Інфекція - Процюк Степан
У труну мають забивати цвяхи, відкривають обличчя, ні-ні, це не батько, ця потворна маска із трилера не належить йому. "Цок-цок-цок" — відлунюють удари цвяхів, годинник тривожно відстукує секунди, якісь промови, недоречні згадки на тему: "покійник і я". Відспівали "Вічная пам'ять", обличчям матері потекла перша і остання сльоза; ось кладовище; де це, Іванка не орієнтується у туманному часопросторі, обривки голосів і жестів, покійний раб Божий Микола прощається зі своєю родиною, дочкою Іванкою, довгий список людей (дивно, до нас майже ніхто не приходив, звідки їх стільки взялося, механічно фіксує Іванка свої сторонні думки), яку дивну тінь відкидає цвинтарне дерево, печатається гріб сей до другого пришестя Христового. Удари грудочок землі об труну, мов боксерською рукавицею об груди, вінки, чорні стрічки і шрифт із псевдозолота. Знову автобус, люди чомусь повертаються до них додому, Боже, це ж поминки, воскове лице матері; зрештою, потім усі розкланюються, вони залишаються удвох, тепер уже назавжди без тата. Лише його речі, його книги із охайними екслібрисами, його фотографії. Настінний годинник ліниво відстукує час.
Скільки він відстукав, відколи Іванка, проваливши перші вступні екзамени до обласного вузу, дуже вже строгі й недоступні викладачі, майже європейські наукові світила, працювала шкільною лаборант-кою?..
Отоді вона вперше зрозуміла, не із товстих фоліантів про геноцид і етноцид, а кожноденно, із монотонним смоктанням якогось рота всередині грудей, що таке напівголод. Вони з мамою забули про смак м'яса, наче котрийсь всевладний вуйко зверху займався упровадженням тотального насильницького вегетаріанства.
Іванка скаржилася на татовій могилі про свої і мамині біди. Лише чорний строгий хрест, мовчанка і вітер. Батько кілька разів снився, чомусь молодим і веселим, сміливо товк якусь чекістську високопоставлену пику, потім той потовчений тип дарував батькові квіти і дякував, дякував, дякував... Також вони їздили із батьком до Києва, вдавалося вирішити всі проблеми, батько був усевладним і усемогутнім, Іванка його прохала бути обережним, а він лиш хвацько і заливчасто сміявся, як козак Мамай, нехай вони будуть обережні. Іванка не питала, чи снився батько матері, мати майже ніколи про нього не згадувала, за тим вчувалася якась таємниця, до чорноти спресований жіночий жаль, мати була, як завжди, строга і небагатослівна. Вона залишала Іванці найкращі шматки із їхнього, найм'якше кажучи, небагатого столу, ти молода, дитино, тобі треба рости; а як же ви, мамо; а я колись росла, відбувалася мати жартом, але і жарти її мали відтінок чорного гумору.
У школі майже не платили; Іванка гризла книжки, як щур будь-які залишки їжі, хаотично і вперто. Вона знала, що ніхто не допоможе, люди із наших організацій, котрі давали грошові офіри на батьків похорон і виголошували пафосні надмогильні філіппіки режимові, не з являлися, хоча обіцяли не кинути у біді. Але їм ніколи, треба розбудовувати державу. Мітингами і зойками, некроцентризмом і некролюбієм, бо що значить маленька неповна сім'я із повітового містечка на Тернопіллі, коли під загрозою факт існування незалежної і соборної?.. А Іванка гризе книжки, ігноруючи повітові дискотечні вечорниці із третьорозрядними записами російських поп-зір, бо коли наші, думала вона, лише зірки, то їхні — обов'язково зорі, позаяк їх чути повсюдно.
На сімейній міні-нараді вирішили, що дівчина поїде вчитися... до столиці, там, кажуть, легше вступити, і багато всіляких зоологічно-аграрних і харчово-естрадних навчальних закладів. Мати під час вступних іспитів мусила залишитися вдома, на весь липень з роботи не відпустили. Через треті руки, це вам не секонд хенд, знайшли київських знайомих, котрі на короткий час згодилися дати прихисток юній амазонці-аграрієві.
Іспити минули, як один день, списки зарахованих на державну форму навчання у сільськогосподарській академії, так, все правильно, Іванка Лоб'юк зарахована, допомогло скерування із села, вибите матір'ю,* що колгоспові "Нова доба" — ну украй! — потрібен висококваліфікований агроном. Влаштувалась у гуртожиток, київське життя обмежилося ареалом місцезнаходження апологетичного селянського навчального закладу. Зірок із неба Іванка не хапає, але і задніх не пасе, таких тут більшість. її понеділок подібний до четверга, як копійка до копійки, — зранку заняття, нашвидкуруч приготовлений спільними зусиллями майбутніх рятівниць сільського господарства обід, потім —бібліотека, нескінченні конспекти і реферати, колоквіуми і семінари, нудьга і жуйка, вечорами теревені з дівчатами, в основному, так, ви вгадали, про хлопців, короткий міцний сон і все спочатку: 1) заняття; 2) обід; 3) бібліотека; 4) бесіди про хлопців, а не про вдосконалення методів обробітку кам'янистої сільської землі; 5) сон.
