Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Класика » Ноти для тисячолітньої скрипки - Федорів Роман

Ноти для тисячолітньої скрипки - Федорів Роман

Читаємо онлайн Ноти для тисячолітньої скрипки - Федорів Роман

Світ міняється, а скло варимо, як тисячу років тому варили").

Може, бути, що Тарашкевич переборщував, бо технологія скловаріння теж зазнала змін і вдосконалення, але його відданість матеріалові переконувала, захоплювала, і, головне, хотілося наслідувати Костянтина Івановича, робити так, як він. За два-три тижні я вже самостійно видував банки, хоч цього треба було вчитися три-чотири місяці. "В тобі, Мар'яне, дідько скляний сидить",— жартував бувало Костянтин Іванович. Дідько — не дідько, а скло... у склі я "втопився". У ньому щось таке було... щось первісне, безформне, як у глині; первісна маса вабила мене тим, що я міг з неї зробити... Ет, я умів тоді з неї видути хіба що склянку, слоїк, звичайний келишок — і нічого більше. Але й не вимагалося більше: ці буденні речі приносили мені так багато втіхи.

Вони були дорогі, як кришталь, а дзвеніли — мов чиста мідь.

Протягом року я став у цеху своєю людиною, робітником, а згодом навіть бригадиром. І знаєте, коли тепер випадково за гостинним столом побачу чарку з простого зеленого скла, то торкаюся до неї, як бозна до якої коштовності... Та проста чарка із зеленого скла походить з моєї молодості.

Хто скаже, куди відлітає у вирій птаха, що обпікає долоні?

Йому, бувало, дивувалися, а то й глузували: "Йой, чи тобі, чоловіче, найбільше треба? Маєш свою трубку, дуй у неї — і карбованчики лупи. Що тобі до того вирію... до того, що скло, приміром, почали люди варити якихось п'ять тисяч років тому? Всього й так знати не будеш. Морок там, ніч, давня глибина".

Ого, аж куди залітає його птаха. А йому було цікаво входити, як у підземелля старих замків, у морок Минулих століть, де скло цінується, як золото, а то й дорожче; він присідав на поріг майстерні єгипетського скляра (а тому скляреві вже двадцять п'ять століть...) і мовчки придивлявся, як той робить флакончик для парфумів, що ними напахчуються знатні жінки: спершу майстер виліплював з глини та піску болванку, настромлював її на металевий стержень, а вже потім накручував на неї — спіраль до спіралі — різнокольорові гарячі нитки скла. Робота марудна, довга — тут і піт, і терпіння, і ще щось... може, іще любов єгиптянина до скла, бо без любові нічого на світі не створюється нового. А згодом, коли посудинка вистигне, майстер витягав стержень, глину й пісок витрушував — і на його долоні засвічувалося маленьке кольорове сонце.

Вони обидва раді маленькому сонцю — Тарнавський і той єгипетський скляр... На рубежі нашої ери безіменний мудрий римлянин ("Дивна й несправедливість: імператори, філософи, поети, байкарі теж залишились в анналах історії, імена їх записали, а мудрого римлянина імені й не спитали") винайшов склодувну трубку — відтоді в цій галузі декоративного мистецтва розпочалася технічна революція. "Уявляєте,— просвіщає мене Тарнавський,— скло, яке до того часу цінувалося на вагу золота й через те було доступне переважно патриціям, із винайденням склодувної трубки наблизилось до плебеїв, стало демократичним матеріалом мистецтва. Люди побачили, що воно прозоре й чисте, як день; а ще відкрилася людям разом із способом видування також таємниця надзвичайної пластичності матеріалу".

Він може говорити про скло, історію склярського ремесла і годину, і другу — і заговорить вас, і зацікавить, і ви цьому не дивуйтеся, бо ой як далеко літає у вирій птаха, що обпікає долоні...

Давно виношую трохи каверзне запитання, яке хочу колись поставити Мар'янові Гнатовичу:

— Ким би ви стали, якби якимось чином обминули Львівський скляний завод номер один, якби пройшли мимо його прохідної?

Поки що Тарнавський про це запитання не підозріває, він говорить неквапом. Слова важить скупо.

— Ось мовите: скло розкрилося переді мною, як казка. Гарно сказано, може, надто красиво, бо насправді пізнав я скло за цілком прозаїчних обставин. Як я появився на заводі — уже знаєте: прийшов — і все. Але там я навчився не тільки видувати слоїки, а й також варити скло. Склалося так, що скловар на прізвище Гусак, поїхавши у відпустку, втопився, сердешний, у Дніпрі. І осиротіли дванадцять горшків у печах, а в кожному горшку вариться 500—600 кілограмів скломаси. Ну, мене, як такого, що швидко освоївся із виробництвом, приставили до осиротілих печей: "Вчися, пізнавай секрети технології — і вари скло. А ми поможемо... Тобі, молодому, і карти в руки".

Добре говорити: "Вари... карти в руки... поможемо". Самі слова. А від тебе залежить, чи скло буде прозоре, чи голосне. Різні режими, різні температури. Про технологію, звісна річ, оповідати не буду, та й не проста це штука. їхав учитися на курси аж до Ленінграда — і не був на сто процентів упевнений, що зумію варити скло як належиться. Та якраз тоді біля печей, у спеці, котрогось дня, котроїсь зміни найшло на мене, як одкровення, що можу панувати над склом, над цією вогненною масою; я умів із шахти, із піску, з уламків скла створити за допомогою вогню масу, що оживала, щр мовби одухотворювалась. Ви мене розумієте? Я відчував, що в розплавленій масі затаєна сила, з неї можна робити не лише слоїки для кільки чи зелені келишки, а й ще щось... Котрогось дня на моєму верстаті появилися пташки і звірі; вони диміли на дошці, обпікали мої руки; вони на диво були податливими, я їх виліплював, як сам хбтів — задиркуватими, веселими, смішними.

