Сонячна машина - Винниченко Володимир

Вікно-стеля над ними одчинене, і видно у глибині неба синюватий попіл важких дощових хмар. Пан президент плавають, а штат здоров'я стоїть недалеко й із зворушенням слідкує за ними. Згори в воді червони черевате тіло пана президента здається ще коротшим і подібним до червоної величезної жаби.

Мертенс пирхає, стріпує головою воду з очей і блимає на графа Адольфа. Щось цікаве? Га? Важне? Ну?

Граф Адольф біжить в один бік круг басейну, потім у другий, але скрізь далеко до пана президента. І він безпомічно тупцює, посміхається, як вірний собака, якого не взяли з хазяїном на човен. І голосно сказати не може.

Тоді хазяїн, смішно вивертаючи ногами у прозорій воді, підпливає до берега, але з води не вилазить, тільки виставляє голову. Ну, що там?

Граф Адольф моментально кидається до нього, нахиляється й шепоче.

І вмить із води вискакує червоне тіло, плигає на берег без помочі штату здоров'я й грізно кричить:

— Одягатись!!

І, круто повернувши червоне, мокре, з пригладженим донизу водою волоссям тіло, наставляє на графа Адольфа банькаті очі, іпоширені радістю, здивуванням, непорозумінням.

Граф Адольф хоче розповісти більше, але штат здоров'я в паніці накидається на пана президента, обнімає, тре, мне його, обгортає простирадлами, рушниками. Куди там балакати!

В кабінеті Мертенс пхає графа Елленберга в фотель і велить розповідати точно, докладно, з усіма деталями. А сам, потираючи занадто сухі від купання куці руки, короткими, рвучкими кроками ходить біля нього. Очі його час од часу підводяться від підлоги, і тоді виразно видно, як трудно панові президентові стримувати свою радість. Раптом пан президент підходять і, піднявши графа Адольфа, обнімають його.

— Графе Елленбергу, ви заслуговуєте на королівську нагороду. Від сьогоднішнього дня, графе Елленбергу, Вальдорфські копальні належать вам!

Граф Адольф низько схиляє голову, його щастя й радість із приводу великої події таке безмірно-велике (не копалень, розуміється, а порозуміння з принцесою), що він не сміє його висловити перед паном президентом бідними людськими словами.

— Але коронка мусить бути знайдена, пане міністре! Чуєте? Що? Оповістіть, що буде виплачена вся сума, яку схоче злодій. І цілковита гарантія безпеки. Га? Досить?

О, це такі умови, що тільки якийсь божевільний може не згодитись на них. Коли б не...

— І моментально покликати сюди райхсканцлера й міністра закордонних справ Скликання Світового Конгресу повинно бути прискорене. Два тижні. Що? Га? Досить?

Граф Адольф трошки злякано дивиться на пана президента. Розуміється, в Німеччині влада й сила пана президента необмежена. Німецький народ в особі свого парламенту готовий завтра ж йти за паном президентом хоч на край світу. Але інші держави?

— Дурниці. Все сутнє вже зроблено. Формальності? Комедії з парламентами, фракціями? На оповіщення два дні На парламенти й тому подібну нісенітницю хай три дні. П'ять. Десять днів іще зайвих. Що? Ні?

Граф Адольф не сміє перечити, одначе йому здається, що...

Але пан президент не хоче й слухати, що йому здається. Два тижні цілком досить. Внутрішні політичні обставини Німеччини вимагають екстреності. Ні? Баста. Діло райхсканцлера й міністра закордонних справ усе це вияснити. Лондон сам у тому зацікавлений. Давно домагається. Баста!

***

Світ у замішанні, в непокої, в колотнечі. Лице людства в мінливих, раптових, стрибливих корчах і гримасах, як у штукаря ось одним оком радісно, в захваті сміється, тут же. Другим грізно хмуриться, лютує, хитро підморгує, врочисто бундючиться. Воно — як поле перед бурею. Небо у клубах хмар, сонце рветься крізь них, поле у хвилях; хвилі чубаті, скудовчені; одна в одному напрямі, друга у другому; в одному місці плями сонячної радості, блискучі золоті зуби його; в другому набурмосені брови, сині, понурі тіні; вихор в один бік, вихор у другий, птиці боком, з жагом, зигзагами носяться над ними. А десь щось грюкотить, готується, накопичується, розминає залізні руки.

Доктор Рудольф часом аж до ночі засиджується в бібліотеці за газетами.

Париж танцює. Не карманьйолу й не біскаю, о ні! Новий танець — планетарного миру.

Париж дасть землі нову, безкровну, світову революцію.

Гей, земле, чуєш? Радієш? Отож-то!

А тут же й інша гримаса. Земле, начувайся: чуєш гуркіт величезного кістяка — смерті? В Парижі танцюють танок великого знищення людей.

Ах, ці милі газети! Наче різнофарбні скла береш і дивишся крізь них на світ.

Ось рожеве скло Таке поважне, офіціозне, товстелезне.

"Всесвітній Конгрес у Парижі! З'їзд прем!єрів усього світу! Єдина Республіка землі! Вічний мир!"

І все таке рожеве рожеве, поважно ніжне, соромливо радісне. Париж, Лондон, Нью-Йорк, Берлін, Токіо, всі зморшки земної кори, всі її нарости, всі підземні и надземні каторги, все рожево, невинно, офіціозно посміхається. Кінець стражданню, кінець кровопроливанню, кінець ворожнечі народів, На землі мир і в чоловіціх благоволеніє!

А от червоне. (Американське).

"Зоря золотого віку Людства! Народи вирішують свою долю? На порозі нової епохи! Пришестя месії!"

