"Од серця до серця" - Григоренко Грицько

І бачить він зорі, і кожна з них своїм світлом увіходить йому в душу, і навчає його слів незнаних і підійма його вгору... І знов сумніви й одчай беруть гору, і лам'ле він руки до болю, і стогне...

— А що,— зненацька лунає грубо-добродушний голос приятеля з ліжка.— Усе мрієш? "творишь"? "мечтаешь"?.. "О, бедный труженик искусства!" Лягав би краще спати, ха-ха-ха-ха!.. 5

Ні, "не падай, мій друже, не падай душею!" . О, як я добре розумію тебе, бо ти — то я... Ще трохи, ще одно силкування, ще один помах крил — і ти... на недосяжній високості!.. І тоді нехай кленуть там унизу, нехай сміються чи нехай заздрять, нехай поклоняються,— тобі байдуже те, як богові!

Я стежу кожний твій крок, я живу твоєю музикою, твоїм щастям, мій брате, мій друже любий, бо ми обидва отруєні однією отрутою. Приходь же до мене, у мій "чертог" чарівний, що я збудував для тебе з проміння та з натхнення.

І приходьте ви всі до мене, ви, що плакали, що боліли, що страждали, бо ви єсте діти мої, бо я вас усіх сам сотвориб, бо не було вас у тім будинку напроти: ні тебе, мила сестро з розбитим серденьком, ні тебе, старий, перед лицем смерті; ні тебе, убогий поете; я спородив вас із свого духу, бо я нічоґб не можу, як тільки творити, подібно до природи, бо я не живу, тільки творю... творю... і коли б тут лежала моя мертва коханка,— то однією половиною серця я б плакав-ридав, рвався-стогнав, а в другій — той жаль та надмірне страждання зростали б у твір... І в цьому наше прокляття, наше щастя, наша отрута й наше покликання!..