Сватання на Гончарівці - Квітка-Основ'яненко Григорій

Та вже тут нiчого патякати: я вже старому Кандзюбi казала, щоб сьогоднi i старостiв присилали.

У л я н а. Ох, менi лихо! сьогоднi?..

О д а р к а. Сьогоднi, сьогоднi. Чого тут вiдкладати? Постiй же, доню, тут; Стецько прийде, та й поговорите собi любенько; а ти не безумствуй, будь до нього приязна...

У л я н а. Об чiм з таким дурнем i говорити? Я не вмiю...

О д а р к а. Потурай! Дiвка з парубком аби б зiйшлись, а то найдуть, об чiм говорити, а часом i мовчки ще й лучче подружать; я се добре знаю. —Посидь же за воротами, а я пiду лагодити обiдати. (Уходит).

У л я н а (одна). Так такая-то моя доленька нещасливая? Так такому-то дурневi достанеться орудувати надо мною? Так такий-то йолоп наругається над моєю русою косою? Що менi у його багатствi? Казала ж наша паламарка: через золото, каже, сльози ллються. Наварю i борщу, i усякої страви, та як воно буде розведено моїми слiзоньками, чи пiде ж у душу? Буде i одежа хороша, i постiль бiла, та коли стiна нiма, з ким буду розмовляти, у кого порадоньку узяти? З Олексiєм пiшла б на край свiта, старцевому сухаревi буду рада, з калюжi водицi нап'юся, аби б вiн, мiй милий, мiй голубонько сизий, мiй Олексiєчко, менi подав! Коли ж горе i бiда постигне, то аби б вiн був бiля мого серденька, вiн не дасть менi сплакнути; а як приголубить мене, то i усю бiдоньку забуду. (Развертывает купленный платок и, рассматривая его, поет).

Хусточко ж моя шовковая!

Чи на те ж я заробляла,

Щоб нелюбу, та й немилому,

Та її я почiпляла?

Хусточко моя шовковая!

Обiтри мої слiзоньки!

Нехай же, нехай же вiд них

Полиняють квiтоньки!

Хусточко моя шовковая!

Прийшлось тебе заховати.

З плiточкою та i дротяною

Тепер треба привикати!

Хусточко моя шовковая!

Не доставайся ворогу.

Покрий мої яснiї очi,

Як я ляжу у гробу!

ЯВЛЕНИЕ ЧЕТВЕРТОЕ

Уляна и Стецько выходит скоро; разинув рот и размахивая руками, идет и, увидев Уляну, останавливается, сам с собой смеется, охорашивается; подходит и боится; осматривает Уляну сзади и с восторгом говорит.

С т е ц ь к о. Та й патлата! (Смеется громко и, по-дошел к Уляне, вдруг перестает и, долго подумав, говорит). А що в вас варили?

У л я н а. (стоя на месте, не обращает на него внимания и печально отвечает). Нiчого!

С т е ц ь к о. (долго вспоминая). Ну!.. ну!.. а тепер... що?

У л я н а. Що?

С т е ц ь к о. Що?

У л я н а. Що?

С т е ц ь к о. Що?

У л я н а. Що? Нiчого.

С т е ц ь к о. Брешеш-бо, як нiчого! Батько казав, розпитай її обо всiм. А чорт її зна, об чiм її розпитувати! Я усе позабував.

У л я н а. Так пiди до батька та i розпитай, коли позабував єси!

С т е ц ь к о. Так вiн-бо добре казав, не iди, каже-говорить, вiд неї, поки обо всiм не домовишся.

У л я н а. Нi об чiм нам домовлятися.

С т е ц ь к о. Як нi об чiм, коли вже ти за мене iдеш?

У л я н а. Нi, голубчику, сього нiколи не буде.

С т е ц ь к о. А чом не буде?

У л я н а. Тим, що я за тебе не пiду.

С т е ц ь к о. А чом не пiдеш?

У л я н а. Тим, що не хочу.

С т е ц ь к о. Та чому не хочеш?

У л я н а. А не хочу — тим, що не хочу.

С т е ц ь к о. Ну, тепер твоя правда. А батько казав, що ти пiдеш.

У л я н а. Не пiду.

С т е ц ь к о. Ну, а батько казав: не потурай їй, поженихайся, та пiсеньки заспiвай, то вона i пiде. От я i заспiваю:

На курочцi пiр'ячко рябоє;

Любимося, серденько, обоє.

Диб, диб на село,

Кив, морг на нього.

Я не дiвка його.

Не пiду я за нього.