І все палає червоним захватом, вогневою радістю. Криваво, бурно, екстатично, ультрарекламно! Париж, Лондон, Нью-Йорк, Берлін, Токіо, всі великі й малі ковбані людського страждання, всі закапелки глупоти, всі тисячолітні гори забобонів, обману, ненависті, — все вкрите радісним, вогневим, червоним ентузіазмом.

Але ж на другому кінці лиця людства раптом хмура, страшна гримаса. Японське скло, синє, понуре, грізне!

"Новий похід Заходу на Схід! На порозі величезного нещастя людськості! Схід не буде колонією Заходу! Геть облудні конгреси!"

І все — темне, принишкле, само сонце дивиться тьмяно, загрозливо. всяка радість — зморщена, задимлена, засинена безнадійністю.

Париж, Нью-Йорк танцюють планетарний танок миру, а Токіо, Пекін грізно вимахують старою зброєю недобре зв'язаних рабів Вони не хочуть бути краще зв'язаними. Хе, косоокі вільнолюби!

Але Париж, проте, готується й танцює. Через тиждень Конгрес! На всіх вулицях будують арки, — там будуть проходити народи землі. (Парижани поки що під ними танцюють біскаюі).

Конгрес через два дні! Арки ілюміновані! Повбирані квітками з усього світу! Палац Світового Миру (старенький люксембурзький палац) щовечора горить усіма національними вогнями всіх держав, націй і племен світу. Вогні, танці, сміх, крики, алкоголь і поцілунки не сходять до ранку з вулиць Парижа! Він кричить усіма мовами землі, він одягнений у всі фарби планети, він — світовий омнеїзм!

Ні, політика — це надзвичайно втішна штука. Наука в порівнянні з нею просто маленьке, поганеньке скло. А це брильянт, що одсвічує тобі всіма фарбами, всіма вогнями. Одну й ту саму річ ти можеш побачити в найрізнішому освітленні, в найрізніших лініях, обрисах І то в найщиріших, переконаних, справжніх фарбах!

А скільки відтінків навіть в одній і тій самій фарбі!

"Пролетаріат усього світу повинен піддержати цю останню акцію світової буржуазії! Капіталізм у Парижі сам копає собі могилу. Париж для старого свпу є необхідність, неминуча ло гіка, останній штрих для переходу до нового світу! Хай живе Париж!"

"Пролетаріат усьою світу повинен берегтися! Капіталізм у Парижі куь нові ланцюги на працюючі класи Єдина Респуб ліка Землі й єдність капіталістів! Париж є загроза всьому світові. Геть Париж!"

"Пролетаріат усього світу повинен серйозно розважити над поставленою проблемою. Роззброєння світу — вічні домагання працюючих. Розуміється, всяка армія повинна бути скасова на. І геть і не геть Париж!"

Ні, це знаменита річ — ця політика! Доктор Рудольф стра шенно нею цікавиться. Щовечора він неодмінно дивиться в ус; скла на Берлін, Лондон, Париж.

Але вдень, щільно позапинавши долішні завіски на вели чезних оранжерейних вікнах, попихкуючи через верхню губу пісеньками, щохвилини витираючи піт великим рушником, він працює. Тоді він про політику не має змоги думати. Конгрес у Парижі, безумовно, важна річ, але тільки ввечері. Тоді так пишно, так наввипередки горять на аеростатах і хмарах прокламації. На стінах миготять радіоекрани вулиць Парижа, демонстрацій пролетаріату всоого світу за і проти Парижа, перші делегати перед Палацом Світового Миру.

Радіорупори на палацах і по скверах громовими гунявими голосами вигукують промови, інтерв'ю цих великих осіб.

От він часом заходить до Макса. Вечорами цей чудачина переважно дома сидить. Він пише книгу про красу. О ні, не про гімалайську красу. Трошки про іншу. Про брудну, негарну, непомітну, буденну, зацьковану, закривавлену, замучену — велику красу. Про ту красу, яка сама лівою рукою забиває цвях на правій руці свого розп'яття, не дивлячись ні в дзеркало, ні в історію, і яка одним підставляє ліву щоку, а другим — кулак у зуби.

От про яку красу пише книгу Макс вечорами, коли розпалене спекою небо й камінь Берліна шугають і пашать духотою, коли залізнобетонові будинки потіють і зорі кліпають од крику й блиску реклам про Світовий Конгрес.

Макс не може спокійно говорити про цю всесвітню подію Світовий Конгрес? Це та бутафорія, яку подихаюча буржуазія з такою помпою будує собі перед загином? Конгрес Миру, який рішатиме всесвітню війну? Тільки слиняві соціал-демократи ще здатні щиро бути дурнями й вірити в цю цинічну комедію. Конгрес, на якому західний імперіалізм, що задихається від самого себе, має схопити за голову східний? У цьому є наближення соціалізму? Га? Чи в тому, що буржуазія добалакається до способів навіки обеззброїти пролетаріат? Га?

Це вже зовсім чорне скло. Чорно кривава гримаса без тіні рожевості.

"Народи вирішують свою долю"

Ах, нахабні Ах, циніки! Ах, соціал-демократичні йолопи, як вони вуха порозпускали! А хто ж то в віллі французького короля, банкіра Фуж!є, диктує всім прем!єрам світу ту "волю народів"! О, то собі невеличке приватне зібрання. От собі, знаєте, позліталися з різних країн. Заходу приятелі й друзі та спочивають на березі зеленого бретонського моря. Зовсім собі приватна невеличка, але чесна компанійка, серед яких Уїллем Брайтян, нафтяний король Америки, Азії й Європи; брати Фуж!є, королі Франції, Фрідріх Мертенс, король Німеччини; англійські королі й магнати. Всього душ тридцять. Дурниця. Вони абсолютно не мають ніякісінького відношення до Конгресу.