Ноти для тисячолітньої скрипки - Федорів Роман

А як тут не згадати прославленого Юрія Шимоновича Семигинівського? Та й жовківські митці руської віри теж не давали собі в кашу плюнути. Іван Руткович з дружиною Євою у 1681 році купив будинок навпроти міської церкви. Василь Петрано-вич у війтах походжав та ще й мав титул придворного маляра в синів короля Яна Собеського.

Чому ж ваша доля, майстре, така відмінна від інших? А що означає розрив у датах? Що робили ви між 1705 і 1737 роками? Десь училися? Бували в Києві?

Мовчить старець...

Де лежить прах ваш, майстре?..

Інститут суспільних наук 3 вересня 1962 р.

ПОСВІДЧЕННЯ

Дане тов. Возницькому Б. Г., заступникові директора по науковій роботі Львівського державного музею українського мистецтва, в тому, що йому доручається проведення розвідувальних розкопок на давньому кладовищі біля церкви в с. Білосток Торчинського району Волинської області для виявлення надмогильної плити видатного українського художника XVII — початку XVIII ст. Йова Кондзелевича..."

Посвідка в архіві збереглася, а надмогильної плити він так і не знайшов. А нібито й недавно її витісували, якихось двісті двадцять років тому.

Будучи восени 1974 року в Нью-Йорку, я викроїв аж цілих два дні для того, щоб походити залами всесвітньовідомого Метрополітен-музею. Самі розумієте: бути в Римі та не бачити... Виявилося, однак, що за цих "аж два дні" можна тільки галопом пробитися по музею. До того ж за дві-три години страшенно стомлюєшся від калейдоскопу імен, шедеврів, країн, епох. Це й є, мабуть, тією головною причиною, що я не зміг би відповісти на запитання "Що в Метрополітен-музеї найбільше сподобалося, що вразило?"

Справді, чи вразили мене просторі зали єгипетського мистецтва з багатотонними фрагментами храмів, з звивистими підземними ходами пірамід? Чи здивували мене апартаменти англійського лорда XV століття? Не буду кривити душею і скажу: так. А все ж найбільше запам'ятався відділ зброї, власне, великий зал, у якому група вершників у натуральну величину в сталевих панцирах, узявши списи наперевіс й войовничо розмахуючи мечами, мчить із сутінок середньовіччя у наш час. Споглядаєш на закутих у залізо рицарів і... ловиш себе на думці, що, мабуть, під панцирями — переодягнуті музейні охоронці, які оце вибралися у черговий хрестоносний похід за мистецькими реліквіями в Європу, Азію або ж Африку. Ця думка не є крамольною або штучною, Метрополітен-музей, власне, через те й розбагатів, що нишпорять-мандрують по світу американці, які "люблять" мистецтво і мають для цієї "любові" гроші. Бо ж відомо, що Рембрандт на Даунтуані не мешкав, а під Нью-Йорком етруські вази не викопують. Тут усе куплено... Де куплено чесно, де способом облудним: тут майже все імпортне, привозне...

А проте Метрополітен-музей день при дні роїться сотнями і тисячами відвідувачів, у цьому мурашнику падають на тебе надокучливі й урочисто-натреновані голоси екскурсоводів, які наче забивають цвяхи: "Метрополітен — один з найбільших музеїв світу", "Якщо нація потребує супермузеїв, то це свідчить про високий ступінь її духовності", "Престиж — це не тільки космічні літальні апарати, це також і наш Метрополітен-музей".

Після цього починаєш розуміти, чому єгипетським скульпторам, старогрецьким керамікам та італійським середньовічним майстрам пензля так незатишно в цьому "супергармидері". Вони тут почуваються чужинцями, які супроти власної волі опинилися у ролі атлантів, що підпирають портики американського престижу.

...Якось при нагоді я оповідав Борисові Григоровичу про свої відвідини нью-йоркського Метрополітена та про американський "престиж". Возницький слухав уважно. Він бував у багатьох зарубіжних музеях, у тому числі в Луврі.

— Бог з ними,— махнув урешті рукою.— Американці — відомі хвальки, натура в них така. Хоч музеї, це я знаю з літератури, у них справді першорядні. Ну, а наші музеї... наші музеї не для престижу. Якщо Львівська картинна галерея тепер створює фактично три нові музейні заклади — в Олеському замку, де розмістимо експозицію творів стародавнього українського мистецтва, у церкві Онуфріївського монастиря у Львові відкриваємо Музей книги й книгодрукування, а у львівському костьолі бернардинів буде Музей дерев'яної скульптури... якщо, приміром, оголошується заповідником Старе місто в Ка-м'янці-Подільському, якщо найближчим часом стане заповідним район Ринку в нашому місті, то відомо, що все це робимо не для "престижу" і не для лоскотання нервів іноземних туристів. Не є це також захопленням та ідеалізацією старовини. Ми просто повсякчас пам'ятаємо мудру народну настанову про потребу вивчати, пізнавати культурну спадщину людства.

Роки, мов кур'єрські поїзди, мчать, а Кондзелевич ще й дотепер тримає його в полоні — Возницький розмірковує над манерою письма Иова, порівнює. З ким порівняєш? Хіба що з тогочасним Іваном Рутковичем. Іван, щоправда, чарує яскравістю барв, свіжістю, колоритом, він уміє бачити й зображати побутові деталі. Кондзелевич же стриманіший у колористиці, дрібниці його мовби не цікавлять, зате він прагне до психологічного розкриття образу, художник мовби постійно дивиться у вічі; він любив малювати на обличчях страждання. Це почуття, видно, було і його постійним супутником. Та і як не страждатиме, коли відгороджений від простих радостей життя глухим монастирським муром...

