Сибірські новели - Антоненко-Давидович Борис

Інколи згадувався той край, де гасав колись малим по садках і левадах, але з тим усім давно покінчено. І женився Корж не там, а туг, у Сибіру, і взяв собі за жінку не котру з тих дівчат, що на них почав був заглядатись підлітком, а тутешню, чалдонку, як звуть у Сибіру старожитніх росіянок; і син-одинак Петя не перебрав од батька жодного слова про той далекий край...

Але тепер, коли почув це слово "Україна" з уст незвичайного в'язня, воно стало набирати якогось нового, незбагненного змісту і звучати стало так ніжно, що Корж аж сам промовив його пошепки кілька разів:

— У к р а ї н а...

Навіть давно забуті пісні з цим зачарованим словом стали зринати в пам'яті:

Ой поїхав козак на чужину

Та там і загинув,

Свою рідну Україну

Навіки покинув...

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій...

Таки розворушив, сам того не відаючи, Петренко-Черниш у Коржевій душі таке, що, може, заснуло давно або й не було його зовсім там. І Корж ловив себе на тому, що Петренко-Черниш навіть подобається йому, чимось вабить Коржа до себе.

Якось, коли Корж прийшов у сізо, його враз потягло підійти до камери № 3, тихенько відсунути металевий кружечок і крізь вічко подивитись на Петренка-Черниша. Он він, під стіною, сцдить на клунку. Не сказати б, що сумний, але й не веселий...

"Невже, — подумав Корж, — він не знає, що його жде, як приїде суд? Навіть тим підсудним, котрі вже раз були засуджені за п'ятдесят восьмою статтею, дають тепер розстріл, а він аж двічі доскочив тої проклятої статті — перший раз з волі, а вдруге в попередньому таборі. Тут — тільки розстріл!"

І раптом — де й взялося це страшне запитання, що приском обпекло Коржа: "А що, коли б тобі доручили, як тоді, 1937 року, виконати вирок — чи стріляв би в нього?" На мить тільки запнувся Корж од несподіванки й подумки відповів сам собі: "А що ж — і стріляв би! От хіба що тільки, може, здригнулась би рука й не влучив би точно в потилицю, як того вимагає інструкція..."

Він рвучко опустив кружечок на вічку й, не заглядаючи до інших камер, пішов до вартівні.

То було тільки один раз. Більше Корж не заглядав у вічко й не заходив до камери № 3. Але тої ночі він дуже погано спав.

Наснилось, ніби він у батьківській хаті там, на Україні. А в хаті, по всій долівці, лежать розкидані кавуни. У батька не було баштану, й малому Коржеві не часто випадало ласувати кавуном — хіба що дасть хто скибку. Де там батькові розводити баштан, коли й під жито землі не ставало й доводилось іти до панської економії підробляти в наймах. Нахилився Корж до тих кавунів, аж бачить: то не кавуни, а людські голови порозкидані, і не солодкий сік тече з надрізу, а солона людська кров...

Прокинувся Корж од такого видива, потер рукою похолоділі груди, а коли знову склепив повіки, привиділись йому людські потилиці. Багато потилиць. І всі стрижені, й усі прострілені, лиш потилиця інженера Стри-жевського з довгим волоссям, крізь яке проступає кров...

Схопився спітнілий з ліжка, аж збудив тим Машу, що глянула на чоловіка, зітхнула й перевернулась на другий бік: не первина їй таке.

Щоб не лізли дурні думки в голову, Корж більше не заглядав у камеру № 3 й не питав наглядачів про Пет-ренка-Черниша. Та дарма — не так легко було тепер Коржеві відчепитись од нього.

Ще навесні, майже одночасно звільнившись із табору, відкрили у висілку маленьку майстерню два недавні в'язні — колишній матрос-машиніст Саєнко й підстаркуватий татарин-годинникар Тагіров. Це були майстри на всяку всячину — лагодили годинники, арифмометри, велосипеди й друкарські машинки. Ще в таборі їх дуже цінувало начальство й було вельми задоволене, що Саєнко й Тагіров, боячись у такий непевний воєнний час пускатися додому, лишились тимчасово у висілку. Сам Корж звертався до них то полагодити наручного годинника, то приклепати одламану педаль у Петиному велосипедику.

І ось одного вечора вони прийшли до нього додому й поклали на стіл перед Коржем кишенькового срібного годинника й іграшкового пістолета для Коржевого сина.

Годинник був на вигляд хоч і старомодний, та особливий: натисни на кнопочку збоку — і він продзвонить годину й заграє веселеньку мелодію. Хитра штукенція! Кожного взяли б завидки, хто побачив би її в Коржа. Та чи не більше враження на Коржеве батьківське серце справив витончено зроблений — чисто як справжній — пістолетик. Ото радітиме Петя, взявши в руки таку цяцьку, якої тут немає навіть у синів начальника табору й головного інженера! Малий, наслідуючи батька, змайстрував собі з дерев'яного цурупалка "наган", і коли Корж супроводив з конвоїрами й собаками в'язнів до лазні, Петя йшов поруч батька, тримаючи в руці свою "зброю". Коли в'язні, помившись, виходили з лазні й конвоїри робили шмон Петя, виставляючи наперед свій "наган", метко зазирав у лазні під лави — чи не сховався де який зек.

Ні, таки вдовольнили Коржа Саєнко й Тагіров, і він, ледве одриваючи очі від таких рідкісних тут речей, радісно промовив:

— Ну, спасибі ж вам, хлопці, спасибі!.. А що вам за це дати?

— Нічого, — відповів Саєнко, усміхаючись, що взяв Коржа на гачок.

— Як то — нічого? — здивувався Корж, знаючи, що в житті нічого дурно не дається.

— Та так — нічого; просто даємо на пам'ять.

