Пархімове снідання - Квітка-Основ'яненко

***

Не бу­ло і на усій сло­боді дурнішо­го, як Пархім Ше­ревертень. А й сло­бо­да не ма­ла бу­ла! Опріч що по неділям зіхо­ди­ли­ся ба­би з сло­бо­ди та з ближ­чих ху­торів і приносили­ на про­даж і мас­лич­ко, і сме­тан­ку, і яєчок, і бу­ханців, і солі тов­че­ної, і уся­ко­го та­ко­го то­ва­ру; а то ще двічі на год бу­ли і яр­мар­ки у тій сло­боді: од­на об теп­ло­му Олексію, а дру­га об пер­ших Па­рас­ках. І чо­го то на тих яр­мар­ках не бу­ло? Аж з са­мо­го го­ро­да приїжджав кра­мар з залізни­ми гвіздоч­ка­ми: ко­му, знаєте, тре­ба чо­бо­ти підби­ти. Та бу­вав і ку­пець з хо­ро­шим то­ва­ром; з хви­га­ми, та род­зин­ка­ми, і з синім камінцем. А вже ци­ганів, от­тих ко­но­водів, мошенникі­в, що об­ду­рю­ють на­род, так і не роз­ми­неш­ся! Об­ма­нув, ук­рав, обміняв лич­ко на ремінець та й дальш…

Так че­рез такі яр­мар­ки се вже не сло­бо­да зва­ла­ся, а містеч­ко. і скільки там не бу­ло на­ро­ду, що там жи­ли і на яр­мар­ки наїжджа­ли, не бу­ло дурнішо­го, як я ка­жу, Пархіма Ше­ре­верт­ня.

Еге! Дур­ний собі, та та­ки оже­нив­ся, знай­шов собі жінку. По­жа­луй, ба­га­тенький то був, а че­рез та­ку бла­го­дать ді­вчата не ду­же див­ляться, чи хо­ро­ший, чи по­га­ний, чи ро­зумний, чи при­дур­ку­ва­тий: аби в ки­шені пов­но бу­ло. Ось і тут та­кеч­ки. Тільки за­ду­мав же­ни­ти­ся наш Пархім, як­раз і вис­ко­чи­ла за нього дівка бой­ка; са­ма й пос­ва­та­ла се­бе за нього, са­ма і весіллям ору­ду­ва­ла, і як хотіла, так і вправил­ась.

Вона бу­ла по­пе­ре­ду наньмич­кою у го­роді, по куп­цям, так зна­ла усякі по­ряд­ки і світу по­ви­да­ла. А якось то навернула­ся у свою сло­бо­ду, ба­чить, що Пархім, зос­тав­шись після батька сам собі гос­по­дар, не зна нічо­го і не вміє кінців ні у чо­му звес­ти, а ху­до­би­ни до гас­пи­да! Во­на і підлізла до ньо­го з своїми те­ре­ве­ня­ми… а завт­ра вже і руш­ни­ки по­да­ва­ла, а у неділеньку і весілля відбу­ли!

Люди ди­во­ва­ли­ся: «Чи не навіже­на сяя Нас­ту­ся (так її зва­ли), що йде притьмом за дур­ня, за Пархіма Шеревертня­?» А во­на собі й бай­ду­же. «Не­хай, - ка­же, - що хо­чуть, го­во­рять, а я своє ро­би­ти­му!»

Та й прий­ня­ла­ся ж доб­ре! Усе поп­ри­би­ра­ла до своїх рук. Му­жи­кові - ко­ли дасть ко­ли доб­ре по­обіда­ти, то то йо­му і праз­ник, а не те, так частісінько, ок­ро­ме су­хо­го хліба, че­рез цілісінький день нічо­го не по­ба­чить. Оде­жа на ньому аби­яка, со­роч­ка розх­рис­та­на, чо­бо­ти пор­вані, а частіш і зовсім бо­сий, пи­ка нев­ми­та, бо­ро­да не­го­ле­на… і та­ки зра­зу мож­на бу­ло ба­чи­ти, що він є.

Сама ж - так ну! Ви­ряд­же­на, не­на­че міщан­ка. Свек­ру­шині і плах­ти, і очіпки, і на­мис­та одвіча­ють по­усяк­день! Ла­со їсть, на м'яко­му спить, і та­ка ви­хо­ди­ла­ся, що мо­ло­ди­ця хоч ку­ди! А зу­ба­та бу­ла! Вже не заїдай­ся з нею ніхто!

Тільки за­че­пи її, так ра­зом як за­ля­щить, затріщить, за­го­мо­нить, пе­ре­ко­ре­нить і батька, і матір, і увесь рід, і та­ких прик­ла­док поп­рик­ла­да, що й не до­ду­маєшся, відкіля во­на усього наб­ра­ла­ся? І вже її ніза­що не пе­ре­го­во­риш. Як во­да, бу­ва, греб­лю прор­вав­ши, і біжить, і шу­мить, і ре­ве, і кле­коче, так і Нас­ту­ся, як з ким зче­питься. Вже пак не дур­но стільки про­жи­ла у го­роді!

