Сибірські новели - Антоненко-Давидович Борис
На всьому світі — один.
— Та ну-бо! — хотів спинити її Корж, але лікарка підвелася з місця й тихо промовила:
— Моя остання любов... Остання на землі! — І підвищила голос: — Остання! Чуєш, начальнику!..
Вона випростала з-під хустки голову, і на скроні їй впали пасма посивілого волосся.
— Хіба мені думати ще про якусь любов? Отут, у таборі, я знайшла її пізно. Зрозумій це, начальнику!
Вона впала перед Коржем навколішки й простягла до нього руки:
— Благаю тебе — візьми передачу!
Корж так розгубився, що забув підняти лікарку з колін і вдався до останнього способу, не помічаючи, як сам перейшов з нею на "ти".
— Та чи ти знаєш, що буде з твоїм Герасимовим, коли ось-ось приїде суд? Однаково ж ти його ніколи вже не побачиш.
— Знаю! — твердо сказала жінка. — Знаю, що — розстріл, знаю, що ніколи не побачу, ось тому й прошу тебе: візьми! Хай це буде йому мій останній привіт на землі...
Вона широко розвела й опустила руки, а очі її світилися, й по щоках текли сльози.
Такої любові Корж не тільки не бачив у своєї чал-донки Маші, а й не уявляв, що вона може бути на світі. І це зламало Коржа. Він нахилився до її обличчя й співчутливо спитав:
— Ого так любиш його?
— Так, — тихо відповіла жінка й опустила голову.
— Давай! — змахнув рукою Корж і став поспішно виймати з кошика сало, хліб, цибулю, тютюн і цукор.
Жінка звелась на ноги й кинулась ловити Коржеву руку поцілувати.
— Та що ти — сказилась, чи що! — збентежено скрикнув Корж, одсмикуючи назад свої волохаті руки й нашвидку вибираючи з кошика решту продуктів.
— Забери, — простягнув він порожнього кошика, забувши навіть попередити лікарку тримати язик за зубами.
СУД ПРИЇХАВ!
Проте Корж не одразу передав Герасимову лікарчин дарунок. Він вичекав чотири дні, коли з Хабаровська на виїзну сесію приїхала до Букачачі Спецколегія крайсуду й усе навколо заметушилось. Він приніс передачу в старій торбині, добре обгорнутій прочитаними газетами, послав наглядача Пальчикова з рапортом у 3-тю частину, а сам викликав Герасимова з камери до вартівні й суворо сказав:
— Візьми! Від кого — сам знаєш. Тільки дивись мені!.. — Корж не доказав, але Герасимов зрозумів, що він мав на думці.
Настали гарячі дні.
Коржеві було багато клопоту: треба заздалегідь приготувати дві окремі камери — для смертників і для засуджених на десять років! (інших вироків під час війни Спецколегія не ухвалювала), а для цього треба було переміщати в'язнів, пам'ятаючи окремі вказівки 3-ї частини; треба було виряджати в'язнів на суд і чекати їхнього повороту назад у сізо, пильнуючи, щоб засуджений до розстрілу не зайшов до своєї колишньої камери й не кричав щось у коридорі. До того ж треба було звичайним порядком роздавати в'язням хліб, баланду й окріп; приймати й розміщати по камерах новий контингент, котрий, незважаючи на суд, усе прибував і прибував до сізо; нарешті, водити, як і перше, в'язнів на допит, коли того вимагала 3-тя частина. Усе це потребувало спритності й напруження, і тільки Коржева оперативність і невтомність на роботі забезпечували сізо безперебійне виконання своїх функцій.
Особливої пильності потребував поворот із залу смертників, їх ні в якому разі не можна було допускати зайти в свою камеру. Смертника спиняли перед її дверима, і Корж, не довіряючи наглядачам, сам прочиняв трохи двері й наказував старості подати йому речі засудженого. Після цього він приводив смертника до останньої в коридорі камери, кидав йому речі й сам замикав замок, смикаючи кілька разів, щоб упевнитись, що добре замкнуто.
У камері № 3 дізнались про приїзд Спецколегії ще напередодні від баландерів*, котрі, роздаючи вечерю, зуміли шепнути про це старості, Івану Івановичу Беляеву. Той зблід і, як тільки зачинились за баландерами двері камери, розповів новину іншим.
Наступного ранку камера принишкла, тривожно прислухаючись до кроків у коридорі. Але брали все з інших камер. Через дві-три години їх приводили назад і поспішно вели коридором далі — не знати, чи до камери смертників, чи десятирічників. Це напружувало всім нерви й викликало ще більшу тривогу.
У другій половині дня, коли в'язні наспіх поїли баланду, двері камери відчинив Корж і глухим голосом сказав:
— Іванов, виходь.
Кузьма Іванович важко зітхнув і прошепотів до Герасимова:
— Блажен муж, іже не іде на совет нечестивих...
Він пригорнув до грудей складені хрестом руки й, мов на заклання, пішов у коридор.
* Баландер (таборовий жаргон) — в'язень обслуги, що розносить баланду — тюремний суп.
Повернувся він через три години, але до камери його не впустили. Корж відчинив двері й наказав Іванові Івановичу:
— Старосто, збери речі Іванова й дай сюди. Герасимов узяв жужмом благенькі статки Кузьми
Івановича, передав Беляеву, і той тремтячими руками підніс їх до порога Коржеві, нишком глянувши на червоного, наче зліз із верхньої полиці парні, Кузьму Івановича.
Корж тихо причинив двері, а Іван Іванович журно
похитав головою:
— Вишака дали нашому пророкові! — І прицмокнув: — Не помогли йому ні молитви його, ні гіпнози...
У камері всі похнюпились. Навіть блатні знітились від першого вироку з розстрілом.
