Сонячна машина - Винниченко Володимир
А права рука жадно, хижо, владно гасає по теплому, вигнутому, тріпотливому тілі, шукає, прагне. Проклята сукня! І рука вже на колінах, на оголених ногах, на ніжній, гарячій атласистості стегон, на атласистості теплих, нагрітих сонцем пелюстків троянди.
Кров зойкає, спалахує, несамовито рветься й переходить у дикий, сласний вихор.
І враз усе тіло, як стративши свідомість, на один мент дивно затихає. Руки перестають дряпатися, плечі тільки важко дихають, уста стали безвольно-м'які, живі, сласні. Все воно, наче чимось несподіваним уражене, пронизане, слухає, все витягується, жадно зливається з рукою.
І раптом знов, як струснуте внутрішнім вибухом, жахливо шарпається, з несподіваною силою, що тільки з'являється в божевільних, одпихає доктора Рудольфа й одстрибує до стінки кущів. Спіткнувшись о край доріжки й ухопившись руками за віти. Міці круто повертається всім тілом до Рудольфа і, задихаючись, шипучим шепотом видихає:
— Не смійте! Не смійте... підходити!
Ревом, жадним, роз'ятреним, сліпим ревом реве вся істота доктора Рудольфа. Он як?! Ага?! І він шалено, весь перехилившись, як бугаи із наставленими рогами, кидається на втекле тіло женщини.
— Міці!! Стій!! Чуєш?!
Міці вся втискається спиною в кущі, стає вища і владним, злякано задиханим, грізним і лютим голосом каже:
— Не смійте, ви!! Чуєте?!
Доктор Рудольф, як на повному гоні спинений кінь, аж одкинувшись усім тілом назад, вростає в землю: голос принцеси!
Темна, тяжко дихаюча постать швидко виходить із кущів, прожогом кидається в алею й зникає в ній, часто, хапливо риплячи піском у тьмі.
Доктор Рудольф стоїть усе на тому самому місці, не рухаючись, не сміючи навіть повернутись у той бік, де зникла князівна Еліза. Розгублено, дурнувато посміхаючись у темряві алеї, він машинально долонею розмазує піт на пашучому лиці й трудно, затихаюче дихає. Потім обережно, майже навшпиньках одходить од страшного місця й прокрадається до оранжереї.
Уважно й щільно замкнувши за собою на всі ключі й защіпки двері, він, не запалюючи світла в спальні, навпомацки підходить до ліжка й тихо, боячись рипнути, сідає на нього. На лиці його все так само чутна розгублена, дурнувата посмішкії, а все тіло ослаблено, знесилено опадає. Він, не роздягаючись, лягає на подушку лицем догори й дивиться в густу, теплу тьму широкими, враженими очима.
Довго лежить доктор Рудольф, не рухаючись. У саду біля оранжереї чути легкі, поспішні кроки й потім обережний стукіт у двері. Потім голосний дзвінок у передпокої. Мертва, шарудлива тиша. Нетерплячі кроки риплять уже попід стіною, і в вікно дрібним перебором стукають пальці. Чекання. Знову нетерпляче, гнівне дріботіння по склу. Знову чекання. Шипуча, напружена тиша. І, нарешті, сердиті, бистрі кроки від вікна.
Рудольф глибоко зітхає й безсило заплющує очі. І зразу ж, як тільки очі заплющуються, на всіх місцях його тіла, що дотикалися до тіла принцеси, дивно, страшно, виразно починають чутися ті дотики. На устах ніби й досі то вперта тверда замкненість уст, то вогка, гаряча м'якість. Лівий бік горить, і на нього гнучко, сильно надушує плече князівни. Пальці дряпають груди. Долоня правої руки вкрита ніжною, як пелюсток троянди, атласистістю, і од неї по тілу розливається таке хвилювання, що доктор Рудольф сідає на ліжку, дивиться в пітьму й знову лягає.
О, зовсім не те, не таке хвилювання, яке було тоді, коли рука торкалась того тіла! Нове, страшніше, проймаюче такою знемогою, що, здається, не буде чим дихнути.
І невже це в о н а була в його обіймах, та велична, закутана в чорне, надосяжно-далека, прекрасна, як портрет, що ним можна було безплотно, з пошаною милуватись, але що його оригінал у реальності не існує? І це її живе, гаряче тіло билось, вигиналось, дряпалось у його руках?! Дряпалось!
І доктор Рудольф із хвильками внутрішнього, зворушеного сміху й захвату обережно мацає себе за подряпані груди.
І це вона, так само, як печерна жінка, як Міці, як мільйони жінок, із тими самими жіночими жестами, з тими самими рухами боронилась, захищала своє тіло?! Як чисто по-жіночому, голосним шепотом закричала "не смійте!". Вона була смертельно ображена, до нестями ображена, гнів її не можна собі й уявити, але вона все ж таки по-справжньому не закричала. От що! Не закричала. Жіночим, старим, тисячолітнім інстинктом вона вже знала, що не треба кричати, не треба нікого кликати на поміч, не треба, щоб хто-небудь навіть знав про цю її образу.
Доктор Рудольф раптом розплющує очі й перелякано дивиться у тьму. Але ж був один мент, коли вона вся затихла! Господи, був же цей мент! Був, був, о, він був! А коли він був, то нема ж уже образи, нема її! Вона відповіла, вона відчула його в собі, вона прийняла й злилася з ним? Який же тоді сором, образа, обурення?! Ну, добре. Нехай не знала, кого приймала, нехай не знала, як це могло статись, але коли це було, то вона ж уже тепер, коли знає, хто це був, вона ж мусить почувати, що вона була до нього близька, до такої міри близька, коли самі уста вимовляють "ти", коли з людини спадають тисячоліття умовностей та приписів, і вона підлягає тільки вічним приписам життя. На один мент, на крихітну долю менту, але була!
