"Од серця до серця" - Григоренко Грицько

Я сам не вживаю горілки, я ненавиджу її в трактирі і в театрі, я признаю всю шкоду, що несе людині з собою це "чортове зілля", тільки не можу я втримати свого серця, що, як камертон, бринить в одно з серцями сих п'яничок, дарма що то алкоголь викликає в них лагідність без краю, замість колишньої ворожнечі; у них на мить душі розкриваються, як квітки до сонця, у всій своїй розкоші... Одна з різнобарвних, калейдоскопічних фігур життя... І я готовий був слухати й слухати і йти за сими двома постатями, що коливалися, як колос на полі,— йти, хто його знає куди. Та вони звернули до монопольки і зникли з моїх очей...

* * *

Я став підійматись угору; через те, що вчора йшов дощ із снігом, а сьогодні стояв ясний кришталевий мороз, то було страшенно слизько, і я посувавсь дуже помалу, а ще до того й думки мої про творчість, про життя, про обов'язок мистецький заважали мені йти швидко. Коли це я чую за собою якийсь скрипливий, хрипкий, лихий жіночий голос: "Ну, то що ж я з тобою буду робити?.. Що буду робити? Ну, то йди сама, йди! Я й так утомилась!.. І як це я ще вночі сама додому буду вертатись? Як? Уночі?.. І сама не знаю!.. Ні, йди, йди сама... сама!.."

Я озирнувся на голос... На гору, йдучи прямо посеред вулиці, повзли якісь сірі жіночі постаті: одна, старіша, дихала важко, як міх, налягала з усієї сили на свій зонтик і хапалась щохвилини за другу, силкуючись мовчки подолати слизоту; друга — молодша, котрої голос я чув і котра, не перестаючи, проказувала все ті самі однакові слова: "Ну, то що ж я з тобою... йди сама, сама..." і т. д. і все тим самим рипучим, жорстким, як у терниці, голосом, що неприємно лящав у вухах... Я здивувався: що це таке? що це за відносини?..

Стара була нап'ята прездоровим зимовим платком, що, мабуть, багато додавав їй ваги й робив з неї якусь прездорову "сахарну голову", а молодша у капелюху, і, як я примітив, одягнена не без претензії, хоч і вбого... Я кинувсь їм допомогти... Вони обидві одразу поставали на горі: — стара, може, щоб перевести дух, молодша, щоб мені розказати: "От,— почала вона,— везу її до губернатора... А де ж він живе?., (вона це сказала наче сама собі)... Хай він, де хоче, там і діне її, чи в богодільню, а чи куди... бо... нема моєї сили з нею! Вона мені мати... тільки вона вже зовсім божевільна, а я... (вона мотнула своїми руденькими кучерками, що одшачувалися з-під її капелюша)... а я то не зовсім ще безрозумна..." Вона весело і трохи хитрувато усміхнулась... Я глянув на неї, глянув на її матір, що стояла, мовчки одсапую-чмсь, витріщивши вирячкуваті, риб'ячі очі, і... мій боже, який жах, лапатий, восьминогий, обгорнув мене! На мене у чотири ока дивилось, до мене чотирма руками простяглось, на мене чотирма ногами наступало божевілля, нескістенне, страшне божевілля!.. Такі очі!.. Хто бачив їх раз — той не забуде: мутні, остовпілі, без ніякого світла!.. Що ж робити? Як допомогти? Серце моє боліло в грудях, і я сам почував себе напівбожевільним, готовим до божевілля... Я хотів усіма силами своєї душі вирвати жінок з обіймів сього лютого ворога всьому роду людському, сього вовкулаки, хотів їх урятувати... Тільки як?..

Перше всього я зважив одвезти їх додому й там, розпитавшись добре в когось про них та роздивившись гаразд, виробити дальший план поступування...

