Блакитна Галілея - Антоненко-Давидович Борис

БЛАКИТНА ГАЛІЛЕЯ

(Фрагменти минулого)

Багряний морозний ранок потужно випростався на сході, коли попереду раптом спинився паровіз і вагони, як спантеличена людська черга, безладно застукотіли буферами, хитнулись і стали. Пан Завадський, наш курінний, застібнув на комірі шинелі гаплика й урочисто проказав нам:

— Ну, хлопці, маєте — Волочиськ! Ще тільки — Збруч і...— він не скінчив. На його одутлому, зовсім не галицькому, а скорше нашого полтавського якого-небудь бондаря обличчі лягла радісна усмішка. Його фразу закінчив сотник Богдан Волошин:

— Збруч і — Галілея, Галілея землі української...

Завадський схилив набік голову, поміркував і пого-

дився: у

— Атож. Галілея, Галичина. То то єсть так, вона — Галілея! Тож відти — Франко, Федькович, відтак...

Завадському хотілося ще пригадати якийсь аргумент, що "вона — Галілея", але він забув імена (вони загубились у кучугурах днів і подій), він збився, але одразу ж виправився:

— Відтак — січові стрільці...

Як і багато галичан, в]н вимовляв "шічуві штрільчі", і це давно вже знизило його авторитет, як курінного, серед наддніпрянської частини куреня. До того ж ми бачили, як систематично на глухих станціях псувались букси навантажених цукром вагонів, і тоді пан Завадсь-кий шушукався з начальником станції і двома місцевими гендлярами. Вагон одчіпляли, і він залишався самотній на бічній колії, як сумна згадка нашого химерного ешелону.

Аргументи пана Завадського щодо Галілеї нас мало переконували, і ми байдуже поставились до його урочистості. Перед нами стояла тільки одна проблема: чи довезе пан Завадський до Тернополя хоч один вагон цукру, а як і довезе, то невже ж справді так-таки й здасть його інтендантству?

Але наша роль була пасивна і нам не було чого вибирати. Ми — залізничний курінь, що останнім виїхав із Києва й вивіз багато добра. Але то омана, що ми — курінь. Така ж сама, як і те, що ось-ось Україну визнає Антанта, що ОСКІЛКОВІ частини вже під самісіньким Києвом, що з Одеси на фронт приставлено апарати сліпучого проміння. Насправді — ми не складаємо навіть бойової сотні. Я, мій земляк студент Василь, гімназист Сашка, худезний рахівник залізничної управи, що нагадує нам циркового акробата "человека-змею", "вічний студент", невдага Іг-натович, університетські колеги якого давно вже побували міністрами Центральної ради, кілька селюків, два поштові урядовці — це й усе. Це козаки нашого залізничного куреня. Чому ми —"залізничний" курінь, а не просто звичайний собі якийсь курінь імені Ґонти, скажімо, чи Наливайка,— це не відомо нікому. В кожнім разі ніхто з нас не зможе не тільки що полагодити залізничної колії, а й розгвинтити рейки. Ми вміємо тільки стріляти з рушниць і робити нескладні муштрові вправи. А втім — це не зовсім так. У курені є два козаки Скибочки — дядько й небіж. Дядько Скибочка — машиніст, небіж Скибочка — кочегар. Вони — залізничний пролетаріат. Вони й досі зашмальцьовані й замурзані, дарма що цілий день пораються тільки біля казанка з локшиною або сплять. Але їхні чорні масні постаті своєю присутністю нагадують нам, що ми — справжня народна армія, і від цього нам трохи легшає в нашому безкінечному маршруті на захід. Власне кажучи, фактично — ми дезертири, Легалізовані дезертири. Від самого Києва ми не вилазили з. нашого ешелону, і немає ніяких ознак, що ми колись виліземо. Ми так уже вмостились і влежались на дерев'яних полицях вагонів третього класу, які складають переважно наш ешелон, що я просто не уявляю — невже ми колись покинемо ці лагідні присмерки, що денно й нічйо заколисують нашу тривогу й тугу? Наше бойове сумління заспокоюють тільки пан Завадський і півсотенний пан Штепа. Пан Завадський зрідка каже нам:

— Ну, хлопчі, пуїдемо до Тернополя, сформуємошя гаразд, а відтак до Львова. Наб'ємо ляхів, а туді — гайда назад Київ добувати!

