Знак чотирьох - Артур Конан Дойль

- Скарби пропали,- спокійно промовила міс Морстен.

Коли я почув ці її слова, коли добрав, що вони означають, величезна тінь, що огортала мою душу, розвіялась. Я лише тепер зрозумів, яким тягарем лежали на моєму серці оці скарби Аґри. Звичайно, це було себелюбством, ганьбою, але я відчував лише одне - золота перепона між нами зникла.

- Дякувати Богові! - щиросердо вигукнув я.

Міс Морстен поглянула на мене з зачудованою усмішкою.

- Чому ви так говорите? - спитала вона.

- Бо ви знову стали моєю,- відповів я, беручи її за руку. Вона не забрала руки.- Бо я кохаю вас, Мері, так щиро, як ніхто нікого в світі не кохав. Бо ці скарби, ці багатства запечатали мої вуста. Тепер їх нема, і я можу сказати вам, що кохаю вас. Ось чому я сказав: «Дякувати Богові».

- Тоді я теж скажу: дякувати Богові,- прошепотіла вона, коли я пригорнув її до себе. Може, хтось там і загубив якісь скарби, але я того вечора знайшов найдорожчий скарб.

Полісмен у кебі виявився терплячим чоловіком, бо минуло чимало часу, перш ніж я повернувся до нього. Але коли я показав йому порожню скриньку, обличчя його спохмурніло.

- Пропала винагорода! - мовив він понуро.- Нема скарбів, не буде й платні. Якби вони знайшлися, ми з Семом Брауном дістали б по десятці за нічну роботу.

- Містер Тадеус Шолто - багатий чоловік,- сказав я,- він винагородить вас і без скарбів.

Полісмен, однак, сумно хитнув головою.

- Кепська річ,- повторював він.- Містер Етелні Джонс скаже те саме.

Передчуття його справдилося, бо детективове обличчя видовжилось, коли я повернувся на Бейкер-стріт і показав порожню скриньку. Вони з Холмсом та арештованим тільки-но приїхали, бо по дорозі змінили свої наміри й заїхали до поліційної дільниці. Мій друг, як завжди, байдуже сидів у своєму кріслі, а Смол - у кріслі навпроти, закинувши свою дерев’яну ногу на здорову. Коли я відчинив порожню скриньку, він раптом гучно розреготався.

- Це твоя робота, Смоле,- сердито мовив Етелні Джонс.

- Так. Я сховав скарби там, куди ви ніколи не доберетеся! - переможно вигукнув він.- Це мої скарби, і якщо вже мені не судилося володіти ними, то нехай не володіє ніхто. Я вже сказав вам, що ніхто в цілому світі не має на них права, крім трьох каторжан на Андаманських островах і мене. Я знаю, що зараз я не міг би заволодіти скарбами, і вони - теж. Усе, що я зробив, зроблено й від їхнього імені. Наш «Знак чотирьох» непорушний. Я знаю, вони підтримали б те, що я зробив, отож нехай краще скарби лежать на дні Темзи, ніж дістануться дітям Шолто чи Морстена. Не заради них ми вбили Ахмета. Скарби лежать там, де ключ, там, де малий Тонґа. Коли я побачив, що ваш катер наздоганяє нас, то сховав здобич у надійне місце. Вам ця гонитва не принесла ані рупії.

- Ти дуриш нас, Смоле,- похмуро мовив Етелні Джонс.- Якби ти схотів викинути скарби в Темзу, їх легше було б кинути в скриньці.

- Легше кинути - то легше й знайти,- відповів він, насмішкувато глянувши на нього.- Людина, в якої вистачило кебети зловити мене, дістане скриньку й зо дна річки. Тепер це буде трохи важче - скарби розкидано на п’ять миль довкола. Моє серце трохи не розірвалось, коли я робив це. Я мало не збожеволів, коли побачив, як ви наздоганяєте нас. Але тепер нема чого шкодувати. Я стільки лиха зазнав у житті, що навчився не плакати за збіглим молоком.

- Препогано, Смоле,- сказав детектив.- Якби ти допоміг правосуддю замість того, щоб так покепкувати з нас, то мав би більшу надію на помилування.

- Правосуддя?! - скрикнув колишній каторжанин.- Добре, нівроку, правосуддя! Хіба ці скарби не мої? А ваше правосуддя хоче віддати їх людям, які не мають на них жодних прав! Хочете знати, як я заволодів ними? Двадцять довгих років у болоті, що випарює лихоманку,- цілий день орудуєш лопатою, вночі гримиш кайданами в смердючому бараці, потерпаєш від комашні, від лихоманки, слухаєш лайку чорних наглядачів, що так люблять знущатися з білих. Ось як я став власником скарбів Аґри, а ви говорите про правосуддя,- я не хочу віддавати іншим те, за що сплатив таку ціну! Хай мене поведуть на шибеницю, хай мою шкіру проткнуть шпичаки Тонґи, але я не хочу гнити на каторзі, знаючи, що хтось інший розкошує за гроші, які повинні належати мені!

Смол скинув машкару байдужості зі свого обличчя; говорив він схвильовано, очі його палали, наручники брязкотіли, коли він люто стискав кулаки. Побачивши, яка шалена ненависть охопила цього чоловіка, я зрозумів, що страх, якого зазнав Шолто після звістки про його втечу, був цілком виправданий.

- Ви забуваєте, що ми нічого цього не знали,- лагідно мовив Холмс.- Ми не чули вашої історії і навіть зараз іще не знаємо, чи законним чином потрапили до вас ці скарби.

- Що ж, ви говорите зі мною, як із рівним, сер, хоча я й бачу, що завдячую оцими оздобами на зап’ястках вам. До вас я не маю зла. Гра була чесна. Коли хочете послухати мою історію, то мені нема чого ховати. Все, що я скажу,- правда Господня, кожне слово. Дякую, сер, я залюбки ковтну, коли в горлі пересохне.

Сам я з Вустершира, з-під Першора. Якщо заглянете туди, то знайдете там багато Смолів. Я частенько думав поїхати провідати їх, але рідня моя, правду кажучи, ніколи мною не пишалася й навряд чи зраділа б мені. То все поважні люди, селяни, що ходять до церкви й користуються пошаною в окрузі, а мене завжди вабило до лихого. Коли мені було вісімнадцять, я наробив їм клопоту через одну дівчину; урятувався лише тим, що пішов за шилінг королеві служити - до Третього лінійного піхотного полку, що саме вирушав до Індії.

Проте служба моя скінчилася швидко. Тільки й навчився, що марширувати та з мушкета стріляти. Поніс мене дідько якось до Гангу купатися. Добре, що