Та коли я став призволятися, що одвезу їх додому, то стара тільки застогнала та зажвакала губами, а молодша стала сперечатись: їй, мовляла, неодмінно треба швидше до губернатора, бо вона ще й сама не знає, як буде вертатися додому вночі (а зустріч наша трапилась опівдня). її "зв'язок думок" був для мене темний, тільки я подумав, що, може, й справді її гадка була краща. Я найняв візника, сказав йому адресу, заплатив гроші й посадив обох на візочок; а сам теж думав поїхати слідом за ними. Коли це, як я підсаджував молодшу, вона, обдаючи мене духом дешевої пудри, прошептала мені на вухо: "Приходьте ж до мене увечері, небез-премінно!.. Недорого..." Вона не договорила, та й не треба було, бо її умізливий, якийсь-то взвичаєний, соромітний усміх договорив за неї все, і я відхитнувсь, немов від ляпаса, і зостався стояти серед вулиці скілька хвилин...

* * *

А, проклятий брехун! трухлява, нікчемна, не притакована людина! Так ось твоє співчуття до людей? То ти боїшся? Боїшся реального нещастя, гидоти дійсності, справжнього божевілля! Ти боїшся життя, ти, з твоєю організацією артиста, з твоєю прославленою чулістю, подібною до чулості мімози, ти годен тільки на те, щоб помалу плутати недовговічне, тендітне павутиння якогось літературного твору, буцім пишучи "кров'ю серця" твого, начебто умліваючи за своїх героїв, начебто справді відчуваючи на язику, на піднебінні, в горлі смак отрути, коли вони, по твоїй власній волі, кінчають само-вбійством, божеволіючи, коли вони божеволіють, чи нескі-стенно відчуваючи, начебто твій власний розум заходить за розум, наче якийсь-то шрубик у твоєму мізку розкучується, якийсь гачок зоскакує — і ось!., ось і ти готовий, ти — божевільний!

Та ні! дай спокій! ти не збожеволієш, ти не вмреш, не зійдеш кров'ю, бо... то все брехня, то тільки "тленной мысли раздраженье!"... І твоє теє надспівчуття до людей, що ти ним хвалився,— теж брехня; бо як ти зустрівся з прямим життям, з прямим нещастям, з прямим божевіллям,— ти одступив і злякався... І гірко зробилось мені, стидно, через те що ми тільки погані блазні, що дурять людей, викликаючи в них своїм преступним кривлянням "добрые чувства", не маючи їх самі3, або тільки на хвилину умисне підбуджуємо їх у собі, женучись за химерною славою, шукаючи потіхи для свого невгамовного самолюбства... бо бува часом і так, що ми свою чулість радіометра, чулого до найлегшого проміння сонця, свій хист запалюватись чужим вогнем, плакати чужими слізьми, думати чужі думки, боліти чужим болем, жити чужим життям — повертаємо на те, щоб комбінувати розмаїті камінці в цікаві фігури, струшуючи щохвилини наш калейдоскоп, аби більш захоплююче було, аби творити без кінця, без краю... Для чого? для гри! І бува часом так, що ми для якоїсь мрії використуєм саме людське горе, шукаючи теми, ловимо, як на ловах, пожежу, смерть, зраду.. Замість того, щоб розважати, потішати, полегшувати, рятувати життя!

Отже, я покликав візника — й сів, і поїхав до губернатора Та не знайшов їх там, а свою адресу вона, хоч і запрошувала мене до себе, забулась мені сказати,— і я загубив їх навік!.

* * *

(Через рік — 19.. р. Лютого 20)

Але ж єсть хтось, хто жадає мене, хто хоче моєї розваги, мого слова, мого безпосереднього співчуття — "од серця до серця"; хтось палає зо мною, хтось прагне, хтось тужить за мною, хтось чужий з чужих, що й серед сім'ї своїх кревних і серед кола своїх найдорожчих почуває себе самотньо; бо якою б любов'ю, наче вінком з пахущих квіток, не обгортали б нас,— у кожного з нас є свій окремий, самотній біль; ми всі одинокі, через те, що ніхто, ніхто в світі не зможе уповні, якраз крапля в краплю зрозуміти нашого страждання, на шого болю у повній мірі: він в силу фізичної неможливості або зменшить його, або побільшить; а буде це вже не те, не те, не те!..