Нам не віриться, що ми колись іще повернемось до золотоверхого Києва, але ми мусимо вірити. Нам не лишається, крім віри, більше нічого. І це виправдує нас перед нами самими.

Золотоверхий Київ щохвилини віддаляється від нас назад, у минуле, в повстання проти гетьмана і німців, і тільки півсотенний пан Штепа так само, як і на другий день, коли ми покинули Київ, завзято упевняє нас:

— Дайте мені триста хлопців, та навіщо триста,— двісті, сотню, тільки таких, щоб за мною в огонь і в воду, і я вам за тиждень вижену більшовиків із Києва!..

Але пан Штепа не може таких знайти, він хвилюється, лається і нишком натякає нам, що треба скинути з курінного Завадського. Я дивлюсь на його попелясті вуса, велике зморшкувате чоло, міцні в зашпорах руки і мене завжди тоді лоскоче ця блудна, наївна думка: "Як це Штепа опинився в українській армії? По суті — він при-рожденний більшовик. Ми знаємо, що він був колись ковалем, а потім унтером на "дійствительній службі". Його хоробрість і епічний спокій під небезпеку зовсім не до пари Завадському й багатьом із тих, що їх ми бачили й знали. І все ж Штепа — в нас..."

Десь під Проскуровим до нас приблудились два стріль-ці-сотники: Волошин і Рибка. їх радо прийняв Завадський, і вони збільшили старшинський склад нашого фантастичного куреня. Вечорами Рибка оповідає Ігнатовичу про статеві спотворення й напівголоса співає стрілецьких пісень. Богдан Волошин мовчить. Він боляче переживає кожну катастрофу на фронті й хоче дати якийсь лад, бодай хоч нашому куреневі. Вдень він виводить нас на муштру і нас зрушують із мертвої сплячки короткі блискавки на його нервовому татарському обличчі з великими вилицями й чорними булавочками очей.

— До стопи кріс!

— Верни!

— Позір!

Рвучко вилітає команда з його маленької, але кремезної постаті, й ми енергійно під його пильним гострим поглядом ставимо до стопи рушниці й виструнчуємось.

Два дні, як мула, мовчки приглядався до мене сотник Волошин, а на третій він підсів і заговорив. З того часу він ніби взяв наді мною шефство й хоче зробити з мене чотового.

Коли ешелон одвели на запасну колію, Волошин підійшов до мене.

— Пане Борис, їдьмо кіньми до Підволочиська,— покажу вам Галичину.

Я радісно погодився. Волошин сторгував забрьоханого балагулу, й драбчасті, благенькі конячки затьопали в талому снігу обшарпаними волочиськими вулицями.

Ми виїхали за містечко. Сірий, бруднуватий краєвид українського Поділля. Білі пагорки й синя смужка далекого лісу.

Богдан Волошин розповідає мені свою довгу, героїчну біографію.

— Мої батьки довго не мали дітей, то то від того я і — Богдан, ніби бог дав...

Мені не новина його життя, але я задоволений з його розповіді: те, що він одмикає переді мною свою душу, нейтралізує мені гіпнотизуючу владу його східних вузьких очей, які вже мають наді мною вплив і силу.

— Пане Борис! Дивіться!..— він схопив мене за руку й метким помахом показав перед себе: — Бачите — Збруч!

Сизою смугою криги перед нами закрутився Збруч. Конячки застукотіли копитами по мостових дошках. Край мосту галицький жовнір у австрійському однострої вартує біля шлагбаума.

