Ноти для тисячолітньої скрипки - Федорів Роман

Сергієві малюнки не просто мене хвилювали або тільки зацікавили, це не ті слова. Вони вибухнули в мені. Я теж узяв олівець і крадькома почав малювати... Малював дівчину з довгою косою. Мрія це була моя юнача? Любов майбутня? Муза? Не знаю...

А навколо ж війна — кипіла, вибухала, косила, топила солдатиків у Балтійському морі.

Ви не помітили, що мистецтвознавці схожі на астрономів? Астрономи часом відкривають зірки на тих ділянках неба, де ніхто цього не сподівався, а історики мистецтва, трапляється, теж відкривають нам світила першої величини. Інколи дивуєшся: як це сталося, що минали десятки, сотні років, а про них, про світила, ніхто й не згадував, їх мовби й не існувало на світі, мовби вони й не були зірками, а тільки кометами, що згоріли, не долетівши до нащадків?

Часто зірки першої величини й небуденної яскравості пропадали в мороці через недбальство своїх сучасників. Так і хочеться звинуватити всіх тих велемудрих літописців і хроністів — мужів учених і книжних, які зі шкіри пнулися, описуючи битви, бенкети й полювання, народження і смерть князів, воєвод, бояр, гетьманів, а майстра Йова вони не помітили, навіть ім'я його не занесли до хронік, не кажучи вже по весь його життєпис. Що сталося б, якби він, геніально передбачивши, що його творіння потраплять до мистецької скарбниці нашого народу, колись не підписався у Скиті Манявському: "Йов, рукою власною"?

Скільки років майстер Йов блукав незвіданими стежками невпізнаним і невизнаним, загадковий і майже міфічний, аж поки в село Черчиці біля Луцька не заїхав непосидющий Возницький. Він дотепер пам'ятає не лише той день, а й навіть хвилину, коли в замку сільської церковці скреготнув ключ, рипнули двері й у ніс ударило спертим духом свічок, порохнею.

Він приїхав у Черчиці випадково, міг би й обминути це село, хоч, правду кажучи, завжди боїться об'їхати боком якесь сільце, хутір, дзві-ничку, бо хто гарантує, що якраз там не чекають на свого астронома невідкриті зірки?..

Він оглядав у Черчиці ікони, одна з-поміж багатьох вразила своєю викінченістю. Ні, він тоді не побоявся отак відразу подумати й оцінити: "твір викінчений". Возницький бачив до цього десятки ікон з трафаретним вирішенням біблійної історії розп'яття Христа: на тих десятках полотен і дощок усе завмерло — ні вітру, ні подиху, ні хвилі, ні думки, ні зблиску. А тут раптом маляр роздягнув догола чоловіка й зі знанням справи, мовби він пройшов у Римській академії св. Луки добру школу анатомічного малюнка, заходжується демонструвати своє знання, пластику людського тіла. Та, зрештою, навіть не в анатомії тут річ, не вона тут головна. Невідомий маляр уздрів, відчув, перейнявся і пензлем передав просто й правдиво людське страждання. Христос тут ні при чому, художник намалював на хресті людину, повну мук і болю.

Возницький тоді ще й не мріяв про Кондзелевича, у нього перехопило дух лише від радості зустрічі з іще одним талановитим митцем. Шкода, звичайно, що в цього митця немає імені, у нас і так багато безіменних майстрів. А може... Сантиметр за сантиметром обстежував Борис Григорович ікону. І врешті — як грім: "Йов Кондзелевич. 1737 рік".

Чекайте, це який Кондзелевич? Це той самий Кондзелевич, що в Скиті Манявському підписався? Але ж там, пам'ятаєте, стоїть дата "1705 рік". Між цими двома датами ціле життя... а коли між ними ціле творче життя, то скільки ось таких витворів пилюжиться десь по глухих селах?

Скільки в тебе облич, майстре Йове?

Ми втрапили в саму гущавину львівського вечора: ми в тому вечорі ходимо львівськими вулицями; ні, не ходимо проспектами, де до пізньої ночі вирує і б'ється хвилями об кам'янці львівський потік, а ходимо тихою "бібліотечною" Стефаниковою вулицею, потім звертаємо на бічну, врешті потрапляємо на вулицю Драгоманова. Звідси починаємо нове коло. Пішоходів тут мало, а машин — і зовсім рідко.

Несподівано Борис Григорович зупиняється і каже:

— Знаєте, про що я мрію в оцю ось хвилину? Я розводжу руками: хіба вгадаєш?

— Я хотів би побувати в усіх цих освітлених квартирах, особливо в старих... Я хотів би понишпорити по всіх темних горищах. Наскільки збагатилися б наші запасники. Ми, на жаль, не знаємо, чим, якими скарбами мистецькими люди володіють. Часом вони самі про це теж не здогадуються.

А таки живе, нуртує у ньому директор. Літо, вечір, зорі — зійди на Високий Замок і торкнися до них долонями — такі вони яскраві, близькі й доступні, немов груші в саду, а він сушить собі голову запасниками Галереї.

У третьому томі академічної "Історії українського мистецтва", що виданий 1968 року, розділ про станковий живопис XVII—XVIII століть написав відомий спеціаліст, теж дослідник історії мистецтва зі Львова Павло Миколайович Жолтовський, який, до речі, віддав належне заслузі Б. Возницького у виявленні нових творів Конзелевича. Про майстра Йова Жолтовський пише, що був він одним із "найви-датніших художників". Це дуже знаменито, бо ще років зо п'ять тому, наприклад, в Українській Радянській Енциклопедії у коротенькій згадці про Кондзелевича говориться без особливих емоцій як про звичайнісінького іконописця.