...Одинокі ми, бо який би не був круг найближчих, та чужаків усе ж більш,— їх мільйони, їх тьми, і ції тьми роб-

.мять життя многолюдною пустинею, живуть одсторонь одно од одного, живуть і не знають, і не хочуть знати одно одного, не обізвуться одно до одного "незлим, тихим словом" 4, і ніколи не привернуться одно до одного, якщо не рідня, не свіст-пя, не в обов'язкових відносинах; а живуть вони часто рядом: стіна з стіною, двері у двері, вікно проти вікна...

От і там, я знаю, в тому домі, що навпроти, у першому поверсі, живе молода дівчина... Через віконечко видно" невелику кімнату, освітлену лампкою. Вона сидить коло стола й шиє без кінця, а солоні сльози ллються на руки, сліплять очі, роблять шиття вогким, і вона розказує своє горе своїй сестрі, що коло маленького кривенького дзеркальця розчісує довгі коси та придивляється на свою красу; і дівчині тій здається, що тьма обірваних троянд її щастя застилає всю долівку, що вмирають вони, як і вона, з кожним словом, що виривається з її блідних уст, бо він вже не любить її. І кидається до неї сестра з недоплетеними косами, і цілує її, жалує, і навіть плаче з нею, тільки не легше їй від того; смерть льодова у грудях у неї, а сестра молоденька, що кохає ще сама і її ще кохають*, .допліта свої коси і йде геть...

".Не плач же, моя голубко, не журися, моє золотко, бо я тут, й той, що знаю всю твою тугу, хоч не знаю тебе, і я нікуди не піду від тебе, і не будеш ти знати, хто я, та й не обізвусь я до тебе, щоб не налякати метелика; тільки знай, що я тут, що я єсть, що душа моя повна, як келих, твоїми слізьми... хоч не брат я твій і не коханець...

* * *

А в другому поверсі того дома живе, чи, пак, умирає, слабий, слабий батько, а коло його ліжка, з котрого він уже давно не встає, коло маленького столика, заставленого тяжко пахущими ліками, де стоїть зелений каганець, кружляє навспинячках тонка постать — його дочка. І любить вона батька, і жалко їй його, та вже дуже давно він слабує, і, помимо її волі, вона почуває тягар своєї жертви, вона почуває (хоч і лякається того найбільш на світі), що це жертва велика, тая, що вона несе задля батька, і вдень, і вночі, гублячи свою красу, свою молодість; і він це почуває, і хочеться йому вмерти, аби вже визволити її швидше; і хочеться йому жити, не дивлячись ні на що,— так потребує сила життя!.. І лютує він, і мучить її, примушуючи сидіти коло свого ліжка, то знов жалує більш, ніж себе, жене геть од себе до радощів життя, примушує її до них тоді, коли він саме тут умирає...

Годі, годі! не займай дитини своєї, старий! Я буду з тобою гут слабувати... І вір мені,— кожна частина тіла, що в тебе болить, болітиме теж і в мене, бо я хочу боліти з тобою, бо я можу боліти з тобою, бо вже ж у мене,— я чую ясно,— так само наливаються ноги водою, і не стає повітря для дихання, і крутиться голова, бо... я тобою хворий...

* * *

І в третьому поверсі, ближче до неба, молодий поет у не-топленій хатині, у пітьмі, мріє, дивлячись на зорі крізь вікно, і мукам його немає міри, бо не може він подолати ритми й не вкладаються його думки у віршову міру, і, здається йому, що нема тих слів гострозолотих, щоб висловити теє, що твориться у його в душі, і хочеться йому сотворити щось надзвичайне, велике, щоб світ здригнувся, почувши; і розкрива він крила, і збирається він підлетіти широким махом до сонця, широким махом орловим, а в'ється долі, як гадюка, що їй наступлено на голову...