Вони вилітали із скловарних печей, мов із гнізда, а я не знав, і тепер не знаю, і ніколи не буду знати, чому вони вилітають саме такі, а не інакші, це не дається пояснити, тут річ не лише в руках.

Я розумів художника. І після довгої мовчанки таки поставив йому те каверзне запитання, про яке згадував на початку. Мар'ян Гнатович спершу мовби й недочув. Він то здував пил із своїх підсвічників, то обома долонями гладив випуклі боки червоної, як жар, чаші, мовби набирався від неї вогню. Потому сказав:

— Трапляється ж таке, що часом людина з собою не зустрічається. Мене ж обминуло це нещастя. Той скляний завод номер один мусив стояти на моїй дорозі, я не міг його обійти.

— Відповідальність перед минулим і майбутнім жене мене у світ, примушує постійно мислити, співставляти, шукати,— якось іншого разу при зустрічі роздумував Мар'ян Гнатович.— І коли відчуваю, що відповідальність нібито полегшала... тоді кидаю роботу і Їду..

Він не сказав, що "їде за відповідальністю". Це було б штучно й неправдиво; він їде за враженнями, роздумами, зустрічами з новими людьми і за зустрічами з теперішнім, минулим і майбутнім.

Тягар відповідальності приходить до митця разом із його зрілістю; відповідальність — це не красне слово й не гучна тирада; відповідальність — це жорна, з якими художник постійно живе; жорна — це завжди тягар, але хто сказав, що творчість — це бездумна легкість?

Пам'ятаю, наприкінці п'ятдесятих років на зборах обласного літературного об'єднання в Івано-Франківську під час роботи секції прози, якою керувала шановна всіма письменниця зі Львова Ірина Вільде, один початкуючий літератор попросив:

— Подивіться, будь ласка, мою писанину. Я трохи бавлюся у літературу. Може, якраз... сподобається?

І треба було в цю мить бачити Ірину Вільде. Завжди стримана, вона на цей раз вибухнула гнівом:

— Ви сказали: бав-лю-ся у літературу? Для вас, молодий чоловіче, творчість — це забавка? Ну, тоді вибачайте, але на забавки не маю часу. Для мене літературна праця — дуже тяжка робота, бо ж маємо тяжку відповідальність перед народом.

Про цей давній випадок я згадав, коли слухав розповідь Мар'яна Гнатовича про його поїздки до Києва, Москви, Ленінграда. Він "сідлав" свою стареньку "Волгу", й котився йому шлях ген-ген за Перегінське, де над річкою Лімницею є село Небилів, або ж блукав полями навколо стародавніх Галича, Белза, Потелича. Скептичному чоловікові могли його мандри здатися дивними або й непотрібними. Ну, гаразд, Москва і Ленінград — зрозуміло, там музеї, жене його туди цікавість і потреба, ну, а скажіть, будьте ласкаві, що мудрого для гутника можна, приміром, знайти на березі Лімниці біля села Небилова? Там камінь на камені... там гірська річка мчить і мчить стрімко — і більше нічого. "Більше нічого" — це для скептиків, а Тарнавському відомо, що над

Лімницею існувала чи не найдавніша в Галицькій землі з усіх "зата-бульованих" (тобто таких, що згадуються у документах) скляних гут. Йому тут не тільки цікаво над Лімницею чи під Белзом бувати, він начебто стрічається з історією, з людьми, яких давно нема й невідомо навіть, де вони поховані, але в музеях навіки лишилися їхні то прості і наївні, то несподівано прекрасні у своїй простоті "скляниці", якраз вони, безіменні "шуляри" (так називали колись гутників), завдають на плечі Тарнавському важкі жорна: "Пам'ятай, ми творили перед тобою, ти повинен творити краще, з тебе також спитає майбутнє".

Хто знає, чи не звідси треба виводити певну традиційність і дещо холоднувату строгість (так пишуть мистецтвознавці) його фігурного посуду? І разом з тим, чи не з цього джерела б'є його буйна фантазія?

...Кілька років тому, коли у Львові під час будівництва підземного переходу під вулицями Радянською—Леніна екскаватор натрапив під старими мурами Бернардинського монастиря на рештки оборонного рову XVI—XVII століття, то не тільки фахівці-археологи, а й чимало любителів старовини запаслося великою кількістю уламків стародавньої львівської кераміки й скла. Люди нипали серед розкопаної "старої" землі, перехожі з них кепкували, що, мовляв, знайшлися "новітні скарбошукачі", серед тих шукачів я бачив також Мар'яна Гна-товича. Він тримав на долоні старе побіліле від часу скло й говорив схвильовано:

— Дивіться-но, які досконалі лінії. Як люди вміли робити... Як відчували форму! Нам було б соромно, коли б ми робили гірше. Чи як гадаєте?

У Російському музеї в Ленінграді на виставці декоративно-ужиткового мистецтва Тарнавський звернув увагу на скляну вазу, яка була повна-довнісінька... скляних квітів. Власне, це навіть не були квіти, на тонких прозорих стеблинках червоніли й жовтіли спіралеподібні кружальця. Вся композиція вабила око витонченістю, зачаровувала мовби аж підкресленим викликом: так, усе це умовне, крихке, воно не пахне й не гріє, його аж страшно брати в руки, а все ж ти не можеш пройти повз вазу байдуже, у ній щось є...

Щось...

Відгуки про книгу Ноти для тисячолітньої скрипки - Федорів Роман (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: