Джури і підводний човен - Рутківський Володимир

Чорні сухі руки погладжували омріяне дерево, як найбільший скарб, на колеса вони ледь не молилися. Вподобавши якусь із гарб, вони прожогом кидалися до табуна, підводили викуп, а тоді спішно впрягали в гарбу своїх коней і з щасливим виглядом гнали в степ.

— Е, а це що? — раптом вигукнув Грабенчук. Один з татарів, розрахувавшись із козаками, впрягся в гарбу й потяг її за собою.

— У нього більше нічого немає, — пояснив Юсуп. — Він останніх коней віддав.

Якусь мить Грабенчук роздумував.

— Ет, — нарешті змахнув він рукою. — Сюди круть, туди верть — однаково Вирвизуб мені шкуру спустить. Дайте йому, хлопці, якогось коня, щоб не соромив бідних татар!

Нараз Юсуп смикнув Грабенчука за рукав.

— Шановний, — пошепки сказав він. — Он той, котрий має таке поважне черево — то є гендляр, багатій…

Гендляр привів з собою дванадцятеро коней і кинувся до гарб. Досвідченим оком вирізнив серед них чотири найкращі і звернувся до Грабенчука.

— Беру оці, — сказав він.

— Ти хочеш в одні руки взяти зразу чотири гарби? — здивувався Грабенчук. — Ні, в нас так не заведено. У нас годиться на одного чоловіка одна гарба. А коли тобі треба більше, то за кожну гарбу мусиш допла тити ще одного коня.

— Це нечесно! — заволав багатій. — По всіх краях заведено так — що більше товару береш, то дешевше він коштує!

— А ми — не всі краї, — втрутився Ротько Беззубий. — У нас свої порядки.

— Тоді я вимагаю старшого! — спаленів гендляр.

Він геть забув, де знаходиться і хто перед ним.

— Старшого? — Грабенчук намагався приховати бісівську посмішку. — Буде тобі й старший. Гей, хло п’ята, а погукайте-но сюди Вирвизуба!

— Кого, Вирвизуба? — гендляр одразу понижчав на цілу голову.

Вирвизуб не забарився.

— Що тут таке? — невдоволено загудів він. — Робити вам нічого, так?

— Тут оцей на наші порядки ображається, — пояснив йому Грабенчук.

— Та я… — злякано пробелькотів гендляр. — Я не ображаюся! Навпаки…

Дізнавшись, у чому справа, Вирвизуб заходився крутити свого довгого вуса.

— Гм-мм, — нарешті подав він голос і повернувся до Грабенчука. — А ти що скажеш на це?

Той не відповів, бо на нього від тамованого сміху напала гикавка. Переконавшись, що підказки не дочекаєшся, Вирвизуб схопився за другого вуса. Раптом його обличчя проясніло.

— Слухай, шановний, ну навіщо тобі такі гарби? — повернувся він до гендляра. — Вони ж для простих людей. А я тобі зараз таку покажу, що пальчики оближеш… Гей, хлопці, а де та гарба, що ви мені подарували? Ну, та, котра з візерунками…

По якомусь часі перед гендляревими очима з’явилася така гарба, що той зойкнув і ухопився обидвома руками за м’ясисті щоки. Легкі, наче візерункові, колеса, сухе виточене дерево, що бриніло, мов бубон. І скрізь тьмяно поблискувало срібне оздоблення.

— Це… Скільки ви за неї хочете? — затинаючись, почав він.

Вирвизуб знову позирнув на Грабенчука, проте той лише руками розвів.

— Не моя це, Штефане, бричка, — сказав він. — Викручуйся якось сам.

— Кг-мм, — почав Вирвизуб.

З татарського гурту почувся вигук:

— Я беру!

Наперед вибився кощавий татарин, якому бракувало переднього зуба.

— Я беру! — повторив він, жадібно обмацуючи маленькими очицями оздоблену гарбу. — Десять коней даю!

— То гендляр з сусіднього аулу, — прошепотів Юсуп за спиною Грабенчука.