Ой полола дiвчина пастернак

Та сколола нiженьку на будяк.

Диб, диб на село... и проч.

Не так болить нiженька з будяка,

Ой як болить серденько вiд дяка.

Диб, диб... и проч.

Ой, чия ти, дiвчино, чия ти?

Чи ти вийдеш на вулицю гуляти?

Диб, диб... и проч.

А що? чи хороша моя пiсня?

У л я н а. Така точнiсiнько, як ти, що нiчого i не второпаєш. Ось слухай, яку я тобi заспiваю. (Поет).

В мене думка не така,

Щоб пiшла я за Стецька.

Стецько стидкий!

Стецько бридкий!

Цур тобi, не в'яжися!

Пек тобi, вiдчепися!

Божевiльний!

Не дурна я i не п'яна,

Щоб пiшла я за Степана.

Стецько стидкий... и проч.

Лучче впасти менi з дубу,

Чим йти замiж за Кандзюбу.

Стецько стидкий... и проч.

Лучче менi з мосту в воду,

Чим достатися уроду!

Стецько стидкий... и проч.

А що, Стецю, чи хороша моя пiсенька?

С т е ц ь к о. (долго смотрит на нее молча, потом вдруг вскрикивает). Погана! Який тебе нечистий такої навчив? Як я її розслухав, так вона дуже погана! Зачим ти її спiваєш? Га?

У л я н а. Та я тобi i спiваю i кажу, що не люблю тебе i не пiду за тебе.

С т е ц ь к о. Так себто батько збрехав? Ну, ну! Ось тiльки скажи йому, що вiн бреше, то так по пицi ляпанця i дасть. (Вздохнув). Я вже пробував.

У л я н а. Так що ж? То батько твiй, а то я тобi кажу, що не хочу.

С т е ц ь к о. Не треба менi твого хотiння, пiдеш i без нього. Батько ще казав, щоб ти не дрочилась.

У л я н а. А чого менi дрочитись? Я не скотина, нехай бог милує! А щоб я пiшла за тебе, то навряд. Я ж кажу, що наше сватання ще вилами писане.

С т е ц ь к о. Ей!.. чи Прiсько, чи Домахо, чи як тебе. Послухай, та iди. Ось коли б ти вже була моя жiнка, та сказала б, що не хочеш за мене, так я б тобi пику побив, як менi батько часом б'є; а то ще тепер не можна. Батько казав, пiсля весiлля можна жiнку бити скiльки хоч, а тепер, не можна. Дарма! я i пiдожду. А поки ще ласкою просю: пiди за мене!

У л я н а. (в сторону). Що менi з дурнем товковати? Покинула б його, так мати лаятиме. Зостанусь та буду його пiддурювати.

ЯВЛЕНИЕ ПЯТОЕ

Те же и Олексий, увидев их вместе, тихо подходит и подслушивает.

С т е ц ь к о. Оце ж увечерi і старостiв пришлемо. Чи присилать?

У л я н а. А як же? присилай, присилай. (В сторону). Побачиш, якого облизня пiньмають.

С т е ц ь к о. А пiч колупатимеш?

У л я н а. Як-то вже не колупатиму? Оттак усю поковиряю. (Дерет его по лицу пальцами).

С т е ц ь к о. (Оправляясь, хохочет). Бач, яка жартовлива! Але трохи баньок не виколупала. Зачим так робити?

У л я н а. Затим, що я тебе шаную (тихо), — як ту собаку рудую!

О л е к с i й. (в сторону, с огорчением). От тобi i правда на свiтi! Послухаю, що дальш буде.

С т е ц ь к о. Ну! Кажи ж ти менi: як ми оженимось, то що будемо робити? Га? кажи, кажи.

У л я н а. Ти знаєш, а я не знаю.

С т е ц ь к о. Пожалуй, я знаю, а ти чи знаєш?

У л я н а. Та не знаю. Ну тебе зовсiм.

С т е ц ь к о (смеясь). Еге! так я тобi усе розкажу: нiгде правди дiти. Мене батько навчив. Чи сказати? (Более смеется). Напечемо коржiв, зомнемо маку, та намiшаємо з медом, та й посiдаємо, та й їстимемо. I не мудро, скажеш? (Увидя у нее шелковый платок). А що то в тебе? Хустка? Чи не менi то?

У л я н а. Кому ж, як не тобi, мiй вороне чорнесенький! (Тихо). Твоїй пицi вона i пристала.

С т е ц ь к о. А ке сюди, я примiряю.

