Сонячна машина - Винниченко Володимир
Вони — не депутати парламентів, не міністри, не голови комісій, не президенти держав. Просто собі ніщо, нулі. І приватні знайомі. Катаються на яхтах, купаються, одне слово, одпочивають. І хіба що часом побалакають між собою про те та це, а між іншим і про Конгрес. А потім із делегаціями. І дивись, яка кумедна річ усе, що говорять між собою оті нулі, приватні знайомі, все те дивом якимсь у всіх промовах на Конгресі що до слова повторяється Які чулі "народи" до своїх приватних пророків. Га?
А ще цікавіше, що в горах Швейцарії, в затишному шале, з якого видно шапку Монблану, зібралася собі друга невеличка, але також чесна й цілком приватна компанійка з Японії, Китаю, Індії, Австралії, Африки. А на чолі її стоїть король бавовняних плантацій Японії, Китаю й Індії з островами. Японець, крихітний японець Кутуяма, і так само компанійка ця ні в що не втручається, самі їхні народи рішають свою долю, а вони тільки так собі теж приватне часом побалакають із своїми делегаціями. Але в східних народів виявляється також велика чулість до приватних розмов своїх королів. Вони також до слова повторюють швейцарські балачки.
От яка дивна історія!
А ще знаменитіше, що ці приватні компанійки охороняє така непролазна зона шпигів, жандарів, поліції й війська, що за десять кілометрів до них не можна наблизитись чоловікові з чужого міста. Га? Цікаво?
Ах, йолопи, ах, зрадники, підлизи, розпусники!
А Берлін горить, миготить, гуркоче, пашить нічною спекою. А там десь, за Берліном, є старий, тихий, зачучверілий сад. І в тому саду нема ні світових конгресів, ні підлиз і розпусників, ні рупорів і екранів із залами Палацу Миру, з ораторами, з знаменитостями, юрбами, оваціями, арками й парадами. Там тихо й самотньо. Там є тиха робітнч, де раніше жили квіти. Тепер там живе те, від чого гаснуть усі екрани, конгреси, чесні компанійки, розпусники, від чого душа холоне тривожним болем сумніву й несмілої радості. Там, у тому саду, є ще. Ні, там більш нічого нема.
І щоразу, як доктор Рудольф збирається йти туди, де нема світових конгресів, Макс неодмінно зупиняє його, просить почекати, хмарніє весь, мружить очі, понуро ходить по хаті й мовчить. І раптом простягає руку й сердито каже:
— Ну, що ж, бувай.
І доктор Рудольф тисне руку, хоче в очі зазирнути, але Масі відкидає чуба головою назад і відчиняє йому двері до передпокою. А на порозі неодмінно додасть:
— Гляди ж, як закриється Конгрес, того самого дня зайди до мене! Чуєш, Руді? Дуже прошу.
Яке ж, власне, він. Руді, має відношення до Світового Конгресу?!
Але скільки Руді не дивиться на екрани, вертаючись додому, відповіді на них на це питання немає.
І коли він тихенько відмикає хвіртку саду і, обережно пройшовши алею, сідає на лаву й сидить там, довго думаючи, відповіді однаково не знаходить. Та й на багато інших питань, що постають йому на цій лавочці, не знаходить він відповіді.
Чого, наприклад, одправлено Міці? Вона, мовляв, без відповідної пошани говорила про принцесу. І принцеса сама прохала графиню відпустити Міці. Так каже мама. А Міці присягалась, що ніколи ні одним словом не обізвалась про принцесу непоштиво. І немає Міці, немає біло-червоної дівчини, яка була причиною... Ах, хто знає, який саме пункт у безперервному потоці явищ треба вважати за причину? А може, той, що ця мила, прекрасна, дорога лавочка стоїть під густим кущем бузку, з-під якого не видно добре, хто саме йде алеєю? Може, коли б її були поставили на три метри далі, то й нічого взагалі не було б? І Міці б була не пішла, і він би не сидів тут із щемлячим соромом, одгадуюч!и загадки. Може, комусь би хотілось, щоб і його було видалено з дому? Він би пішов, він би давно вже сам пішов, коли б там, у лабораторії, за тими блискаючими одсвітом берлінських вогнів вікнами не було того, що більше за його волю.