— Чого приліз? — накинувся на нього опасистий. — Тут землі не твого аулу. — І не твого теж! — вереснув кощавий. — Це козацькі землі. Чи не так, шановний? — звернувся він до Вирвизуба.

— Що? — такого Вирвизуб, здається, не чекав. — А, звісно… Звісно, це наші землі, козацькі! Споконвічні, — уточнив він.

— Істинні твої слова, — схилився перед ним кощавий гендляр. — Чуєш?

— Дванадцять коней даю! — вереснув перший.

— Тринадцять!

— Чотирнадцять!

Зійшлися на вісімнадцяти конях. Перемогу здобув гендляр з сусіднього аулу. А щоб Юсупів гендляр не скрипів на увесь степ зубами, Вирвизуб сказав:

— Хлопці, продайте ви йому ті чотири гарби та нехай їде собі з Богом!

Під вечір торги закінчилися. Біля козацьких плавнів вигарцьовувало до шести сотень відбірних степових жеребців, а козаки кричали тим, хто повертався в степ:

— Щасти вам, люди добрі! І просимо ще в гості під Сулу! А ми вам за це нові гарби привеземо!

ПІДВОДНИЙ ЧОВЕН

Чорторий зустрів Івасика без посмішки. Мабуть, ображався на хлопця за те, що той прийшов аж сьогодні.

— Ходиш… — пробурмотів він. — Одні ходять, а другі мусять віддуватися за них…

Проте з того, як старанно затісував він усілякі нерівності та виступи, з яким задоволенням обдивлявся зроблене, було видно, що Марко не "віддувається", а навпаки — роботою своєю непомалу вдоволений.

— Вибач, — винувато сказав Івасик, ще й носом шморгнув, аби було переконливіше. — Ми вчора повернулися пізно, але я тебе одразу ж почав шукати. Та хіба тебе знайдеш…

Це була правда. Не в тому, що Івасик його шукав, а в тому, що Чорторий не любив спати в курені. Він любив прокидатися на чистому повітрі — у човні, під берегом, чи просто серед чистого поля.

Чорторий недовірливо гмукнув, проте його погляд, який він кинув на Івасика, уже не був сердитий. А по хвилі Чорторий зненацька сказав:

— Ну от і все. Можеш приймати роботу.

— Та невже? — радо стріпнувся Івасик. — І наш човен попливе? Під водою, так?

— А ми це зараз перевіримо…

Ніде в світі немає цікавіших людей за дніпровських козаків. Їм нічого не варто, забувши про роботу, здійняти гамірну суперечку, яка птаха першою спурхне з дерева, яка тріска першою пропливе он повз той кущ, або в якому казані куліш сьогодні смачніший. От і зараз, почувши Івасикові вигуки, вони почали гуртуватися біля Чортория. Краєм ока Івасик завважив, що їх було аж шестеро. Але нехай дивляться, йому не шкода. У нього свої справи…

Івасик уважніше пригледівся до того, що мало бути підводним човном. На перший погляд, у цьому човні аж нічого особливого: звичайна довбанка з нашитими облавками. На ній догори дном лежала плоскодонка. З кожного боку довбанки стирчало по три звичайних весла. От і все. Хіба що у днищі плоскодонки була ляда, немов у льосі, а весла з довбанкою з’єднували шкіряні рукави. А ще по обидва боки човна звисали сіті в дрібну чарунку. Івасик знав, що туди треба накидати каміння чи мішків з рінню, аби притопити човен. А от рукави викликали у нього занепокоєння.

— А вони не відірвуться? — запитав Івасик.

— То вже буде видно, коли почнемо гребти, — відказав Чорторий. Він ще раз заклопотаним поглядом окинув свою роботу, тоді відкинув ляду і запропонував:

— Ну, хазяїне, можеш залазити.

— Я не хазяїн, — зніяковів Івасик.

— А хто? — заперечив Марко. — Якби не ти, я зроду не взявся б за таке діло.

Івасик обережно забрався в човна і став його оглядати. Це було доволі просторе дерев’яне помешкання, яке чимось нагадувало вузький і довгий льох із закругленими кутами. Ляда була оббита м’якою шкірою, з боків стирчали руків’я весел. Ще тут були сидіння для веслярів. А більше не було нічого.

