший Ваня, і молодша сестричка Катя...

Порфирій Іванович аж став, вражений.

— Цебто як же так? — шепотів він, усе ще не ймучи віри ні своїм вухам, ні очам.

— А дуже просто: спізнилась на роботу на двадцять хвилин, бо мама захворіла, от і дали три роки, — потупила дівчина очі, але в голосі її не чулось виправдувального тону.

Порфирій Іванович закліпав повіками, ніби йому запорошило очі, й, важко ступаючи, підійшов ближче й у постаті та очах сформованої вже дівчини став упізнавати підлітка Маруську.

— Так ти, ти — Маруся? Моя дочка?

Дівчина кинулась до батька й припала до його грудей. Порфирій Іванович схопив її скроні, наче хотів остаточно переконатись, і, вдивляючись у дівочі очі, з яких рясно лилися сльози, шепотів:

— Дочечко! Марусько!.. — Але далі говорити не міг, бо сльози бризнули і з його очей.

Сцена була така зворушлива, що не тільки дехто з дівчат став схлипувати, а й я відчув, як мені щипає очі й якийсь клубок підкочується до горла. Колона ув'язнених, що одійшла була на кілька кроків уперед, спинилась, з передніх пар подались назад роздивитись, що сталось у хвості колони, ряди змішались і принишкли.

А серед дороги стояли, обійнявшись, старий конвоїр і розпатлане дівча і плакали — чи то сльози радості, чи смутку...

Сержант Бурда, закінчивши формальності з прийомом етапу, поспішав нас наздогнати, але той безлад серед етапованих, який він помітив ще здаля, а головне, незрозумілі й категорично заборонені обійми конвоїра з якоюсь зека, змусили його побігти й ще здалека кричати:

— Що за бардак?! Пєтухов, ти здурів, чи що?

Але ні етаповані, з-поміж яких дехто втирав на очах сльози, ні Порфирій Іванович з своєю Маруською немовби й не чули тих обурених криків. Набігши до конвоїра, Бурда зовсім визвірився:

— Під трибунал віддам! Усі по місцях! Зараз же мені!.. Порфирій Іванович, не випускаючи з обіймів Маруськи, сипло промовив:

— Сам бачиш, товаришу сержанте: рідну дочку під гвинтівкою в зону веду. Як це накажеш мені розуміти?

Бурда замовк, незрозуміло дивлячись на конвоїра й маленьку зека, потім, наче спам'ятавшись, схопив притьмом папку й став швидко гортати формуляри, поки не натрапив на прізвище "Пєтухова Марія Порфирівна". Тоді, враз збагнувши винятковість становища, зовсім лагідно, наче його підмінили, сказав:

— Добре, добре! Давай, Пєтухов, гвинтівку, я поведу їх, а ти йди з дочкою позаду. — І вже зовсім ласкаво до етапованих: — Розберіться, дівчатка, по двоє і помаленьку тюпайте. У нас вам буде добре: свіжа картопелька ось-ось поспіє, а там турнепс усякий... Тюпайте, тюпайте...

Колона виладналась і тихо рушила. За нею, накинувши на плече ремінь рушниці й не додержуючись належної дистанції, пішов і Бурда. Він не гримав ні на кого, не робив навіть зауважень, а лиш зрідка, приязно, мов до дітей, що їх привезли до піонерського табору, підбадьорював:

— Тут вам буде дуже добре, дівчатка; тюпайте, тюпайте!

Далеко позаду, забувши про сержанта, етап і свої обов'язки, йшов, обіймаючи дочку, Порфирій Іванович, і вони тихо розмовляли про своє.

Того ж дня ввечері Порфирій Іванович прийшов до мене після прийому на медпункт. Він уже очумався від несподіваної зустрічі з дочкою і був вельми вдоволений, що Бурда дозволив їй раз на тиждень приходити в казарму на дві години до батька, але його турбувала дальша доля Маруськи.

— Зроби ласку, Дмитровичу, заваж на моє прохання, бо вже більше не проситиму в тебе нічого — ні звільнення, ні ліків, от тільки це прошу: візьми мою Маруську до себе — чи хвоєваркою, чи санітаркою, аби лиш вона була під твоїм наглядом. Ти чоловік самостійний (він сказав це слово в розумінні поважний, статечний) і не дозволиш з нею ніяких балощів, а в зоні є ж і бригада трактористів, а там, запримітив я, і блатярі трапляються. Чи довго ж до біди, якщо Маруську пошлють на картоплю або турнепс! А як ще дізнаються, що це дочка "лягавого", — пропала тоді дівка!..

Я виклопотав у начальника сільгоспколони собі Марусю, бо попередня хвоєварка ставилась байдуже до своїх обов'язків і замість настою з ялиці робила густе вариво, огидне на смак і без вітаміну "С". Маруся пильно додержувалась усіх моїх вказівок і до пізньої осені частувала перед обідом у їдальні в'язнів справжнім настоєм ялиці. Вона охоче допомагала санітарці мити в амбулаторії та стаціонарі підлоги й приносити хворим їжу. Була роботяща, привітна й з усього було видно, що однорічне перебування в таборах ще не встигло накласти на неї печаті фізичного й морального розтління. У вільний від роботи час вона радо оповідала мені про свою сім'ю й той далекий Камишлов на Уралі, відкіля вперше поїхала в світи після судового вироку. Чомусь тільки про свого батька уникала говорити, лиш раз у неї прохопилось:

— У Камишлові й тато наш був зовсім не такий; взагалі в Камишлові всі люди дуже добрі та й сам Камишлов — такий гарний, що кращого за нього, мабуть, немає міста на світі.

УСЕ МОЖЕ БУТИ

— Чули, товариші, новину? — спитав Іван Петрович Кугоркін, поглядаючи, коли ми закінчимо скручувати цигарки й станемо уважнішими. Сам він не курив, але разом з нами чекав, коли надійде до нашої шістки засланців виконроб і загадає роботу на нинішній день.