Йов тримав його в полоні, а на пагорбі за Олеськом посеред боліт і замулених ставків стримів чорними задимленими руїнами спалений у війну замок; замок, виявляється, теж очікував на Возницького. ГГять-шість років тому дехто говорив: "Як оте румовище реставрувати? Та краще нове приміщення збудуємо. Бо, крім затрат, думаймо також про моральні витрати. Що в замку є нашого, народного? Відомо ж бо, що буржуазні історики називали його не як-небудь, а "колискою польських королів", бо тут, бачите, народились Ян Собеський та Михайло Корибут-Вишневецький. У тому замку хіба тільки каміння пов'язане, якщо так можна сказати, з історією народу. Воно просякнуте слізьми і кров'ю... слізьми і кров'ю народною зцементоване те каміння".

А хіба цього уже так мало?

Тому й очікували замкові руїни когось, хто відчув би в камінні застарілий біль. І тим ліпше, що цією людиною виявився Возниць-кий.

Не будемо уточнювати, коли і якого дня директор Картинної галереї захопився ідеєю реставрації замку, щоб створити в ньому музей: захоплення коштувало чимало праці й часу. Треба було вивчити замок як пам'ятку архітектури, його роль і значення в історії західноукраїнських земель, і треба було пам'ятати про "королівську колиску".

Дуже скоро, однак, з'ясувалося, що два польські королі — це не більше, як епізод, хвилина в багатовіковій історії замку, а до них, до королів, в Олеську були його справжні господарі... був воєвода Іван Преслужич із побратимами, котрі майже ціле століття після розпаду Галицько-Волинської держави тримали на заборолах Олесько-го замку руський стяг. На Преслужича, на збунтоване Олесько вирушив із королівськими військами мазовецький князь Казимир, одначе руський стяг майже цілий рік майорів над обложеною фортецею.

Це був чи не останній спалах боротьби за відновлення руської державності на галицько-волинських землях; то був острівець, який згодом затопило польсько-литовське море.

У замку, виявляється, проживав батько Богдана Хмельницького — Михайло Хмельницький, коли служив при дворі руського воєводи Яна Даниловича. До речі, це відкриття належить Возницькому.

То хто ж іще щось казатиме про "королівську колиску"? Ми заповнимо замок витворами народного генія — і хай не минає цього місця ні піший, ні кінний, ні турист на автомашині.

Ні дня без роботи.

Ні дня без повернення боргів, якщо по-справжньому хочеш служити мистецтву.

Інший сказав би: "А що, мені найбільше треба?"

Враження таке, що йому таки треба найбільше. Цегла, вапно, гіпс, цемент, контракти з реставраторами, домовленості з Інститутом прикладного та декоративного мистецтва, щоб кращі студенти захищали свої дипломні й курсові роботи на базі Одеського замку: той зреконструює і покладе старовинну піч, той викує двері, той — грати на вікна, той — подбає про оформлення каміна.

А він сам, Возницький, або спускався у замкову криницю, щоб допомогти якнайскоріше її вичистити, або займався мулярством, або ж добирав у запасниках матеріал для майбутніх експозицій. Він уже розмовляв із завтрашніми відвідувачами музею: "Дивіться, яким багатством володіємо".

В Одеську Борис Григорович має заступника, котрий (це вже достеменно відомо) серцем і душею приріс до замку. Йосип Іванович Вайда працював учителем, був головою селищної Ради, займав інші адміністративні посади, та тільки Возницький відкрив у ньому вміння бути "господарем на замку". Отож, Йосип Іванович водить мене підземеллям, галереями, просторими залами й, оглядаючись, чи, бува, вигулькне звідкись всюдисущий Возницький, каже:

— Якщо по правді, то ніхто не вірив, що на цій горі знову затеплиться життя. А він, Борис Григорович, вірив. Та що казати... Бувало, днював і ночував тут. Бракувало робітників — сам брався за кельму, за лопату. Інших запалював. Із доброго вогню постало оновлення старого замку.

Щоправда, авторам проекту реставрації Одеського замку можна пред'явити також цілу низку претензій: долівки залів викладено звичайним буковим паркетом, а треба б принаймні дубовим або ще краще — художнім. Не відповідають "духові" будівлі вікна й двері другого поверху. Жорстоко посміялася з реставраторів стихія напровесні минулого року: буря, що бушувала вночі з 21 на 22 березня, скинула з даху майже третину черепиці, яку виготовляли спеціально за старовинними зразками. А тим часом відомо, що всі середньовічні замки на Україні були вкриті гонтою.

— Доведеться і нам шукати ґонтарів,— зітхав Борис Григорович, коли я буквально на другий день після бурі розмовляв з ним. Його брала досада, він уже журився: ґонту треба обробляти вогнестійкою речовиною. Мистецтвознавця господарська ця проблема могла не турбувати, а директора Галереї — обов'язково.

А Йосип Іванович тим часом розповідав далі:

— Дивні історії трапляються часом на білому світі. В минулому столітті власником замку був якийсь шляхтич Літинський. Ходять про нього легенди, що старий ночами блукав по залах і підземеллях — довбав ломом стіни й долівки, шукаючи королівського золота.