— Ну як? — зазирнув у отвір Чорторий. — Подобається?

— Ага, — сказав Івасик.

— Тепер дивися сюди…

Марко показав на ляду, що однією гранню кріпилася до човна. Посеред неї була широка петля, а по боках Марко навіщось припасував кілька защіпок.

— А вони навіщо? — запитав Івасик.

Чорторий скрушно похитав головою.

— Ото якби ти не гасав казна-де, то не задавав би дурних запитань, — сказав він. — А тепер сам здогадуйся…

Чорторий закрив отвір лядою, й Івасик опинився в суцільній темряві.

— Ну як? — наче здалеку долинув до нього Марків голос. — Є щілини?

Івасик озирнувся.

— Та ніби немає, — відгукнувся він і сам здивувався зі свого голосу, такий він був здушений і глухий. — Хіба ось навколо ляди…

— А ти візьми її на ті защіпки, — порадив Марко.

Спочатку защіпки защіпатися не хотіли. Вони піддалися лише тоді, коли Івасик потягнув за петлю.

— А тепер? — запитав Чорторий наче з того світу. Івасик знову озирнувся. Атож, Марко знав свою справу. Ніде не те, що дірки, а навіть найменшої шпаринки не лишилося.

— Темно, як у льосі! — вигукнув він.

— Це добре. Можеш відкривати…

Сліпуче сонце вдарило Івасикові в очі. А коли він знову розплющив їх, то побачив край берега до двох десятків козаків. Вони сиділи хто де і обмінювалися враженнями від того, що бачили.

— Схоже на домовину з лядою, — мовив один з козаків.

— Атож, — згодився інший. — От тільки для чого тут ляда?

— Як для чого? А щоб мерці вистрибували.

— Так вони ж не стрибають.

— Приспічить — застрибають!

— От дурні, — засміявся Чорторий. — Замість варнякати казна-що, ви краще б у човна залізли.

— А навіщо? — обережно поцікавився хтось.

— Треба дізнатися, чи довго в ньому можна всидіти без повітря. Це ж скільки нас сюди влізе — га, Івасику?

— Не знаю, — сказав Телесик.

— Гадаю, щонайменше семеро. Шестеро гребтимуть, сьомий сидітиме на стерні, а заодно й розповідатиме байки. Ну, можна ще двох-трьох узяти, щоб слухали брехунця… Гей, Володко, а підійди-но сюди! — гукнув він до Кривопичка, що саме проходив понад берегом зі снопом довжелезного очерету на плечі. — І ти, ти, — закликав він ще кількох козаків.

— Навіщо я тобі? — поцікавився Кривопичко і скинув з плечей снопа.

— Хочемо дізнатися, на скільки нам стане повітря, — відказав Чорторий.

— Дізнавайтесь без мене, — відказав Кривопичко і знову схилився до снопа.

— Е, зачекай…

Троє козаків підвелися з землі. Це були відомі лежні Гавро Колотий, Панько Рак і Хвесько Калюжа. Вони хоч і не відставали від інших під час козацьких виправ, проте коли діло доходило до роботи, ця трійця використовувала кожну хвилинку, аби перележати в холодочку. От і зараз, завваживши, що Кривопичко поклав свого снопа в затінок, вони турнули Володка так вправно, що той і не зчувся, як опинився у довбанці. А самі усілися на сніп.

— Іди, йди, — промовив Гавро Колотий. — Тобі таку честь виявляють, а ти носом крутиш.

— Можу тією честю поступитися вам, — огризнувся Володко.

Слідом за ним до довбанки залізло семеро козаків, не рахуючи Івасика. Чорторий зазирнув усередину і вигукнув:

— Ого, та сюди ще стільки ж влізе!

Потому теж ускочив у човна і закрив за собою ляду.

Човен осів майже наполовину, кілька разів гойднувся і завмер. Мовчали й глядачі.

— А він тепер таки справді схожий на домовину, — сказав хтось.

— Дивися не накаркай, — зупинив його Ротько Беззубий, котрий тільки-но підійшов.