Вузюсінька, замерзла тепер річка Збруч — чорна ріка українського народу... Я дивлюсь на її пустельні, вкриті талим снігом обриси берегів і мені не віриться, що вона протягом століть могла межувати по живому нашу землю. Так швидко, за мить, санки промчали маленьким мостом, і ми вже їдемо уторованою галицькою дорогою.

І дивно, що тут таке ж саме сіре, похмуре небо, як і по тому боці, такі ж хати з темними стріхами і так само сумно дивляться на нас голі, чорні дерева. Але це вже — Галичина, Галілея. Обітована земля. Я забув про безперспективне монотонне торохкотіння коліс під вагоном і скавуління зіпсованої букси. То все лишилось там, по той бік Збруча так само, як і поразки на фронті і вагони "загнаного" цукру. Галичина! Це сюди, коли мої гімназіальні товариші тікали "до Америки",— я снив колись тікати до української гімназії, це тут:

Видиш, брате мій, товаришу мій,

Відлітають сірим шнурком журавлі в вирій...

Тут — Галичина!.. І я зовсім по-іншому сприймаю тепер Волошина; в його очах світиться вже не татарська хитрість, а іскри перших вибухів снарядів на минулій війні і мрійність гуцульської ватри в Карпатах.

Мені здається, що кожна цеглина на будинках, кожний куток землі акумульовані тут духом войовничого стрілецтва. Але...

Ми покинули нашого балагулу й пішли пішоходом вулиці. Раптом з-за паркану висунулась зморшкувата жіноча голова в білій хустці й, глянувши на наші російські шинелі та сірі шапки, запащекувала на всю губу сусідці:

— Виділи "вояків"? То всьо "козаки" та "козаки"! Україну добувають... А шляк би вас трафив з тотою Україною!..

Я здивовано глянув на Волошина:

— Що це таке? У Галичині?.. Волошин не обернувся на ті кпини.

— То є, певне, котрась москвофілка або полька. Як будемо вертати, я ще зайду сюди глянути.

В його очах знову, як і раніш за Збручем, спалахнули короткі татарські блискавиці і згасли під сірою шапкою.

Я йшов поруч нього, але до мене ще довго долітало ззаду отруйне пащекування тої чудернацької жінки.

Галичина? Галілея...

У Підволочиську на станції ми .пили каву. Смачну галицьку каву. Нараз одчинились двері до "уряду руху" й відтіля долетіли крики й зойки. Двері стукнули й зачинились. Проте лемент чути було й тепер. Він глухо пробивався крізь міцні двері і стіну, ніби з-під землі, з льоху. Я мерщій крикнув офіціантові по-галицькому: "платити"! й, підійшовши до дверей, почав наслухати. Чийсь благальний, сповнений болю й ляку, голос, жалібно гугнявив:

— Але, паночку, прошу — ви виділи мої легітимації, то# вам кождий засвідчить, що...

— То що мені твої легітимації! Ти мене іздурити хочещ, ти єсть — дезертир! Лягай — я мушу тобі палки дати.

Мовчазна гнітюча пауза. Короткі ляпаси й глухі безладні стусани. І знову той жебрацький, уже кволіший голос:

— Але ж спитайте хоч кого, я вас прошу...

— А мусиш мені сказати, що ти за один! А мусиш! Капральський баритон вичитує всі смертні гріхи:

— То ти єсть большовик! Я мушу тобі палки дати, жеби казав, жеби не дурив! Ти єсть польський шпиг! Лягай!

Знову холодна мовчанка і глухі удари. Б'ють... У Галичині — б'ють?

Я підійшов до Волошина і здивовано спитав:

— Пане сотнику, там, либонь, когось катують, що це таке?

Волошин глянув на двері й спокійно відповів:

— А, то жандарми допитують якогось непевного...