"Од серця до серця" - Григоренко Грицько

"ОД СЕРЦЯ ДО СЕРЦЯ" (Уривки з щоденника одного літерата)

М. лютого, 19-.. р.

Годі! Не хочу я так писати, як колись, як скрізь писав, як скрізь усі пишуть,— що там фабула якась, зав'язка, розв'язка, пролог, епілог, справа розвивається помалу, гармо нічно, начебто "в силу внутрішньої необхідності", мовляв

гр. Толстой герої всі пристроюються до місця — або під вінець, або в петлю, характери й усі перипетії докладно доводяться, викладаються з мало не математичною пунктуальністю... І все теє задля потреб доброго травлення в дорогих читачів або задля потіхи самолюбства самого автора, що тішиться тим,— ось, мовляв, як він до ладу зложив ту "головоломку"...

Ні, годі, не хочу я так! Я буду підстерігати саме життя, одрізувати од нього живі тремтячі ски'бки, записувати теє протокольно у свій альбом і... більш нічого!.. І напружаться листочки того альбому, і заворушаться, й оживуть, наллється живою кров'ю кожна літера, і будуть вони жити, співати, сміятись, плакать, і буде це — само життя; не мара якась, не "видимість" одна, не осколок — саме життя, само за себе заговорить воно! І приверне воно душі людські, і дасть їм спокій, спокій правди, а може — силу, може, натхнення до дальшого тягу життя...

У сьому ж і є наша мета, наше завдання, наше благословення, усіх нас, блукаючих, невгамованих, наче ті вогники на могилах, нас — поетів, музик, митців, що мають на стягу своєму: "од серця до серцям... Це єсть мета, а не витворення оповіданнів, романів, драм і т. п., витворення наче якимсь автоматичним апаратом, одно за одним, аби тільки петля за петлю міцно чіплялась, аби сітка життьосйлетіння була без дірок (щоб не замітив уи^иэ ргоїапит *)... Та це ж лишень не варто гри,, ще й укінці — ганебна брехня!

Життя не йде так!.. Воно йде шматками, пасмами, не все однаково барвисте чи однакове чорне; кінець іншого життя одсуваеться часом так надалеко, що його наче й нема чи він зовсім не примітний; бува й так, що в житті зовсім не значної людини видається одна смуга яскрава, палка... та тільки вона й має вартість і для того життя, і для світа!..

А нащо ж панове поети приробили для такої людини, захопившись самі її "окремим моментом", ціле життя рівноважне? Нащо вони, узявши тулуб одного, приробили йому чужу голову, спарували непаристі руки й ноги, очі та вуха? Щоб вийшов "гармонійний малюнок" не тільки задля ідеалів краси, а й задля ідеалів самого тільки реалізму... Це дико, дико, дико!

А наскільки життя, натура захоплює більше, ніж хист самий щонайбільший, це кожний згіає, хто йшов надвечір широкою вулицею й зазирнув у чиєсьуже віконце. Там не було ніякого дива: від стелі спускалася підвішена біла лампа, наче якась баєчна біла птиця, що широко розіп'яла свої білі,

* Темна юрба {лат.).— Ред.

прозорі крила... Круглий стіл стояв серед хати, на ньому парував блискучий жовтий самовар і чиясь тонка біла рука одкручувала чопик... Кругом стола милі дитячі обличчя дожидали чаю чи "моні". Ото й усе... чи є тут високий хист, чи парто цеє?.. А я простоював хвилинами коло такого вікна, бо був то шматочок життя, воно само, не намальоване, не надруковане, бо прилипало воно до самого серця й усередині в мене щось м'якшало, розтавало і світилось помалу, як світло червоне в лампадці...

А ось ще коли, наприклад, чую я в морозному повітрі — хтось здалека в нічній темряві гукає, нічого більш, як тільки: "3:ю-о-о-ощик!" і трохи згодом: "Пода-ва-а-ай!" І в мене знов тремтить серце і мило мені цеє: "а-а-ай!" Мило слухати, як повітря ловить його й ковтає... ковтає... Часом самий згук п'яного голосу милий мені, бо він правдивий, теплий, а не той вигаданий, театральний, "наш", мистецький, що схожий на образ живої людини, одбитий у дзеркалі, срібно-блискучий... Ні, таким "образом", таким занадто блискучим не можна нікого взяти, нікого побороти та й себе не заспокоїш, не найдеш собі "оправдання"...

Годі! треба розбити, розкувати ці золоті кайдани мистецькі! Життя й життя, тільки життя!.. Воно скрізь так і напирає, так і проситься в руки, як той дощ, що йде й ущерть наповнює всі долини, рівчаки та й усі діжки, що підставляє йому навмисне само красне мистецтво.

