Сонячна машина - Винниченко Володимир

чуєш?.. роз'ясни мамі, що таке моя організація. Роз'ясни як слід. Зробиш?

— Добре, Масі. Зроблю.

Макс хитає головою й виходить. По доріжці саду чуються його певні, тверді, зовсім нерозвезені, неліниві кроки.

***

Дома він довго лежить на маленькій канапці, якої не вистачає на весь його ріст, так що ступні ніг висять у повітрі, і час од часу енергійно, поспішно закурює. Потім схоплюється, перевертає по дорозі стільця, хапає папір і пише.

"Сузанно! Я до Тебе більше ніколи не прийду. Моя жага лютує, бурею стискає мої кулаки, сповнює моє тіло ридаючим одчаєм. Але я з радістю підставляю себе під цю бурю люті й одчаю.

Я не прийду, Сузанно. Моя жага зціплює зуби й підступно, улазливо, полум'яними, палючими фарбами малює мені картини Твого кохання, Твого тіла. Твоєї краси. Моя кров мліє, благальне простягує до мене руки й ридає. Але я з радістю слухаю ридання моєї мріючої крові, Сузанно.

Я не прийду. Моя жага, моє кохання плюють у мою гордість мужчини, сміються й глузують із моєї полохливості, дурості й смішності. Але я з насолодою приймаю і сміх, і глум їхній.

І яка мені гордість, Сузанно, що я з радістю приймаю їхній глум із своєї дурості. І яке щастя мені, що я не розумію Твоєї краси, прекрасна Сузанно!

Цілую Твої неціловані мною тепло білі груди, від яких ридає моя кров, і цілую Твої насмішкуваті очі, від яких лютує моя жага, цілую Твої уста, Сузанно, твої прокляті й болючо-податливі уста. Всю Тебе цілую, Сузанно, але до Тебе не прийду.

І знаєш, через що ще не прийду до Тебе? Через те, що кохання не є любов, Сузанно.

Кохання — це зойк крові, це — бездумний, хижий голод тіла, це — наказ вічності, яка не допускає опору собі. Але кохання саме себе пожирає, як вогонь, і, коли задоволене, лишає по собі нудний, непотрібний попіл.

Любов — це інше лице вічності, але це — вростання, вгорання одної істоти в другу.

Кохання налітає зразу, в один момент. І може віді йти з такою самою раптовістю та легкістю, як і налетіло.

Любов приходить пізно, за коханням, після його ор гій, після жадних криків і лютого, дикого шепоту жаги. Вона ходить тихо, безшумно, з уважним поглядом, з загадковою посмішкою. Вона приходить в одязі великих страждань, буденних клопотів, геройської саможертви і дрібних, порохнявих пригод. Вона приходить непо мітно, але стає всевладною господинею й відходить трудно, з муками, зі смертю.

Кохання, сліпе, дике, з поширеними ніздрями, з скрюченими пальцями накидається на все, що може йо го задовольнити. Жадне й ненажерне, воно одночасно може кохати двох, п'ятьох, стількох, на скільки виста чить у нього вогню.

Любов, повільна, видюща, вростати може тільки в одну душу, і тільки одна душа може прийняти всю другу істоту до кінця.

Кохання кохає тільки для себе. І коли страждання коханого дасть йому насолоду й задоволення, воно шукатиме тільки страждання коханого.

Любов любить для любого. І коли її страждання дасть радість любому, вона розіпне себе для цеі радості.

Кохання є дикий кричущий цвіт, з якого виростає рідкий рідкий плід — любов. Без цвіту нема плоду, але не всякий цвіт дає плід.

Наше кохання, Сузанно, є дикий цвіт, з якого не може бути плоду — любові. І краще зірвати й з мукою розтоптати його ногами, ніж викохати з нього гіркий, огидний недоросток.

І через те я ніколи більше не прийду до Тебе, Сузанно! Прощай.