І розгадки нема на питання — ні на ці, ні на Максове.
Світовий Конгрес! Розуміється, він прийде-таки того самого дня, як "народи вирішать свою волю". Хто знає, може, з тим іще чиясь доля зв'язана? Хто знає, може, й він, доктор Рудольф, якимись заплутаними нитками з'єднаний із тими величними, врочистими парадами народів, та й не знає того, сидячи собі тут, на лаві, під кущем одцвілого бузку?
***
І оі, коли нарешті всі паради, всі приватні й урочисті засідання відбуто, коли винесено всі приватні й урочисті постанови, коли паризькі радіо сповістили всьому світові, що велика, епохальна подія сталась, світ уступає в нову еру життя, а всі екрани, рупори, газети й реклами підхопили це, того ж самого вечора доктор Рудольф шкандибає до Масі за розгадкою.
Масі дома. Тільки таке свинство. Масі дуже поспішає. Він дуже дякує Руді за те, що не забув обіцянки, але він, на жаль, абсолютно не має часу.
Ну, а як Руді подобаються милі постанови Конгресу? Га? Єдина федеративна світова республіка! Знищення армій! Вічний мир! Навіть Швейцарію вибрано місцем осідку світового центрального уряду. Вільнолюбну, споконвіку республіканську, демократичну Швейцарію. Там житиме президент Землі, там будуть усі уряди, апарати. Знаменито? Га?
От тільки дві малесенькі заковички, дві шершавинки на цьому блиску не затерто як слід. Перша шершавинка, що всі народи Сходу, всі ці паршиві азіати, австралійці й тому подібний гній, на якому Захід хоче викохувати свої банки, що вони голосували проти. Вони стоять за заховання митових кордонів. Подумати собі, які реакціонери, азіати, варвари, вони не хочуть пускати без мита прекрасних американсько-європейських товарів до себе, вони хочуть самі їх виробляти, вони не хочуть прийняти честі бути панами, яким усе постачатиме їхній слуга, західний імперіалізм!? Більше того: вони передадуть цю резолюцію на ратифікацію "їхніх народів". Вони порушують умови, на яких Конгрес скликано.
Оце одна шершавина. Друга — "армія порядку". Навіть соціал-демократам вона здається зайвою. Вони не розуміють, для чого вона. Ах, йолопи, паршивці, зрадники, лицеміри! Для того, щоб тримати не тільки косооких азіатів у кулаці, а й вас, і всіх, хто посміє пікнути проти світового модерного монарха — Капіталу.
О, події розгораються! Швейцарія ще бачитиме не тільки туристів. Шапка Монблану ще зачервоніє! І не тільки шапка Монблану! О, не тільки!
І раптом Макс круто зупиняється проти доктора Рудольфа і знайомим, понурим поглядом дивиться на нього згори вниз. Потім так само круто відвертається й мовчки ходить по хаті, мружачи віясті, глибокі, як два тунелі, очі. І докторові Рудольфові здається, що він на очах ще більше худяе, лице робиться довшим, старішим, жорстким.
І вмить, змахнувши чубом, знову зупиняється й тихим, ирн-глушеним голосом питає:
— Ти знаєш, що ваша паршивка, дегенератка збирається заміж за Мертенса?
Рудольф широко дивиться на Масі: яка паршивка?
— Ну, принцеса ваша знаменита! Знаєш ти це?
Тоненькі волосинки уст доктора Рудольфа так розгублено загинаються усміхом донизу, в одвертях, голих, чистих очах таке непорозуміння, біль і страх, що Макс здивовано вдивляється в задерте до нього, застигле в цьому виразі лице. Невже він зразу зрозумів усе?
