Знак чотирьох - Артур Конан Дойль

«Я з вами, всім серцем і душею»,- відповів я.

«Гаразд,- відказав Абдулла Хан, повертаючи мені мушкет.- Як бачиш, ми тобі віримо, бо ти, як і ми, не можеш зламати слова. А тепер чекатимемо на мого брата й купця».

«А чи знає твій брат, що ви задумали?» - спитав я.

«Це його задум. То він усе це вигадав. Ходімо до Магомета Сінгха, почекаємо там біля брами».

Мжичка сіяла, як і раніше, бо вже почалася пора дощів. Важкі чорні хмари заволокли небо, і за кілька кроків нічого не було видно. Просто перед нами був глибокий рів, але вода там подекуди пересохла, й через нього легко було перебратись. Дивно було відчувати, що ти стоїш отут із двома дикунами-панджабцями й чекаєш на людину, що йде назустріч своїй смерті.

Аж раптом по той бік рову блиснуло світло ліхтаря. Воно зникло за купами землі, потім знову з’явилося й поволі наблизилося до нас.

«Це вони!» - вигукнув я.

«Поклич його, саїбе, як звичайно,- прошепотів Абдулла.- Хай він нічого не боїться. Пошли нас із ним, а сам стій отут насторожі. Приготуй ліхтар, щоб бачити, що то справді він».

Світло то зупинялося, то знову рухалося до нас, і я скоро побачив на тім боці рову дві темні постаті. Вони підійшли до рову, мало не навкарачки полізли вниз, потім заплюскотіли по в’язкому дну й почали дертися до мене; отут я й перестрів їх.

«Хто там?» - тихо спитав я.

«Друзі»,- долинуло у відповідь.

Я засвітив ліхтар і поглянув на них. Попереду йшов велетень сикх із чорною бородою трохи не до пояса. Я хіба що в цирку бачив таких велетнів. Другий був маленький, гладкий чоловічок у жовтому тюрбані й з вузликом. Він увесь тремтів зі страху, руки його трусилися мов у лихоманці; він позирав туди-сюди своїми темними блискучими очицями, наче мишка, що виглядає з нірки. Я похолов, коли подумав, що його треба вбити, але згадав про скарби, і серце моє закам’яніло. Уздрівши моє біле обличчя, чоловічок радо закудахкав і кинувся до мене.

«Захистіть мене, саїбе,- забелькотів він,- я нещасний купець Ахмет. Щоб добратися до міцних стін Аґри, я пройшов усю Раджпутану. По дорозі мене пограбували, знущалися з мене, бо я на боці уряду. Хай буде благословенна ніч, що врятувала мене... мене та мій убогий надібок».

«Що в тебе у вузлику?» - спитав я.

«Залізна скринька,- відповів він,- а в ній зо дві родинні пам’ятки, що не мають ні для кого, крім мене, ніякої ціни. Але я не жебрак, я винагороджу тебе, молодий саїбе, й твого начальника, якщо ти сховаєш мене».

Я відчув, що далі вже не витримаю. Що далі я дивився на його товсту, злякану пику, то страшнішим видавалося мені це підступне вбивство. Краще б уже все скінчилося.

«Проведіть його до центрального форту»,- наказав я.

Два сикхи пішли з боків, третій ззаду; всі вони повільно марширували темним коридором. Я зостався з ліхтарем біля брами.

Я чув, як їхні розмірені кроки лунали в безлюдному коридорі. Раптом вони замовкли - долинули голоси, шум бійки, удари. А ще через хвилину я, на свій жах, почув дрібні кроки й важке дихання людини, яка біжить до мене. Я повернув ліхтар у бік коридору й побачив товстого чоловічка зі скривавленим лицем, який щодуху мчав до мене, а за ним, стрибаючи, мов тигр, гнався чорнобородий велетень сикх із ножем у руці. Я ще ніколи не бачив, щоб люди бігали так прудко, як той маленький купець. Йому зоставалося лише пробігти повз мене надвір - там він урятувався б. Мені знов на мить стало шкода його, та я згадав про скарби і знов охолов. Коли він підбіг до мене, я кинув йому під ноги мушкет, і він упав, двічі перевернувшись через голову, мов підстрелений кріль. Він не встиг підвестися - сикх був уже на ньому і два рази вдарив його ножем у бік. Ахмет не застогнав, не здригнувся, а зостався лежати там, де впав. Мабуть, падаючи, він зламав собі карк. Як бачите, джентльмени, я додержую обіцянки. Розповідаю все, як було, на користь це мені чи ні.

Він зупинився й простяг свої руки в наручниках до склянки віскі з содовою, яку налив для нього Холмс. Поглянувши на Смола, я відчув жах - і не лише тому, що цей чоловік був одним з отих підступних убивць; мене вразило, як легко, насмішкувато він розповідав про це. Яке б покарання не чекало на нього, я відчував, що мені його не шкода. Шерлок Холмс із Джонсом сиділи мовчки, склавши руки на колінах, з однаковою огидою в очах. Він, напевно, помітив це, бо коли заговорив далі, то в голосі його почувся виклик.

- Усе це, звичайно, погана річ,- мовив він.- Але я хотів би знати, чи багато є людей, що, потрапивши на моє місце, повелися б по-іншому, тобто відмовилися б від багатства, знаючи, що за їхню добрість їм переріжуть горлянку. До того ж, коли він ступив до фортеці, йшлося вже про одне - або я, або він. Якби він утік, усе викрилося б, мене б судили й розстріляли, бо в такий час сподіватися на милість не можна.

- Розповідайте далі,- коротко сказав Холмс.

- Ми затягли його всередину - Абдулла, Акбар та я. Хоч він і був коротенький, та, нівроку, важкий. Магомет Сінгх залишився вартувати браму. Сикхи вже нагледіли місце, де його можна було сховати. Кривулястий коридор привів нас до великої порожньої зали, цегляні стіни якої поволі руйнувалися. Земляна підлога в одному місці осіла; в цій природній могилі ми й поховали купця Ахмета, закривши її цеглинами, що повипадали із стін. Зробивши це, ми повернулися до скарбів.

Вони лежали там, де він їх упустив, коли на нього вперше напали. То була та сама скринька, що зараз стоїть на вашому столі. До різьбленої ручки був прив’язаний ключ на шовковому шнурку. Ми відімкнули її, і в