т. 11 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

Трохим. Та це, скажете, через те, що вона гарно говорить? Ха-ха-ха! Через те, що вона - гарна! От через що!

Цін. Марк. Любчику мій! Ви сами зараз хвилюєтесь тільки через те, що вона - гарна... Яке нам діло до того, через що у маси очі горять? Нам треба, щоб вони горіли.

Трохим. Напоїть тоді горілкою, ще лучче горітимуть.

Цін. Марк. Горітимуть та не тим. У маси треба перш усього з-під мусору виковирнуть соціяльну сльозу... Перш усього, любчику, соціяльну сльозу! А одною горілкою не втнеш... Вона промовляє неважно, це правда, і знання у неї не багато, і... хоче буть Жанною д’Арк, але зате... у неї краса. У всякого свої цінності. А ви не хвилюйтесь. Вона все ж таки говорить, а що трошки набріхує на соціял-демократію, то це вже не такий гріх. Хто перед богом не винен? А зате, ви подивіться, як її слухають, хоч вона й дивиться на того чортового Леонида... Га?.. Багато ви бачили, щоб з такими роззявленими ротами слухали ораторів... Ви гляньте... (Повертається в бік голосу). Ач, як замерли... Ротами слова ловлять... А гарна, канальська дівчина: що гарна, то гарна!

Трохим (похмуро). Слухайте, Цінність Маркович...

Цін. Марк. (повертаючись до нього). Слухаю, любчику...

Трохим. Я в справі з побігом не хочу брать участи...

Цін. Марк. (здивовано). Оце маєш! Це ж через що саме?

Трохим. Не можу.

Цін. Марк. (стурбовано). Ну, слухайте, радість моя, не вигадуйте ви чорт-батька-зна чого. Чого ж ви не можете?

Трохим. Не можу! Тільки ви не думайте, що я боюсь... (Ходить по полянці. Раптом зупиняється). Ну, слухайте, щоб ви чого не думали, я вам скажу прямо, чорт вас побери: ревную! От і все. (Ходить знов).

Цін. Марк. Кого? До кого?

Трохим. Марусю до Леонида.

Цін. Марк. Ну, слухайте, серце, це - причина, яку б я не зважився в протоколі засідання записати...

Трохим. Може буть, може буть...

Цін. Марк. Так пересилить же можна себе, любчику!

Трохим (зупинившись). Не можу. Пробував. Ревную до того, що голова крутиться... Не то що алегорія, а от так прямо-таки крутиться, та й годі... От так звідси (показує на низ живота) якась хвиля як посуне, так аж туман в очах... Знаю,- дикість прадідів, некультурність, ну, не можу... Не можу!.. Буває, що схопив би її і його й зубами порвав би на шматки. І аж гарчав би. Не можу, говорю вам, нароблю дурниць.. Каятись сами будете... Замість в стіну, візьму й шпурну у них бомбою. Найдіть когось іншого на моє місце...

Цін. Марк. Голубчику мій! Я розумію ваше становище, але ви сами добре знаєте, що нема нікого. Та ще на ваше місце. Не всякий з цим любить діло мати. Це раз. А друге, що просто нема нікого. Після розгрому вашої організації треба було з мікроскопом розшукувать вас. Один, два, та й уже. Ну, хто може? Леонид? Ну, його треба насамперед самого підвести до стіни, підперти його, щоб вітер не звалив, а тоді вже хай пуска бомбу з рук.

Трохим. Михайло міг би.

Цін. Марк. Михайло, серце, жонатий чоловік. А лучче мені мати діло з бригадою холостих жандармів, ніж з одним жонатим товаришем. Їй-богу! До речі й Леонид жонатий, хоча тут... Ну, та не важно... Ні, любчику, Михайло не годиться. Він до того ще й робітник. Як щось станеться з ним, покине нам жінку з трьома дітьми... Не талія! Пересильте ви себе. Закрутіть віжки на руку і...

Трохим. Ні, не можу!.. Боюсь... Хай тоді ні вона, ні він не беруть участи...

Цін. Марк. Ну, а хто?

Трохим. Замість Леонида - Оксана, а замість Марусі... Мовчить.

Цін. Марк. От бачите: а замість Марусі вже й нема нікого... А Оксана знов з шостимісячною дитиною... Ні, голубе, плюньте, не псуйте справи... Тут же, серце, все таки ходить про волю дванадцяти товаришів. І це ж треба подумать на худий кінець... Га? Та потім... Чекайте! Та звідки ви знаєте, що вона любить Леонида? Вона вам сама казала?

Трохим. Ні, не казала, але...

Цін. Марк. (зрадівши). Не казала? Хо! Так чого ви тут...

Трохим. Але я сам бачу.

Цін. Марк. Ну, любчику, це - не глагол! Це - не глагол! Ви іменно той, що нічорта не можете побачить. Іменно, радість моя, не той... А от я бачив, що вона якраз не любить Леонида... Якраз це саме я бачив. А що хочете знать, то іменно вас вона любить.

Трохим. Ну, це вже ви той...

Цін. Марк. Правда! Правда, голубе. Я навіть здивувався, як ви сказали, що ревнуєте. «От, думаю собі, ідіот... (ви вибачайте, це ж я про себе так думав...) от, думаю, халява: дівчина з ним така мила, весела, оченята сміються, грають, горять, а він ревнує...» Та до кого ще? До Леонида! Ну, любчику, ви таки нічорта не бачите. Прямо таки нічорта, та й годі!

Трохим (м’ягше). Ну, розкажіть ви кому іншому...

Цін. Марк. Ні, голубе, це вже ви розкажіть і іменно кому іншому, а не мені. І розкажіть, наперед узнавши, довідавшись, а не те, що так... Треба все своїми власними руками обмацать, своїми очима обдивитись, а тоді купувать. От трохи зараз скандала не зробили... Ну, подумайте сами, якби ви засвистіли, або закричали, що вона не так говорить, як би ви обидили дівчину, яка, може, вас любить. Що б, ви думаєте, дуже до серця їй припали б за це? Ех, народ! «Леонида любить». А вона, якщо це істинно сказать, може нікого ще не любить, бо вона -