— Та ти знав це чи ні? Знав, Руді?
Руді помалу крутить головою: це неправда, цього не може бути, це — абсурд, це — дурний наклей, демагогія.
— Руді! Залиши свої міркування. Це—факт. Вір мені. Вона поставила умову Мертенсові — президентський трон Землі. Конгрес цю умову вже здійснив. Мертенс один із кандидатів. І недобиток старої монархії вже пнеться на новий трон. За це навіть убійника свого батька готова цілувати. Шлюха! Гидь!
Доктор Рудольф підводиться, помалу ходить по хаті, переставляє на столі попільничку з одного місця на друге й сідає на старе місце.
— Але плювать би на неї, коли б... Тільки, Руді, слухай: я роблю злочинство проти своєї організації, кажучи тобі це. Розумієш? Але прошу тебе абсолютно ні одній душі цього не казати.
Руді, не підводячи голови, мовчки хитає нею. Пальці рук злегка трусяться на коліні, і він їх ховає за спину.
— Так от... у тому домі, де живе ця шлюха...
Доктор Рудольф кашляє й робить рух, неначе хоче встати.
—...там живе наша мати. Ну, і батько, розуміється. Візит Мертенса до цієї дегенератки може скінчитись катастрофою для всього дому. Ти розумієш?
Доктор Рудольф підводить голову й пильно дивиться в схудле, постаріле лице брата. І в прекрасних очах Макса, некліпаючих, темних, змучених, він, дійсно, бачить розп'яття.
— Батьки повинні якомога швидше виїхати з цього дому, Руді.
Він одвертається, відходить до столу, але зараз же швидко озирається й додає:
— Але ніхто, ні самі батьки не повинні знати, через що. Це твоє діло зробити. Я своє зробив.
Доктору Рудольфові руки вже не трусяться. Він опирає на них голову й довго мовчки сидить.
Берлін безупинно гуркотить, дзвенить, тріскає ракетами фейєрверків, миготить святочними різнокольоровими повітряними рекламами. В розчинене вікно пашить розігрітим залізом, каменем, асфальтом і поливаним порохом вулиць.
Макс ходить уздовж вузенької й довгої кімнати й час од часу стріпує чубом.
— Це неможливо. Масі, — не підводячи голови, нарешті глухо й стомлено каже доктор Рудольф. — Батько не покине графа. А мама не покине батька. Навіть коли б вони знали, через що.
Макс сам це знає, але він гнівно, з ненавистю відкидає шматок скрученого паперу й зупиняється проти брата.
— Але вони мусять! Розумієш ти?
О, доктор Рудольф розуміє. Але це неможливо. Безнадійно. Навіть коли б вони знали, через що. Навіть тоді.
Макс знову ходить уздовж хатинки. Доктор Рудольф сидить непорушне. Макс зупиняється і, притулившись спиною до шафи, нахиляє голову.
— Ну, добре...
Але замовкає й знову ходить. Доктор Рудольф на мент підводить голову й знову кладе її в руки.
— Ну, добре! Але ти обіцяй мені, що того дня, як Мертенс матиме бути з візитом у цієї дівки, ти вивезеш із дому батьків.
— Як же я знатиму про той візит?
— Я тобі скажу.
— Добре, Масі. Я все зроблю, що...
— Ти мусиш не все, а тільки це й неодмінно це зробити! А тепер я мушу йти. Вибач.
Він хмарно, стомлено, простягає руку братові. Доктор Рудольф помалу підводиться, бере руку й просто дивиться в очі Максові. І очі ці вмить страшенно чимось нагадують йому очі старого пса Трезора, коли йому авто переїхало ногу Він помалу, незручно обіймає Макса за голову и мовчки притягує до себе, як у дитинстві, як і тоді, коли батько виганяв його з дому.