Доктор Рудольф схоплюється, сідає на ліжку, лягає знов, і йому хочеться від зворушення, хвилювання й щастя стати на коліна й молитися до тої, що всього на коротесеньку, крихітну частинку менту була близька до нього й яка вже такою все-заповнюючою, глибокою страшною радістю й близькістю живе в ньому.
***
Князівна Еліза навшпиньках, закусивши нижню губу й тримаючи роздерту на грудях сукню, прокрадається терасою. Тільки б до своїх дверей непомітно дійти!
Вскочила. Запаливши світло, біжить до вікон, хапаючись, зачиняє їх, щільно зашморгує важкі глухі портьєри, замикає всі двері, наче має приймати великого гостя, якого ніхто не сміє бачити. І тільки тоді швидко підходить до дзеркала.
З дзеркала на неї широкими, зляканими очима дивиться чудне, чуже, страшне лице. Пасма червоного волосся дикими, неохайними мотузками плутаються круг чола; все обличчя якесь косе, права щока червона, палає, а ліва — рівно-біла; очі чудно, як залиті сльозами, блищать, переливаються; шия в червоних плямах, сукня на грудях розідрана. Весь вигляд розшарпаний, дикий, гидкий, моторошно-незнайомий.
Князівна Еліза рвучко одсахується од дзеркала. Як обкаляна чимсь паскудним, із огидою, ненавистю кінчиками пальців зриває з себе все, що на ній, і гидливо відкидає ногою. Стараючись не глянути на свої голі груди, ноги, палаючи всім лицем, вона похапцем накидає на себе нічний одяг.
Взяти б ванну, вимитись од голови до ніг. Але сама думка, що вона побачить своє теперішнє тіло, що повинна торкнутись до нього руками, проймає її такою огидою, соромом і ще якимсь не зрозумілим, але страшним чуттям, що вона телефоном велить Софі не приходити до неї, швидше гасить лампу и лягає в ліжко.
За стіною глухо чути розмову Труди телефоном, сміх, кроки, гупання чимсь важким. Потім грюкають двері, і настає темна, густа, душна тиша.
І коронка, і Мертенс, і трон землі, й подвиг саможертви, і гіркість од засідання, і самотність, — усе це велике зникло, стерлось, ізморщилось перед цим маленьким жахом. У пітьмі, в непорушності вона чує, як уся труситься внутрішнім, безупинним, дрібним-дрібним дрижанням, од якого неначе все зубами цокоче в ній.
"Міці! Стій!"
Вона, князівна Еліза, нащадок німецьких королів, перехоплює брудні, мерзенні поцілунки сина льокая, призначені для коханки покоївки, її, принцесу Елізу, брутальний хам, замість гулящої дівки, обіймає на доріжці саду.
"Міці! Стій!"
Еліза з одчаєм качає головою по гарячій подушці й уся пашить пекучим соромом їй гидко, їй нестерпно згадувати, але все без перерви, безупинно десь там, усередині, весь час, само, поза її волею, згадується, тече, вертається, струїться і особливо одне, страшне, незрозуміле, таке жахливо соромне, що на вогні в ньому не можна самій собі признатись. Особливо воно випинається, страшно яскраве, серед усього окремо освітлене, як примадонна на сцені.
Душно нестерпно. Князівна Еліза в темноті зриває з себе все й гола лежить, розкинувшись, на ліжку. Але тіло однаково горить. Права щока палає, та, що була притиснута до його плеча! На грудях боляче й пекуче лишились залізні, дикі пальці. Над горішньою губою шкіра вся втикана колючками його вусів. На усіах гаряча, жива, гризуча м'якість губ.
"Міці! Стій!!"
Князівна Еліза з одчаєм водить головою по подушці й не може знайти на ній ні одної спокійної, непам'ятущої, крихітної місцини. А ніч пливе в задушній темноті так помалу, так без жалісно байдуже. Тільки б не думати про "те", не згадувати. Ну, сталось, ну, нещастя, ну, страшне, огидне, ганебне. Ну, і годі, не думати, не згадувати, знищити в душі, розтерти, як гидкою червака, витерти всякий слід. Ще більший сором і ганьба, що "воно" сміє так багато уваги відбирати. Годі! Думати про інше!
Князівна Еліза лягає горілиць, одставивши далеко руки від тіла, щоб не торкатись ними до нього, і думає про все, за що може вхопитись її змучена воля Але "воно" непомітно, крадькома пролазить між думки, висуває і олову, розсуває їх і знову займає все місце. І знову залізні, брутальні, страшні руки нетерпляче, владно ходять по її тілу, знову тіло соромно стискається, знову, все знову.
І князівна Еліза вже не бореться. Вже лежить непорушне, безпричасно, тупо покірно, як чужа сама собі. Втома важко об лягає голову, образи тьмяніють, пал на щоках пригасає. "Те" також тьмяніє, пригасає, в тілі з'являється сумний затишок.
І вмить їй пригадується, що в саду на лаві лишилось мамине манто. Воно може пропасти. Мамине манто, чорного брюсельського мережива. Може пропасти. Садівник і шофер візьмуть і сховають. Треба встати й піти в сад. Неодмінно піти.
Князівні Елізі страшенно трудно вставати, ноги й руки німі, надзвичайно важкі, але вона перемагає себе, підводиться з ліжка й іде з кімнати.
І, ще не вийшовши із спальні, вона бачить себе в довгому коридорі без дверей, подібному до тунелю, освітленому мерехтливим, прозорим, зеленкуватим світлом. Тунель стає все кривіший, загинаючись то вліво, то вправо. Під стелею висить чудернацькою сіткою блакитне павутиння.
