Інфекція - Процюк Степан
І Лоб'юк ще більше ненавидів своїх заляканих випадкових співрозмовників, вигороджуючи себе.
Він України, соборної і великої, хотів для них, але хіба це покірне, мовчазне бидло варте України, нехай гниють у резервації, за колючим дротом ці інфантильні раби, ці пасивні свинопаси, ці вічні покоївки Росії. Микола Васильович знову розпалювався, лише мовчки; вихор думок закручував у протилежну сторону, він уявляв себе одиноким вірним сином деградуючого народу, хотілося плакати, стогнати, скаржитися. Микола Васильович Лоб'юк думав про те, що віддав цій хижій містичній жінці — Україні, котра ніяк не може розродитися державою, найкращі молоді роки, адже відбехкав у тюрмі як політв'язень від двадцяти п'яти до віку Христа, добре, що хоч не сидів разом із кримінальниками. Ні-ні, він ніколи не марив дорогою із троянд, котру вистеляють йому палкі шанувальниці, це не для українців —любити живих героїв і мучеників. Але не покидало почуття випотро-шеності, усвідомлення змарнованості власної долі, дріб'язковості власного життя. Микола Васильович іноді хотів згинути, лежати в одній труні з помираючою Україною, стати об'єктом некрофільського ритуалу. Якби можна було власною смертю врятувати Україну, найвитонченіші сучасні можливості євтаназії або акт канівського самоспалення...
Мріялося легко, мрії компенсували несподівані припадки параної-дального неврозу, додавали значимості і наповнюваності власній долі. Нудна бібліотечна робота, постійна матеріальна скрута, сіризна повітового побуту. А у мріях Микола Васильович стає вогненним факелом, він пролітає над засну лою країною, люди, будьте пильні, більшовицьку гідру можна подолати, беріть з мене приклад. До його могили хлопці у довгих чорних плащах приносять мальви, на його могилі клянуться ніколи не зрадити, не продати, не скурвитися, його дочка стає українською Жанною д'Арк, новою Степанівною чи Га-лечко, його могила — місцем культових відправ і виправ, слава Миколі Лоб'юку, слава, слава!..
Дійсність була набагато одноманітнішою та безкольоровішою. Пора відквітання, прохолодне ставлення до жіночої вроди, чоловічий клімакс і страх, страх, страх. Микола Васильович так часто уявляв, як забирають його до КПЗ, інкримінують крадіжку, хабарництво, зґвалтування, клац наручниками, і сіжу за рєшоткой, в тємніце сирой, що іноді навіть хотів, аби забрали, катували, нищили, впивався своїм мазохізмом.
Сім'я теж постійно відчувала тягар відповідальності за інакомислення. Іноді Миколу Васильовича викликали у сірий будинок на профілактичні бесіди, чи зустрічається, мовляв, зі своїми знайомими із тюремних камер, та ви що, товариші, я все переосмислив, служу партії і народу, пропонували стукати, дивним чином вдалося відмовитися (Микола Васильович вирішив, що повіситься, якщо підпише папір про співпрацю), Бог помилував, Іванка чула із малих років, що мусить бути дуже обережною, постійно носити жовтенятську зірку, піонерський галстук, комсомольський значок, аби амогти без ексцесів вступити до вузу, тавро інакшості, безперервний самоконтроль. Вона знала, що хлопець, який залицяється, може бути кадебістським агентом, він закрутить дівчині голову, а вона, дурепа, видасть йому, що батько іноді веде за кухонним столом антирадянську агітацію, нічого, що пошепки. Вона знала, що будь-яка шкільна вчителька, стовідсотково заклопотана дітьми і чоловіком, раптом розкриє свою істинну суть підпільної чекістки, і Іванку звинуватять у тому, що, скажемо, 20 березня позаминулого року вона сумнівалася за шклянкою чаю в шкільній їдальні щодо тотальної перемоги комунізму, а 25 вересня минулого року сказала своїй подружці дорогою додому, що їй не дуже подобається поезія Тичини "Чуття єдиної родини". Вона знала, що мають вуха стіни шкільного класу і домашньої кімнатки, що "жучки" можуть бути наставлені навіть у туалеті, що батько не встановлював телефону, щоб не давати додаткові козирі чекістам.
Перелякана Іванчина мама взагалі жила на пігулках і травах, і дочка ніколи не вірила, розглядаючи старі сімейні світлини, що ця усміхнена життєрадісна дівчина є її мамою — постарілою, невротичною, із зціпленими товстими губами. Останнє було особливо кумедним, адже зціплені уста, як правило, є тонкими. Мати дбала про їжу і гроші. У Миколи Васильовича не вистачало сил на такі дрібниці, бо він постійно мислив за трагічну долю мазеленду, поводився тихо, як відмінник-першо-клашка, але кожен день, зранку і ввечері, ввечері і зранку не забував натякнути про обачність, стриманість, обережність, адже у будь-якому приміщенні, на будь-якому куті можуть чатувати чекістські агенти, що готові схопити, розтерзати, заарештувати і його, і маму, і Іванку.
Микола Васильович ночами плакав, безсилля і страх, страх і безсилля розкошували у лоб'юківській квартирі. Іванці часто здавалося, що цьому ніколи не буде кінця, так живуть усі, вона уявляла, як розбредається зігнана людська отара після параду на честь чергового ювілею революції домівками — і там, у ванній або лазничці, всі деруть на клапті, топчуть ногами спеціально закуплені для цієї мети портрети членів цеківського політбюро, щоб завтра знову благоговійно розглядати їх на вулицях і у приміщеннях.