У л я н а. Та нехай же увечерi, сама тобi почеплю (тихо), що i у дверi не потовпишся.

С т е ц ь к о. Що то, мабуть, гарно з хусткою? Чи знаєш що? Я ще зроду не женився. То-то, десь, гарно жонатому; що усi ж то, усi, куди оком закинеш, усi женються. Будеш же менi головоньку мити i голубити?

У л я н а. Змию, змию (тихо), що тебе i чорт не пiзна. Цур вже йому! прожену його вiдсiля та й втечу додому. (Ему). А приголублю ось так: ось ходи сюди. (Протягивает к нему руки, а он, разнежась и охорашиваясь, хочет подойти к ней).

О л е к с i й (с сердцем становится между ними). Здорова, Уляно! Нехай тобi бог помага!

У л я н а (обрадовавшись, бросается к нему). А, мiй Олексiєчку! Де ти узявся? Я тебе цiлий ранок бажала.

О л е к с i й (сердито и отворачиваясь от нее). Дурний, що i прийшов, не чув би об своїм нещастi.

У л я н а (испугавшись). Ох, менi лихо! А що там за нещастя?

О л е к с i й. Тобi лихо? Не знаю кому! Ох-ох-ох! От правда на свiтi! Здоров, Степане! Поздоровляю тебе засватавшись!

С т е ц ь к о (важно). Спасибi.

О л е к с i й. Так оце увечерi до Уляни i за рушниками пришлеш?

С т е ц ь к о. Пришлемо.

О л е к с i й. Боже ж вам помагай! (Медленно идет).

С т е ц ь к о. Спасибi.

О л е к с i й (все уходя, горестно). Прощай, Уляно!

С т е ц ь к о. Iди здоров!

У л я н а (в сторону). О батечки! що менi робити? Вiн нiчого не зна, та й сердиться i утiка, коли менi свiт не милий. Як би його зупинити? (Громко). Олексiю!

О л е к с i й (в сторону). Схаменулась! Нехай покортить! (Будто не слышит и все идет).

У л я н а. Олексiю-бо!

О л е к с i й (останавливаясь). А чого там?

У л я н а. Чого-бо ти сердишся?

О л е к с i й (возвращаясь к ней). Чи се ж таки правда, що ти iдеш за його?

У л я н а. Так що ж, що правда?

О л е к с i й (поет).

Чи се ж тая криниченька, що голуб купався?

Чи се ж тая дiвчинонька, що я женихався?

Женихався, не смiявся, хотiв її взяти,

Уродила товариша, нечистая мати!

Чи ждав же я бiдиноньки такої на себе,

Щоб почути в дiвчиноньки, що не йде за мене,

Не за мене, за другого йде моя дiвчина!

Що робити? Тiльки iти свiт за очима!

Уляно, Уляно! як же менi не сердитись? Як менi стояти i слухати, що ти, забувши, як десять разiв божилася, ген там, на Холоднiй горi, у лiску, як з тобою за горiхами ходили, що нi за кого не пiдеш, опрiч мене, а тут при менi кажеш, щоб присилав за рушниками... Грiх тобi, Уляно! Занапастила ти мене! Я ж кажу: коли се правда, що ти iдеш за Стецька, що у посмiх на увесь город за навiженного, за дурня...

С т е ц ь к о (зевавший по сторонам, наконец вслушался в последние слова). Брешеш, брешеш, брешеш! Оце вже, голубчику, брешеш! Тривай лишень: я ще не зовсiм дурний, а батько каже, коли ще й вiн не бреше, що в мене не усi дома. Та дарма: хоч би i дурний, так хiба не можу женитися? Тут не розуму треба; я вже знаю.

О л е к с i й. Так що ж у тiм, що оженишся, та як не вмiтимеш жiнку содержать? Треба її годувати. Ніякої худоби не стане, коли не будеш сам робити! А вмiєш ти що робити?

С т е ц ь к о. Робити, пожалуй, вмiю, так талану щось нема. Раз батько таки протурив мене на тiк. Дарма, я i пiшов, узяв цiп i молотю з дядьком Панасом, а вiн ще, братику, лисiший, чим мiй батько. Я чи вдарив раз по сноповi, чи нi, а його як учищу, замiсть снопа та по лисинi, а вiн як гепне об землю, так сторчака i дав! (Смеется). А я собi: ких, ких, ких! кишки порвав регочачись. Годi пiсля того часу молотити! Батько сказав: нема талану, лучче чумакувати та у дорогу ходити.

О л е к с i й.