* * *

Отже, й піду я сьогодні на вулицю,— що вона мені покаже?.. Сів у вагон городської залізниці. Зирк! — напроти мене опинилась молода дівчина з дитинчам на руках... Вона дуже молода, дуже свіжа, з гарними барвами: чорні-пре-чорні грубі брови, чорне, як воронове крило, волосся, червоні, як кров, уста, а щоки... та чого ж це вони щораз дужче та дужче паленіють? Підійшов кондуктор, дати білета,— зачервоні-лась, як рожа, глянула на тих двох, що сиділи рядом і були, справді, наче умисно посаджені долею проти неї,— старі, руді та погані; ситі пики з лихим поглядом, що буває в типічних фарисеїв, ізуверів, пильних доглядачів людської моралі. Глянула й — загорілась, як маковий цвіт, озирнулась на мене і... спалахнула, як огонь у коминку. Ой, не бійся ж ти мене, ти, моя люба дівчино!., я знав давно, і знаю, і буду знати твою таємницю, твій невсипущий жаль... Я вгадав, наче наші душі торкнулись одна одної, як ті дві рибоньки, що плавали вкупі; я вгадав твою таємницю й нікому її не віддам... Я злегенька, щоб не поранити її, глянув на дитинча і вгадав, хто і як був його батько... Мале дитя, що вона мов грудочку якусь, незручно тримала, таке мале, що в нього не повинно було бути ще ніякого узнання, з блідим, як сире тісто, видочком, уже мало (в силу якогось премудрого глуму самої натури) через накопилені малі губенята, через зморщений носик вираз такого дріб'язкового презирства до людей, такого душного себелюбства, що я ото й угадав одразу, хто і як був його батько; і страшний жаль обгорнув мене, і я хотів би навколюшках виявити їй своє співчуття, я хотів би заприсягнути їй, що не всі люди похожі на "того", бо вона тепер, я знаю, була певна, що це єсть так, і я... присунувсь ближче до неї, щоб знала вона, що мене не слід боятись, бо я єсть поет (а наша мета, наше покликання — побільшувати радість, полегшувати людське горе,— недарма ж ми маємо здатність метампсихозу 2); я хотів показать, що моє серце до краю сповнене нею, що її серденько, колись рожеве, а тепер почорніле, як чорная хмара, нині справді — чутно — б'ється в мені, в моєму власному тілі... Присунувся, та... ба! Як одпрянула вона, наче сарна, налякана ловцем, як жахнулась, як вискочила (чи треба їй було, чи не треба?) з вагона, мало не зачепила дитиною за двері...

Оце був шматок життя, скибка життя, без початку, без кінця, що існує an und für sich*. Та й не потрібно його забивати в кайдани творчості, у кайдани якогось оповідання, новели, роману бідної гарненької швачки з генераловим синочком... Нащо? Воно й так, со ipso **, виклика співчуття, розбуджує сонний чи ситий мозок очевидця, як буря на морі, як оркан у пустині, воно потребує запомоги, оте життя,— іменно не розквічене, не розмальоване, не облямоване в' позолочені мистецькі рами, з мистецьким кінцем самовбивства. Ті рами часом одвертають на себе всю увагу, воно ж само кричить за себе, кричить про необхідність одміни двоїстої моралі, про необхідність чистоти, зміни багатьох соціальних відносин, про рівноправність жіночу!.. Та сього ж тільки й треба, у сьому й повинна бути найвища мета (окрім проникливої образовості), гранична мета всякого совісного митця,— якщо він женеться тільки за своєю славою, якщо він хотів би своїм талантом лише служити людськості!

* * *

Ну, далі... Коли я вийшов покурити на плацик вагона, там стояло двоє малих гімназистів. їх рожеві обличчя з яскравими очима й пухлястими щоками зараз же впали мені

* В собі й для себе (нім.).— Ред. '* Само собою (лат.).— Ред.

и око; особливо торкнули мене їх вушенята, що, наче у малих кажанчиків, дуже стирчали з-під формених козирків, просвічували рожевою кров'ю й так і грали проти сонця, наче стиглі рожеві черешні або тоненькі прозорі черепашки морські... Хлопці були ще в таких літах, коли вони теж, як і дівчата, туляться до тепла, до ласки, самі підставляють свої ніжні щічки для материного поцілунку, коли вони, наче деревця без кори,— ще не огрубіли, не постовбуріли, не набрались духу чоловічої самостійності та значної міри презирства до слабості людської, як то бува вже звичайно з 4—5-ї класи. Проте їх видочки були хоч ніжно дитячі, та неначебто серйозні: наморщені чола., насуплені брівки, бо вони саме розбирались поважно в науковому питанні: чого це з-під коліс вагона іскри скакають не ввесь час, а з переривками?.. Тут один з них почав розказувати, до речі, про якусь вигадану ним електричну машину з гребінця, що заставляє танцювати паперових ляйьок його сестрички, Марусі, а мала думає, се через те, що брат її "відьмак"!.. Вони все більш та більш забирали мене, ції хлоп'ята, бо це були джерельця чистого життя, що, може, колись зробляться бурхливим мутним потоком. І я пив цілющу воду з жадобою й не міг напитись, не міг надивитись і начутись доволі... Я наблизився до них і хотів їм помогти у рішенні їхнього питання, хотів прилучитись до їх маленького гурту,— тільки діти мої налякались, почервоніли, вмовкли, а далі й шугнули кудись геть з вагона, як тії горобці, що підпускають людину до себе близько, та не близенько.

* * *

Я теж вийду... Вийшов і пішов собі вулицею... "раз, раз"... Поперед мене йде двоє п'яненьких; вони любенько підтримують одно одного, і один з них розказує другому, як він учорашнього дня з якимсь приятелем вертавсь додому, а, прийшовши, не пізнав, де він: "Чи це моя хата, чи ні, і... і... брате ти мій, і сам не знаю... не знаю..." (мабуть же, вчора те ж саме було, що й сьогодні, подумав я)... "Ну, і знаєш, брате ти мій, каже мені Сенька: Дай мені гармошку!.. Бери, брате ти мій, і бери... І каже Сенька мені: "Дай мені калоші!.." І бери, брате ти мій, і бери... не пожалую..."

А товариш його промовив, ставши на хвилину на тротуарі, розчепіривши, вилами, широко ноги, хитаючись та хапаючись за поли другого: "Та й люблю ж я тебе, Максиме, та й люблю ж! і хто його знає, як люблю!.."

Полюбив і я його, сього Максима, полюбив їх обох за цю щирість, за цей нестям, за мент забуття, за цю безодню ніжності, любові, за ції лагідні слова, за ніжні тони голосу, що, звичайно, привик до грубої лайки, до прокльонів...