Швидко ста­ли зна­ти її і проїжджа­ющі. І ку­пець, і па­нич, і кра­мар, і ре­мес­ний, і шко­ляр, як тільки їдуть че­рез сло­боду, то вже не­одмінно і заїдуть до Нас­тусі. І хоч би як ще за­рані бу­ло, що мож­на бу­ло б верс­тов з де­ся­ток уїха­ти - ні, і не ка­жи: зос­та­нуться но­чу­ва­ти, хоч як. Та уміла ж усіх при­ва­би­ти до се­бе! Куп­цеві за­раз чай­ни­чок нас­та­но­вить, а усе ма­ла у се­бе; прос­то­му на­ро­ду доб­ро­го бор­щу з са­лом пос­та­но­вить; па­ни­чеві мо­лош­ної каші по­дасть. Ста­ренькі па­ни не заїжджа­ли до неї, за­раз ска­же: «Не приньмаю ніко­го». Та так учас­тує усіх, що дов­го зга­ду­ють Нас­ту­сю.

А му­жи­кові її, Пархіму, то не бу­ло доб­ра, а як заїдуть пос­то­яльці, так йо­му зовсім ха­ле­па! Знай жінка по­си­ла йо­го по усій сло­боді: біжи ту­ди, дос­тань то­го, при­не­си те. Набі­гається, ле­бе­да­ха, уто­миться, за­са­пається, ду­ма ніччю від­почити. Так ку­ди ж! Жінка про­ту­рить йо­го до постояль­цевих ко­ней: «І сіна підкла­дай, і ди­вись, щоб безп­рес­тан­но їли, і щоб хто ко­ней не вкрав, ка­ла­вур і не ви­ходь від них; а у ха­ту і не ду­май за­би­ра­тись, не смій і но­са по­ка­за­ти». То Пархім, бу­ло, і слу­ха жінки: хо­дить ко­ло пос­то­яльце­вих ко­ней і тільки чує, як у хаті чар­ки бряж­чать, мис­ки цо­ко­тять і ха­зяй­ка з пос­то­яльця­ми ще­бе­че, та не у лай­ку і не у спор; в них усе йде до ла­ду. А Пархім хо­дить та го­лод­ний дрижак­и їсть по хо­лодній зорі, не ма­ючи у віщо і одяг­тись… Те­рпів та­ки ба­га­то, сер­де­га, від та­кої жінки. Як діла не­ма до­ма, піде, бу­ло, блу­ка­ти по се­лу. Вже й зна­ли усі, що він те­рпить до­ма від жінки. Хто, бу­ло, зак­ли­че, на­го­дує йо­го, хто й до­до­му па­ля­нич­ку або груд­ку каші дасть… І Пархім, де, бу­ло, вздрить, що лю­ди чо­го не­будь зійшли­ся, то і він ту­теч­ка. Слу­ха собі го­то­во­го, а вже сво­го не пи­тай. Наслухавс­я, скільки йо­му тре­ба, і пішов. І то з нього.

Сидячи раз з людьми біля во­лос­но­го прав­леній, слу­хав де­чо­го ба­га­то, і про те далі ста­ли роз­ка­зу­ва­ти, як жінки своїх му­жиків об­ду­рю­ють. А що най­пу­ще, як поч­не жінка ве­ре­ду­ва­ти, за­ба­жа­ючи або но­во­го очіпка, або яло­ви­чи­ни чи уся­кої ла­сощі, або ча­сом гро­шей за­ба­жа. І стог­не во­на, і не­ду­жа, і не знать що го­во­рить, і буцім що їй преставляєть­ся, і му­жи­ка го­нить з очей, і лає йо­го на усі зас­тав­ки. І та­ку во­лю че­рез ве­ре­до­ван­ня озьме, що бідно­му му­жи­кові і підсту­пи­ти до неї не мож­на. Хо­дить сер­деш­ний по сіням, ру­ки ло­мить та вби­вається за бідною жінкою! Тут вже й зна­хур­ка поспіла. І що то, чо­го не ро­бить, чо­го не діє: і під­курює, і шеп­че, і вми­ва, і зли­зує - нічо­го не лег­ша! Му­жик аж до ніг до зна­хур­ки при­на­да та про­сить:

- Тітусю, ос­ло­бо­ни жінку від біди! Цілий год матір'ю зва­ти­му; що хоч зап­ла­чу, тільки по­ря­туй її!

- Але! Вже б я не ра­да їй по­мог­ти! - ка­же зна­хур­ка. - Так що ж, ко­ли да­но, та ще й уміючи. Се, чо­ловіче, да­ла твоїй жінці удо­ва, що, мо­же, і ти її знаєш…

- Та як же? Знаю, знаю. Ще во­на і дівкою бу­ла, так, бу­ло…

- Та так же, так. Се во­на хо­че звес­ти твою жінку, щоб