Макс"

***

Великий зелений абажур ніжно гонить зеленкувату тінь до стелі й стін лабораторії, а вниз, на стіл, — сліпуче біле світло. Затишно, дружно, любовно блискають склянки, рурки, інструменти У великій довгій реторті осідає фіолетово-зеленкувате течиво з казанка. Великі вікна повідкривали обійми назустріч пахощам саду — просимо, будь ласка.

Рудольф, то припадаючи всім тілом на лівий бік, то випростуючись, то поглядаючи на реторту, то зупиняючись біля вікна, ходить по кімнаті. Бідний Масі, бідний хлопчинка! Скільки ж то гіркого й болючого повинно було перекипіти в ньому, щоб лишити такий осад ненависті!

Разом із духом саду в вікна суне одноманітний, масивний і глухий, як грізне бурмотіння величезного страховища, відгомін вечірнього міста.

Бідні мільйони хлопчин! Скільки їх там-от у цей мент кипить і корчиться на сковороді страждання. Як хоробливими наростами, укрита земна планета залізно-кам'яними містами. Як культури мікробів у сприятливій сфері, поскупчувались люди в цих наростах. І то в сліпій, то в організовано-свідомій ворожнечі й ненависті катують одні одних, морять голодом, стріляють кулями, труять трутами Головний закон тих наростів наступити на подібного собі й за всяку ціну перелізти через нього кудись вище, кудись далі. І тому там вічний, вихросхожий рух здіймання, падання, кружляння багатомільйонової мікробної маси. Вічне клекотіння боротьби, заздрості, злості, зневаги, одчаю, радості, зради, страху, зловтіхи, всіх отруйних, убиваючих життя почувань.

А які зате крихітні, вбогі и теж переважно отруйні радощі цих людських бацил. Найвища, найтонша втіха "вибраних" — це слухання звуків од стукання паличками по металу або волоса по натягнутій на дошку жилі. Трошки нижча, але більш поширена, підскакування під ці звуки в чадних, отруйних по мешканнях. Ще нижча, але ще ширша, дурнувате, безглузде перекривляння самих себе. І майже скрізь — наркоз, алкоголь. Без нього в напівздохлого мікроба нема ні руху, ні жвавості, ні радості.

І тями їхні мікробні. Найдужчий, найбагатший не той, хто має найбільше вартостей, хто може дати друїим найбільше свободи, користі, радості, щастя, а хто дає найбільше страждання, страху, залежності, пониження.

Ах, невже й на цей раз не вдасться? Невже він ще довго не зможе виступити з своєю зброєю проти безглуздя мікробів?!

І, нетерпляче загрібаючи волосся руками, шкандибає доктор Рудольф до апарата.

Червоніє, червоніє дорога, мила, прекрасна реакція. Але так повільно, так мало, так майже непомітно. І невже знову не те?!

І знову доктор Рудольф кидається до камінців, до порошку, до течива, нюхає, лиже, встромляє в реактиви; сумнівається, вірить, боїться, нетерпеливиться. А ніч же така довга. А раніше ж, ніж уранці, нема чого ждати хоч малесенького результату. Тепер же... всього десять по десятій. Десятій!

І доктор Рудольф умить випростовується. Міці ж о десятій!

Він швидко навшпиньках підходить до вікна й чуйно прислухається. Глухий гуркіт міста; шепеляве перешіптування кущів; поважні зітхання дерев. Звуки рояля — дерев'яних паличок об металічні дротики, — ніжні, мрійні, самотні. З саду душно, солодко, як диханням розпаленої обіймами жінки, віє в лице. І шепотіння кущів, як лукаве, немов злякане, благання коханки.

Рудольф навшпиньках, ніби ступаючи весь час одною ногою в ямку, підходить до лампи й гасить її. Може, Міці боїться при світлі підходити до оранжереї. Густа, шарудлива тьма, в якій кров іще непокійніше починає шугати, обіймає його.

Ні, краще вийти до саду й там ждати!