Для того, щоб Кондзелевич в історії утвердився, щоб його ім'я з неї не випадало, як із дірявого воза, щоб не заржавіло і не виповнювалося міфічністю, необхідно було зробити багато і мало: знову вирушати в мандрівку на Волинь, щоб тепер уже свідомо й планомірно шукати його слідів. Ось уривки з нотатника Бориса Григоровича, що зберігся: "...3. V. Виїжджаю до Володимира-Волинського; 4. V. Автомашиною добрався до Суходола. Потім пішки до Вощатина; 6. V. З Володимира-Волинського доїхав автобусом до Локачів. Звідси помандрував пішки до Загорова. Оглянув монастир. Стоять руїни. Війна та бандерівці нічого не пощадили. 7. V. Ночував у Локачах, а вранці виїхав до Войниці. Далі — пішки на Озютичі, Твердиню, Охлопичі. Звідси — автобусом до Торчина; 8. V. Я у Білостоці. €. Кондзелевич! Є "Успения", є "Апостоли..."!

Тоді ж твори Кондзелевича були також знайдені у Вощатині.

...Возницький ішов до Кондзелевича пішки. Це, очевидно, ви помітили з його нотаток. Правда, як іноді нібито просто віддавати борги?

Запитання було поставлено, як у діловому інтерв'ю:

— Як ви, Борисе Григоровичу, ставитеся до колекціонерів та до колекціонуванн я?

Запитання не було випадковим, як може здатися на перший погляд. У наш час багато людей щось колекціонує: той — ікони, той — кераміку, той — зброю всіх віків і народів, той пляшки, а той етикетки, картини, графіку, екслібриси; для одного колекціонування — радість постійного спілкування з мистецтвом, для другого — це захоплення історією, для третього — азарт пошуку й таємниця відкриття. Для п'ятого — це просто мода або нажива...

Починаючи з Борисом Григоровичем розмову на цю тему, я пам'ятаю порівняно недавню історію, яка тільки завдяки Возницькому завершилася щасливо. Коротко про її суть. Свого часу працівники Галереї виявили у Білому Камені на Львівщині оригінальний за задумом і талановито виконаний триптих на біблійну тему. Ікони були дуже знищені, однак колекціонери на це не зважили — дві з трьох ікон безслідно зникли. Возницький почав енергійний пошук. Скоро одна ікона була знайдена. Другу "колекціонер" В. встиг "обміняти" якомусь професорові, й вона помандрувала далеко. Уявляю, в якому розпачі був Борис Григорович, коли дізнався про це. Тим більше, що триптих має справді високу мистецьку вартість. На щастя, професор, побоявшись неприємностей, переслав ікону Львівській картинній галереї.

А якби не переслав? А коли б Галерея взагалі не знала, що в Білому Камені зберігається такий скарб?

— Як ставлюся до колекціонерів і до колекціонування? — перепитує Борис Григорович і всміхається.— Цілком позитивно. В тому числі й до колекціонування мистецьких творів. Наші музеї — будемо відвертими — ще не спроможні осягнути неосяжне. Ми надто багаті... І часом — вайлуваті. Недаремно мовиться, що там, де не пройде працівник музею, там пройде колекціонер. Він попри все всюдисущий першопрохідник і відкривач. Інколи — мислитель. За це їх поважаю і водночас (це між нами) трохи не люблю, бо вони ж мої конкуренти. Між нами, щоправда, велика різниця: вони для себе, ми — для музеїв. Хоч рано чи пізно зібране ними опиниться у музеї. Але добре було б, коли б приватні збірки не залишилися поза увагою громадськості. В деяких країнах видають спеціальні каталоги творів із приватних колекцій. Нам теж треба щось подібне робити.

Йов Кондзелевич подарував йому, розщедрившись врешті, багато: щасливі хвилини відкриття, захоплюючі мандри по Волині, тему для дипломної роботи в Інституті імені Рєпіна, безконечно цікаве "длубання" в архівах Москви, Ленінграда, Києва, Львова, Луцька, коли по крихітці збрірав маловідоме й зовсім незнане — і міфічний Йов поволі обростав реальним життям. Тепер уже більш-менш точно сконструйована біографія митця: народився приблизно 1667 року в Жовкві поблизу Львова, у дев'ятнадцять років став ченцем Білостоцького монастиря під Луцьком. Найранішою його роботою вважається іконостас Білостоцького монастиря, на фрагменти якого і натрапив Возницький. Крім уже відомого нам Богородчанського (з Манявського Скиту), Кондзелевич працював над іконостасом для Загорівського монастиря (нині зберігається у Вощатині). Остання його робота датується 1737 роком — це "Розп'яття", створене для Луцького монастиря.

Тепер про Кондзелевича мовби відомо вже багато. І разом з тим відомості ці малі й куці. Борис Григорович провів не один вечір у роздумах про долю майстра Йова. Інколи йому здавалося, що старець сидить навпроти, досить простягнути руку через стіл — торкнися його волосяниці й спитай: як вам жилося і працювалося, майстре? І як то сталося, що в дев'ятнадцять років ви постриглися у ченці? Що спонукало вас до цього? Бажання повністю віддатися малярству, а суєта житейська хай залишиться за брамою монастиря?

Але ж, майстре, у ваш час у Жовкві жила і творила ціла когорта малярів, і жоден з них не поспішав усамітнитися у чернечій келії, як ви. Не будемо говорити про латинянських майстрів з Італії, Німеччини, Польщі. Король Ян Собеський, що мав у Жовкві замок, запросив сюди з Неаполя Мартіна Альтамонте — живописця батальних сцен, вроцлавського архітектора Петра Бемера, німецького скульптора Андрія Шлютера...