Ноти для тисячолітньої скрипки - Федорів Роман
Головне, що ці картини є. І хоч спливає час, а фарби на полотнах не блякнуть і не старіють, мазки не втрачають своєї натхненної упевненості. І це головне!
А Борис Возницький, ще слухом і духом нічого не відаючи про майстра Йова, збирався тим часом на війну. Був 1944 рік. Рідні його волинські околиці щойно визволила радянська армія, і, як писалося тоді в газетах, "скрізь налагоджувалося мирне життя", у районному центрі почали працювати крамниці, лазня, поліклініка й насамперед — військкомат. Борисові на той час минуло вісімнадцять — вік далеко не зрілого мужа, та й удався він тендітним, як дівчина, але військкомат його тендітність не обходила, війну його юнацька незрілість теж абсолютно не цікавила, її цікавило одне: чи "придатний до стройової"? Якщо придатний, то у військкоматі поспіхом написали, як і багатьом іншим, повістку: "Прибути... мати з собою ложку й казанок..."
І — маршшш!
...Борисова мама не могла уявити собі, як це її мізинчик та буде марширувати, як буде мокнути в окопах, як буде бігти на фашистські кулі. Борисова мама була жінкою рішучою, увечері вона сказала чоловікові:
— Слухай-но, старий, що я намислила. А намислила я, що хоч твій річник під мобілізацію не підпадає, бо постарів вельми, але ж добровольцем тебе до армії візьмуть.
— Та візьмуть,— підтакнув старий.— То діло таке... добровільне. Добровольцеві, прецінь, у зуби не дивляться. Війна ж.
— Отож бо і є, що війна. Підеш, Григорію, на війну разом із сином, із Борисом. Бережи його там від кулі й від безчестя. Молодий він ще... а ти старий, досвід у тебе до рушниці ще з тієї війни.
Григорій Іполитович не став сперечатися з дружиною. По-перше, була б це марна справа, а по-друге, він справді мав чималий досвід воєнний — воював у громадянську війну в Червоному козацтві.
І батько з сином рушили з рідного порога у вир війни. Спершу й справді служили разом у запасній роті запасного полку, що квартирував у Саратовській області; старий Возницький був у роті заспівувачем, усе заводив отієї дореволюційної солдатської "Соловей, соло-вей-пташечка...", потім батька відрядили на Урал до заводської роботи, а сина — на Балтійський фронт. Дали йому кулемет системи "Максим", і пішов він строчити вогняними мережками попід Клайпедою, попід Кенігсбергом, понад морем Балтійським. Ворожі кулі теж його не минали, але він зводився з медсанбатівських нар і госпітальних ліжок, з ним нічого не могло трапитися лихого не лише тому, що вдома очікувала його мама, а ще й тому, що чекав на нього старий майстро Йов.
І ще чекала у Львові Картинна галерея...
Кілька років тому, збираючи матеріали до історичного роману про Галицьку Русь XII століття, я побував у Польщі; відвідав старовинні міста Холм, Люблін та Перемишль; особливе враження справив на мене Перемишль, його мальовнича Замкова гора. Саме тут залишилося найбільше слідів колишньої слави Перемишля — західної твердині давньоруської держави. На жаль, я не міг побувати в міському музеї, де, як інформували мене, є чимало руських археологічних пам'яток, бо там якраз тривав ремонт. Не міг я також скористатися архівом та бібліотекою Перемиської єпархії — матеріали були відправлені, як мені пояснили, у більш компетентні руки — до Варшави. Отож визначений для Перемишля час я переважно використовував для вивчення краєвидів, що для письменника теж має неабияке значення: блукав стежками та алеями Замкової гори. .
Хоч був початок листопада, але погода визорилася теплою, лагідною. З дерев опадало останнє листя. Сонце щедро просівало крізь плетиво гілля своє проміння і густо по-літньому золотило опале листя. Я сидів на лавці, підставивши обличчя сонцю, ніжився у його променях, а думкою блукав у глибині століть і уявляв... отам, де польські археологи вели розкопки, стоїть гора Ростиславичів — прямих нащадків Ярослава Мудрого.
Ревли мені у вухах роги давніх русинів.
Несподівано хтось сказав:
— Дзєнь, добри, пану.
Переді мною стояла висока й пряма, уся в чорному, стара жінка. Опиралася на довгу чоловічу парасолю. її біла, аж із синім полиском, голова трусилася. Запалі, в червоних колах, очі споглядали на мене осудливо. Можливо, це було її місце, її лавка, і в парку на Замковій горі, мабуть, про це всі знали, не знав цього лиш я, приїжджий, закордонний, і тому я тільки підвівся, посунувшись на край, і автоматично відповів на привітання українською мовою.
— Пан з тамтого боку? — спитала вона гостро.
— Зі Львова...
Вона сіпнулася, мовби хотіла встати й піти, щоб не сидіти поруч зі мною. Однак не зробила цього, магічне слово "Львів" мовби прикувало її до місця. І ми розговорилися; не була з її боку розмова ця надто тактовна, скоріше, може, навпаки — вона жила спогадами з часів санації, до того ж, як відразу гонорово відрекомендувалася, походила вона з давньої шляхетської родини Корецьких. Так само відразу призналася, що надзвичайної прихильності до "русинів" не має, хоч вони і звуться тепер українцями. Але Львів, Львів... у Львові, прошу, вона народилася, там ходила до гімназії, у Львові мешкала до 1946 року... мешкала на вулиці Кохановського навпроти Ветеринарної академії, тобто сучасного зооветеринарного інституту. І треба ж: на цій самій вулиці, що тепер названа іменем Маяковського, мешкаю і я. За це вона, мабуть, ще більше мене ненавиділа й водночас випитувала про сад Ветеринарної академії, про Погулянку, Кайзервальд, про старі вулиці й площі, про музеї і театри.
— В Опері і Галереї, прошу пана, тепер, мабуть, порожньо,— чи то запитувала, чи то стверджувала.
Очікувала моєї відповіді.
— Чому б то? — засміявся я, згадавши Бориса Возницького, який любить при нагоді похвалитися, що кожного року його Галерею відвідує до сотні тисяч людей. І я сказав їй про це.
— Відвідати, прошу пана,— це ще не означає прилучитися до мистецтва, полюбити його. Мистецтво — це релігія, в яку треба повірити, розкривши їй серце. У нас тут, у Польщі, теж водять до музеїв... маси людей водять. Але для мас, на мою гадку, доступніша звичайна фотографія.
— А для обранців,— продовжив я в її ж тоні,— існують полотна Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Тіціана, Рубенса, Яна Матейка. Так?
— А чому б і ні! — гордовито смикнула головою. Двоє злих очей у червоних колах свердлили мене наскрізь.— Ви що, прошу пана, справді вірите, що хлоп з Клепарова, з Голоська Малого — із сіл підльвівських, назви яких я позабувала, а чи хлоп із глухих ведмежих нетрів зрозуміє тонку мелодію, настрій бузкового пензля французьких імпресіоністів? Полотна творили, а галереї організовували не для плейбсу...
Вона мала рацію. Серед райців Львівського магістрату, які урядували майже сімдесят років тому, мабуть, учинився б немалий переполох, якби вони якимось чином могли передбачити, що куплені ними в колекціонера І. Яковича 300 картин і скульптур переважно західноєвропейських майстрів для міського художнього музею колись належатимуть робітникові з краківського передмістя Львова й "хлопові з ведмежих нетрів". Вони ж, робітники і селяни, не тільки зрозуміли й відчули настрій бузкових мазків французьких імпресіоністів, а й осягнули всю красу і вагу мистецтва, тому тепер у Львівській картинній галереї не триста картин, не три тисячі, як це було за буржуазної Польщі, а понад 20 тисяч експонатів.
Чи маю про це розповісти моїй випадковій співрозмовниці? Навіщо? Хай живе-доживає у своєму нафталіновому світикові, небагато їй залишилося. Якщо правда, що час — це море, а покоління — хвилі, то де ж та хвиля, до якої вона, шляхтянка з роду Корецьких, належить? Ого, ні сліду по ній, ні знаку...
А все ж я згадав шляхтянку в чорному одязі не випадково; її міркування якимось чином були пов'язані... з життям Бориса Григоровича Возницького. Ні, він недурно, будучи зеленим юнаком, узяв кулемет системи "Максим" і вогненними чергами пішов косити старий світ десь там під Клайпедами та попід Кенігсбергами... Той прогни-лий світ мусив умерти, щезнути, згоріти, пропасти, бо інакше чи став би сільський хлопець з Волині директором Картинної галереї, чи відкрилися б, зрештою, галереї для людей з Голоська Малого?
Коли це сталося? Коли?
Він не пам'ятає точно, коли зрозумів, що має несплачені борги. Здається, сталося це ген-ген по війні (бо аж 1950 року демобілізувався), коли за плечима було закінчене училище прикладного мистецтва у Львові і він, будучи студентом факультету теорії та історії мистецтв Ленінградського художнього інституту імені Рєпіна, вирушив у мандрівку по рідній Волині, щоб написати курсову роботу про архітектуру свого краю. Село від села, містечко від містечка: Олика, а в ній замок XIV—XVI століть; Луцьк із замком, що в ті часи приписувався Любартові, Нижній замок XV століття, житловий будинок з 1624 року; у Володимир-Волинському районі дві церкви — у Лудині з 1606 року та в Суходолах із 1580 року; в'їзна брама в Голобах з XVII століття; монастир піарів у Любешові... Десятки, сотні пам'яток архітектури, а в них різьба по каменю і на дереві, ікони, розписи. За кожною з цих пам'яток — люди: майстри, митці. Хто знає про них? Хто назве їх імена? Хто описував і являв світові красу, яку вони створили?
Саме в те літо на Волині на нього ліг тягар відповідальності: не залишитися у боргу ні перед минулим, ні перед сучасним.
Була це зрілість.
Я спитав його:
— А все ж, Борисе Григоровичу, був якийсь поштовх, що ви пішли, так би мовити, по "художній лінії", а не стали вчитися на дорожнього майстра або на інженера? Щось мусило статися у вашому житті, що після демобілізації прийшли в художнє училище?
Він стиснув плечима.
— Може, й сталося... Тільки подія ця, як би вам сказати, була буденна, чи що. Коли ми займали берегову оборону під Кенігсбергом, до нас у роту прислали сержанта Сергія Родіонова. Хлопець походив з Донбасу. Мені на той час здавалося, що Родіонов був художником над усіма художниками. Він малював на аркушиках із блокнота портрети дівчат і дружин, з фотографій, звичайно, копіюючи. А ще "художньо" оформляв наші листи додому: на тих листах жили квіти, чайки, дерева... Сьогодні можна іронізувати з цього, але хто й коли визначив, що краса однозначна?.. Краса являється нам у різних шатах, у неї тисячі облич, тому кожний і сприймає її по-своєму.