Але щось почало змінюватися, знову заговорили про русифікацію і етноцид, статті цих хоробрих безумців почали друкуватись у пресі. Микола Васильович був свято переконаним, що таким способом розпочався останній етап чекістської боротьби із залишками інакомислячих, усіх хочуть виявити і посадити у велетенські тюрми, що, за чутками, вже будуються у сибірах, закувати у мільйони наручників, котрі вже виготовляються із цією метою на секретних російських заводах, вирізати язики спеціальними, розробленими за суперпроектом, щипцями. Микола Васильович пробував захищати радянські цінності, наркотизований страхом, на нього дивилися скоса, старий поїхав, а може, то він завербований чекіст?.. Микола Васильович відчував: ще трошки — і справді щось станеться з головою. Він забуде власне ім'я, ім'я дочки і дружини, він забуде замаскованих під патріотів агентів, забуде все — і його мозок знову стане невинним немовлям, tabula rasa, об'єктом психіатричних вислідів.
Почали утворюватися товариства лінгвістів-українофілів, стихійно виникати зібрання на захист рідної мови, на захист пам'яті закатованих більшовиками невинних, чиї кістки, кажуть, випромінюють дивне фосфоричне сяйво, котре запалило на Україні пожежі спротиву. Заметалися старі чекісти, почали трусити вставними зубами і напівтруп-ними щелепами кадебістські полковники, істерично верещали — вставай, страна агромнайа! — вісімдесятирічні комсомолки, алкоголіки-стахановці, піднімалася із товщ землі української нечисть і наволоч, юні паростки голодували на холодній столичній бруківці. Хтось витягнув із прадідівської скрині святий меч архистратига Михаїла.
І Микола Васильович зважився. У реліктовому напіввійськовому сюртуку, просякнутому нафталіном і порохом років, він прийшов на засідання товариства української мови і пісні, духовності і танцю, берегинь та оберегів, солов'їності та калиновості. На засіданні сипалися громи на голови катів, буря і натиск, молодечий нігілізм і стареча ненависть, вточити катівської крові у шклянку, нюрнберзький процес над комуняками, москалі у тридцять дев'ятому їли тут мило, а думали, же то шоколад, а москальки одягали на театральні вистави автохтонів нічні сорочки замість вечірніх суконь, кари катам, кари!
Микола Васильович, пан Микола, добродій Лоб'юк здригався від кожного звуку і сміливого слова, наче солдат від покарання шпіцрутенами. Боже, що сталося, голова відмовлялася сприймати почуте, груди здавило, десь із шлунка — все ближче, ближче — почала накочуватися хвиля незрозумілого жалю і розпуки. Як же це все? А він як?.. Не питають його нічого... Молоді, їм не заглядали при обшуках У задній прохід... Як це все? Схоплять вас, хлопці, зараз, любі мої сини і дочки, заарештують біля виходу, свято закінчиться, тільки тайга, товарні вагони, шаг влєво, шаг вправо, стрєляю без прєдупрєждєнія, бий у печінку націоналістічєскую сволоч; діти мої дорогі, світлі янге-лики українства, херувими і серафими під синьо-жовтим знаменом...
І Микола Васильович заплакав. Це був рев старого звіра із смертельною кулею у серці, тренос за розтоптаною молодістю, спазматичне просвітлення. У залі замовкли, заметушилися, що таке, вас хтось образив, ніяковість і збентега. Миколу Васильовича взяли під руки, іти він уже не міг, лице зблідло, нагадуючи horror — картину про паралізуючі випари смертельної небезпеки. Діти мої, любі мої, устиг ще прошепотіти...
Викликали швидку, хтось, натискуючи на груди, хотів обдурити кістляву панну, приїхали лікарі, молоді і втомлені, констатуючи смерть від обширного інфаркту міокарда, йому були шкідливі бурхливі емоції, все, медицина тут безсила, повідомте рідних.
Іванка згадує цей післясмертельний туман у квартирі, чомусь зразу меблі, кімнати, коридор окутали тумани, назавжди запам'ятався нерівний голос батькового знайомого, ви не хвилюйтеся, ваш тато... тато... дуже хворі, жаска пауза, якесь неприродно спокійне запитання матері: "Помер?" — знову мовчанка, як спресоване століття. Мати не плакала, а кам'яніла, Іванка теж не плакала, доки не побачила трупа, який ще сьогодні був батьком і так хвилювався зранку, кілька годин збираючись на засідання товариства; будь обережна, дитино, тихо сказав, і вона йому — ніколи цього не говорила! — будь обережним, тату.
Похоронне омовіння, підв'язка на обличчі, доки не перетвориться воно на застиглу маску. Чому в їхній хаті так багато людей, усі метушаться, щось роблять, викликають набік матір, даючи їй грошові офіри на похорон від наших організацій. Треба вінків... полотно... катафалк... труну замовити... покладіть йому берета чорного* він так любив той берет. Туман, Іванка незмигно дивиться на батька, раптом її прориває вулканом сліз, таточку мій рідний, татусю мій нещасливий, уже приходить Україна, а тобі нічого не треба. Обличчя покійника випромінювало дивні кольорові метаморфози, спочатку було, як живе, потім синіє, чорніє, із рота починає текти кров. Метушня, лице покрили білим полотном, біля батька різні люди, що переважно ведуть мову про щось особисте.
Іванка згадує ту зомбованість, ритуально-байдужий голос священика на панахиді.