Наступного дня ранком повели в суд Івана Різаного, і той досить швидко повернувся. Корж, з якихось своїх міркувань, не допустив і Різаного до камери забрати свої речі, чим страшенно наполохав блатних: що? Різаному теж вишака?..
Але Іван Різаний стояв у коридорі веселий, показуючи здалека своїй братії на нарах дві долоні з розчепіреними пальцями, побачивши які, зраділий Чмир устиг крикнути йому на прощання:
— Не тушуйся! Зима-літо, зима-літо, а там зелений прокурор* скине.
Після того, як не стало Різаного, верх над блатними, а воднораз і над усією камерою, перебрав Чмир. Він збадьорився й повеселішав: вирок Іванові Різаному стверджував чутки, що Спецколегія дає блатним не вишку, як контрикам-фраєрам, а тільки десять років, котрі ніхто з них не збирався висиджувати. Знову Чмир, а за ним і все причмелене попервах товариство стало почувати себе привілейованою частиною в камері, і Чмир став уже думати, чи не обкласти хлібним податком контру — з кожного по третині горбушки на користь блатарів.
'Зелений прокурор (кримін. жаргон) — втеча навесні чи влітку, коли дерева стають зелені й легше ховатися в лісі.
Але намірам його не пощастило здійснитись.
На третій день ранком повели Чмиря в суд, а привели назад аж надвечір.
Корж гучно відчинив двері й сердито скомандував:
— Старосто! Забери його шмутки й кидай у коридор! Спантеличений Іван Іванович одразу збагнув, що
Чмиря засуджено до розстрілу, та це й видно було з пополотнілого обличчя недавнього блатного верховоди, в якого тепер дрібно сіпалася нижня щелепа.
— Кидай додолу! — наказав Іванові Івановичу Корж і, загрібаючи передом чобота з порога Чмирів одяг, гидливо процідив крізь зуби:
— Людей продавав гад і сам у ту ж яму вскочив... твою мать!
Не інакше як Корж мав на увазі ті записки, які кидав через вічко Чмир і які, прочитавши, Корж акуратно носив до 3-ї частини.
Що сталося з Коржем? Такої репліки ніхто від нього не сподівався. Але ще більше вразило всіх те, що Чмиреві дали розстріл. У чому річ? Якась нова політика? Нові правила? Нова вказівка згори?..
В'язні прикидали так і сяк, хтось спирався на почуту сьогодні з коридора радіопарашу*, ніби з Москви дано наказ розстрілювати всіх, якщо виступить проти нас Японія, але так ні до чого певного й не додумались. Лише згодом, коли поїхала з Букачачі Спецколегія, а смертників етапували кудись із сізо, стала відома справа Чмиря.
Річ у тім, що його судили не тільки за контрреволюційну агітацію й саботаж, а долучили до справи ще й убивство зека Пиряєва. Взагалі, вбивство в таборі в'язня—не така вже й надзвичайна подія, щоб карати за неї розстрілом; інша річ, коли вбивали в'язня-начальника — нарядчика, виконроба, трудила; за це розстрілювали, хоч і тут траплялось, що вбивця в кінцевому підсумку діставав десять років "через переляк", цебто розстріл замінявся десятирічним ув'язненням.
* Радіопараша (кримін. жаргон) — чутка, здебільшого химерна.
Пиряєв не був ніяким начальником. Відомий серед блатних під прозвиськом Сухоручка, він довгий час був "у законі", цебто додержувався приписів блатного світу—не виходив на роботу, крав у фраєрів посилки й носильні речі і раптом — не знати з яких причин — "зав'язав" те все: попросився на роботу й відцурався свого блатного товариства. Мовою кримінальних злочинців він посучився, став "сукою", або зрадником. Таке не прощається.
Начальство призначило Пиряєва підземним інструментальником. Робота — майже не бий лежачого: зібрав попсовані кайла й лопати в змінної бригади, відніс на поверхню до інструментального цеху, приніс у шахту відремонтований інструмент і — сам собі пан. Хочеш — потиняйся на поверхні коло інших лагаунктів чи заглянь на пилораму, може, пощастить де стрільнути закурити, а то йди собі на свій лагпункт вилежуватись до вечора. На такій роботі можна відбути хоч який строк!
Та сталось незбагненне: Пиряєв зник з табору. Великого клопоту завдало це начальству! Довелось робити генеральну перевірку всіх зеків за формулярами, щоб дізнатись прізвище тої одиниці, якої після кількох переліків бракувало на таборному пункті; шукали Пиряєва на горищах бараків, питалися в шахті, послали досвідчених стрільців з ВОХРи шукати з собаками втікача, але слід за Пиряєвим запався, і для начальства лишилось загадкою, чого Пиряєв надумався тікати саме тоді, коли йому так полегшили перебування в таборі.
Минуло три місяці, й про втечу Пиряєва забули. Та ось, майже напередодні війни, ув'язнений інженер вентиляції, оглядаючи давно занедбані виробки, полишені для циркуляції повітря в шахті, натрапив на свіжу кучу породи, з усього видно, насипаної людьми. Здивований інженер розгріб кучу ціпком і побачив старанно закриті ящики з-під амоналу. Обережно зняв накривку й відсахнувся, вражений: у ящику лежали порізані й густо посолені шматки людського м'яса. Інженер поклав накривку назад і посвітив акумулятором довкола. Неподалеку була менша купка, в котрій, поворушивши ціпком, інженер знайшов одрізану голову, а біля неї — ледь присипані сокири й ніж з присохлою до леза темною кров'ю.
Повідомлені про страшну знахідку оперативники 3-ї частини, спустившись з інженером у шахту, розпізнали в одрізаній голові Пиряєва-Сухоручку.