Хлопці, що навчаються з Іванкою, подібні, як 15-ий, 16-ий чи 27-ий номер, із перманентним бажанням заробити грошей, надурняк випити, нахаляву повечеряти у дівочих гуртожитських кімнатах, може, ще переспати із 14-им, 17-им чи 28-им номером дівочого тіла, їм важливо, аби не вламувати, довго не розкручувати, бо ліньки, краще потаємна туалетна мастурбація. Адже київські повії, починаючи від десятигривенників, задорогі, та й хворобу Венери страшнувато підхопити. Сільські лантухи із гноєм, претенденти на бригадирів, фермерами такі вайли не можуть бути, для цього треба жвавих і розумних, а не майбутніх череванів, що на вихідні обжираються варениками і до мимовільного енурезу обпиваються самогоном, думала Іванка. Образ батька, надламаного ідеаліста і параноїка-мрійника, що затоптав власну харизму, захищав від невибагливих залицянь майбутніх аграріїв, викликаючи до цього хлоп'ячого кокетства суміш огиди, зневаги і жалю. Зрештою, і особливо нав'язливого кокетства не було, бо трохи дистанціювала простакуватих степових синів строга галицька врода дівчини, від якої віяло впорядкованою сімейністю, розумною ієрархією домашніх обов'язків, стихійною українською рівністю чоловіка і дружини без украплень фемінізованої істерики чи тривіального страху перед материнською роллю.
Із Савою Чорнокрилом Іванка запізналася... у власній гуртожитській кімнаті. Сава прийшов зі знайомим, той мав щось передати Іванчиній співжительці. І вперше відчула Іванка вибух інтуїтивної тривоги. Його строгий церковний лик, вузька чорна борода, якісь внутрішні терези, що відмірювали необхідні частки агресії, впевненості й притягальності. Його ледь вловиме внутрішнє світло, а не крутійська малоросійська сірість, його уважність і небайдужість, а не огидна розсіяність посередності, його східні чари брюнета, а не світла безкольорова пучка волосся на напівгермафродитному підборідді.
Дівчина зачудована, де і поділася її тетчерівська строгість, щось ніяково відповідає, зав'язалася необов'язкова бесіда, де важить лише голос, присутність, погляд... Бо неможливо приховати рану від вередливої стріли Купідона, особливо для цнотливиці, вихованої у страхові й чеканні, тривожному видивлянні на дорогу, що вела від їхнього селища-райцентру на Тернопіль. Все-таки більше місто, а у більшому місті хоч і більше дурнів, але і більше розумних, думала Іванка.
А Сава запрошує на прогулянку, дівчина до непристойності похапцем одягається, потрапляючи у перші пунктирні тенета психологічної залежності. Вони бредуть неосвітленими вулицями, але Іванці не лячно; Сава, яке строге і жорстке ім'я, його носій фізично не може бути розмазнею і рагулем, бо ім'я визначає ціхи людської долі. Ні, це не наші, затерті, як жебрацька копійка, і василі з Іванами, і петри з Миколами, ще якийсь сорт михайлоігорів трапиться, едіки, гени — це інша парафія, але загалом від звучання цих імен нецікаво, плитко, нудно, хочеться позіхати, рефлексує дівчина.
Чорні вулички, чорна Савина борода, а в душі Іванчиній щемливо та світло, як чудово він розмовляє українською, йому не треба пояснювати, хто такі Донцов і Бандера, він такий сміливий, батько ніколи не наважився би так висловитися, Велика Українська Імперія, могутнє військо, дівчині стає лячно, може, Сава є замаскованим чекістом, рецидиви дитячих травм живучі. А Сава здобув удатного слухача, він знає рецепти перетворення злидоти до середньостатистичної національно-свідомої одиниці української людності. Зрештою, хіба найважливіше, про що він говорить, основне, що це він. Година Іванці за секунду, але Сава уважний, вам треба повертатися до гуртожитку, Сава — втілення шляхетності та лицарської галантності, розмови виключно політичні, наче він випробовує дівчину на опірність духу перед залученням її до обов'язків оунівської зв'язкової. Було приємно познайомитися, я ще зайду до вас, каже на прощання, до побачення, ніяких тобі спроб обіймів і поцілунків, жодних сентиментальних сюсюкань, чорнобородий Сава Чорнокрил розчиняється у темряві.
Я ж нічого про нього не знаю, сказав лише, здається, що закінчив політех. Він — не галичанин, це зрозуміло із дещо штучнувато-правильної мови, без жодного русизму і граминки лінгвістичної безпорадності. А може, він більше не прийде? Бо справжній лицар з'являється, як метеор, і щезає у дусі екзистенції одвічної стихії...
1 осподи, неначе прорвалася загата, котра стримувала напір ошалілої води, неначе анахорет і аскет, розчаклований від багаторічного досвіду чорнокнижжя, почав шукати любовного шалу з двадцятирічними.
Іванка (така зворушливо-провінційна, правильно-патріотична, нетипово старомодна)... закохалася. Вона пробувала чинити опір напливу безуму ніжності, ревнощів, подумаєш, випадково приходив, він же старий, а може, жонатий, він нецікавий, все про політику і націю, але інші — взагалі... ні про що. Ні, він не може бути жонатим, невже вона, ні, не може бути, це маразм, вона не любить бородатих, зрештою, вже пройшов тиждень, а Сава щез.
Правда, хтось двічі телефонував на прохідну. Але одного разу вона була у бібліотеці, а другого... А другого так бігла, трохи не протягнулася на сходах... мама... питає, коли Іванка приїде додому, бо не пише, не дзвонить якоїсь холери, щось скоїлося? Мамо, все добре, а на серці облом, бо мама телефонувала, це нецікаво, обдурені її сподівання. Чомусь проплакала півночі, безпричинні сльози, невропатка.