— Е, ні, я так не хочу. Кажіть, що вам треба.

Тут виступив наперед Тагіров і витягнув з пошарпаного портфеля маленький клунок.

— У нас невелике прохання до вас, громадянине начальнику, — сказав, масно всміхаючись зморшкуватим обличчям, Тагіров, котрий і досі не міг одвикнуги після табору називати всяке начальство "громадянином".

— Яке? — насторожився Корж, і тут знову заговорив Саєнко:

— Візьміть для мого земляка Петренка-Черниша (він же такий хохол, як я та й ви) маленьку передачу.

— Та що ви, хлопці, — подуріли, чи що? Хіба ж можна таке?

* Ш м о н (кримін. жаргон) — обшук.

Корж аж посунувся разом із стільцем назад.

— Та тут нічого особливого нема, — заспокоював Са-єнко: — Трохи сала, цибуля, кілька грудок цукру й самосад...

— І не кажіть мені про це! Чи мені моя голова на плечах не дорога? Самі ж знаєте, що над ним висить, а ви — передачу!

— Та ніхто ж про це не знатиме. Покладете її в свій портфель, а там — нишком у камеру. Дуже ж хороший чоловік цей Петренко-Черниш! — ревно просив Саєнко, і йому, за кожним словом киваючи головою, підтакував Тагіров. Але це не помогло.

— Знаю, що хороший чоловік, і я — з дорогою б душею, ну тільки не можу. Самі знаєте, яке тепер врем'я й які порядки. Не візьму!

Зажурені прохачі похнюпились і спроквола подались до виходу. Корж з жалем глянув востаннє на пістолетик і годинник, зітхнув і кинувся повертати незаслужений подарунок.

— Ет! Не нада, не нада, — закрутив головою Тагіров, а Саєнко махнув рукою: — Хай лишається вам...

Однак Корж всунув речі в кишеню Тагірового піджака й тяжко зітхнув, розводячи руками:

— Не можу! Повірте, що не можу...

Він таки справді не міг. Вказівка 3-ї частини категорично забороняла будь-який контакт в'язнів сізо з зовнішнім світом — ні листування, ні побачення, ні передачі. І лишається дивуватись, що Корж повернув прохачам годинника і пістолетика, не передав їх слідчому в справі Петренка-Черниша як речовий доказ спроби захабарити Коржа, що могло б завдати великих прикростей недавно звільненим колишнім таборовцям. Послаб-таки якийсь гвинтик у добре змонтованому службовому механізмі Коржа! І ще дивніше було, що Корж, явно оступившись цього разу, не почував своєї провини перед порядком і законом. Те, що він пожертвував радістю свого Петі й не взяв для нього пістолетика, було достатнє, щоб службова совість Коржа лишалася б чистою і не муляла докорами.

Але бідна ж ця совість! їй довелось зазнати ще одного випробування.

ЧУЖА ЛЮБОВ ЗДОЛАЛА КОРЖА

Минуло два дні, коли Корж пізно ввечері повернувся додому й застав літню жінку. Вона сиділа мовчки на стільці, терпляче дожидаючи його приходу. У хаті поралась по хазяйству Маша, але жінка не розмовляла з нею.

Корж одразу впізнав у запнутій старою хусткою жінці лікарку таборової лікарні. Йому ні разу не доводилось звертатись до неї, бо то була лікарка-гінеколог, засуджена на п'ять років чи не за якийсь нелегальний аборт. Коржа не здивувало, що вона, бувши ув'язненою, опинилась за таборовою зоною: лікарі з побутовим обвинуваченням мали перепустку, а мешканці з притаборового висілка воліли звертатись до лікарів-в'язнів, ніж до своїх вільнонайманих з місцевої поліклініки. (Серед них хтось пустив чутку, ніби в Букачачинському таборі перебувають висококваліфіковані кремлівські лікарі, засуджені за спробу отруїти Горького). Лікарку-гінеколога могла викликати додому, поминаючи Коржа, і його дебела Маша, але вона ніколи не скаржилась ні на які хвороби та й не видно було, що лікарка оглядала її. Не здивував Коржа і кошик, наповнений чимось до верху й абияк накритий дірявою ганчіркою. "Назбирала у висілку серед своїх пацієнтів подяк і тепер повертається в зону, але чого їй треба від мене?" — подумав Корж і запросив лікарку зайти до другої кімнати.

— І як воно? — спитав за своїм звичаєм Корж, коли лікарка сіла на стільця й поставила біля себе кошика.

Лікарка чогось здригнулась, прикусила нижню губу й хвилину помовчала.

— Я до вас, громадянине начальнику... — тихо сказала вона по паузі.

Корж кивнув головою, мовляв, видно, що до нього, але — чого, в якій справі?

Лікарка ще помовчала трохи, ніби збираючись на силах, а потім враз мов випалила:

— Візьміть передачу для Герасимова...

— Отакої! — аж підскочив Корж. Та хіба ж вона не знає, що це неможливо. Ніяк неможливо!

~" Я вас дуже прошу: візьміть... — з болем промовила вона.

— Ні, ні, про це не може бута й розговору! — замахав руками Корж і вже став сердитись на таку настирливу жінку. Але вона не піддавалась.

— Я дуже, дуже прошу... — благала вона, дивлячись великими, колись, видно, гарними очима на Коржа. Це трохи пом'якшило його роздратування, і він почав лагідно переконувати її:

— Ну навіщо вам зв'язуватися з тим Герасимовим? У вас легка стаття: — год-два — й на волю, а там...

— Я його люблю! — майже викрикнула ця підтоптана жінка, що не про її літа казати такі речі.

— Та яка там любов! — спробував перевести на жарт Корж. — Вийдете на волю, там сотні таких Герасимо-вих...

— У мене він один.