Там, — у алейці, під кущами бузку, — засісти на лаві й тихенько, жадно ждати. І, як тільки з'явиться, — кинутись, зломити, заціпити переляк поцілунком, схопити на руки і, як здобич, внести до себе.

І вже зник і розтав образ Макса; розлетілись, як пір'їнки від вихору, всі думки; навіть червоняве фіолетове течиво чується в душі, як під густим серпанком. Гаряча, непокійна знемога солодко ниє в усьому тілі. йде всевладна, непогамовно-бажана, вічно гріховна, вічно свята, загадкова женщина! Так злодійкувато прокрадається, така полохлива, а топче, розмітає й руйнує цілі царства.

За муром, як спіймане порося, пронизувате й злякано верещить автомобіль. Рудольф зітхає, підводиться, намацує китицю бузку, відломлює її й прикладає до гарячого лиця. Холоднуваті, дрібненькі пелюстки круглими дотиками приємно відчуваються на повіках і крилах носа.

Звуки рояля, самотні, тоскні, пливуть у шелесті листя. Ніжна, співуча туга підходить іззаду й обіймає за шию. І непокійна, жадна знемога притихає.

Ні, не Міці хоче його туга. Хоче вона ту єдину, незнайдену, що живе в його душі від того часу, як він одкрив на світі нерозгадану мужчиною істоту, що зветься женщина, її єдину з усіх женщин хоче його туга. Вона де?

Може, десь у цей момент у одному з тих скринь-будинків веоело сміється, плаче, спить і не знає, що колись зустрінеться з ним і впаде в нього, як падає одна планета в другу, коли виб'є призначений законом час.

Непокійно ворушиться птиця в гіллі дерева. Самотньо, рвучко цокають копита за муром на вулиці. Тш! Здається, легкий рип кроків по доріжці. Кров, як випущений рисак, зривається й із місця жене частою, напруженою риссю. В ухах від цього — човгі човг! — нічого не чути.

Доктор Рудольф глибоко передихає, тихенько, як щось залізне, відкладає на лаву китицю бузку, щоб не заважала, хижо згинається й увесь витягається слухом. Так, кроки! Легкі! Без сумніву, жіночі. Повільні. Але чого з другого боку? Ага, обходом. Затихли. Прислухається чи вагається? Знов: шрр! шрр!

Доктор Рудольф нечутно підсовується до того краю лави, в напрямі якого чуги кроки, і засідає під кущами. В руках в'язко й люто то стискаються, то розпускаються мускули, як кігті в кота.

Щось темне рухається в алеї? Чи це в очах? Шр, шр, шр! Рухається. Але як повільно, господи боже! Обережність чи вагання? От знову затихло. Може, треба було лишити світло в лабораторії?

Темна постать уже виразніша. В темноті вона здається вищою за Міці, стрункішою. Щелепи доктора Рудольфа зціплюються, пальці рук хижо, цупко скручуються, шия витягується. Кров усе частішою та гарячішою ристю жене через серце.

От уже ясніє над темною постаттю невиразна пляма лиця Яка втома, млосність у ході. О постривай, постривай! Тільки трошки ближче! Трошки ближче!

Постать повільно наближається. Голова нахилена. Ага, роздумує? О ні!

Рівняється. Доктор Рудольф затримує дихання, пропускає на один крок уперед, нечутно ставні ь одну ногу на доріжку, спирає на неї все тіло і, ввесь випроставшись, витягтись, кидається на Міці. Обхопивши лівою рукою все її тіло, він закидає його назад і скажено, з сласним, мовчазним гарчанням накриває зляканий крик гризущим поцілунком. Від несподіванки, переляку чи ще чого тіло Міці спочатку ціпеніє, потім починає скажено вигинатися, рватися, труситись. Голова її люто крутиться, випручується з-під поцілунку, руки силкуються визволитись, дряпаються, корчаться, але це ще дужче роз'ятрює хижість доктора Рудольфа — ліва рука як дротяною линвою прив'язує тіло до тіла, губи люто вгризаються в губи, і зуби цокаються з зубами.