Прийдімо, вклонімося - Мушкетик Юрій

Але ніякої ворожнечі поміж росіянами й українцями не існувало од давніх-давен, не існує й понині, українці допомогли їм перемогти поляків... Росіян зустрічали хлібом-сіллю... Думки летіли гострі й небезпечні.

У грудях горів ярий вогонь — неначе то він утікав байраками, неначе власну його оселю спалили. Літопис щось перевернув у ньому, зносив його душу в інший світ, повертав думки в досі невідоме. Вони поверталися самі, мимоволі. Якби він читав художній твір, якусь легенду, вимисел хоч і на правді, він би читав його з холодком у серці, а тут гинули й катувалися живі люди, гинули перед його очима, він хотів допомогти їм і не міг. Не міг... захистити їх і по смерті їхній. Це розумів. Ніхто йому того не дасть... Та він і сам боїться... То хто ж він такий? І всі разом? "Володарі своєї долі" як пишуть у газетах?.. Страшно! Страшно!! Страшно!!! Брила... Роздушить... І пориває щось під неї...

До прибудови-хлівця заникнув Василь Гордійович. Сів на тапчан, просто на зшиток, витягнув його з-під себе, погортав. Либонь, дивився, де саме читає Олег. Перевів на нього погляд, помітив спантеличений Олегів вид.

— Щось не так? — запитав.

Олег подивився каламутним поглядом, він поволі вертався з Трекового лісу під Уманню, де погромлено гайдамаків, на обійстя Чорного.

— Не розумію я, Василю Гордійовичу, не розумію... Навіщо було... Кречетнікову... цариці... побивати гайдамаків? — це вже було не зовсім щиро.

— Росії, себто?

— Ну, нехай Росії.

Чорний скинув угору острішкуваті брови.

— А що з ними було робити?

— Як — що? — спантеличився Олег.

Чорний дістав кисет, почав крутити товсту, у великий палець завтовшки самокрутку. Зараз закадить, й тоді хоч сокиру вішай. Ніби не бачить, що Олег давиться тим димом. І ось вже "паротяг" задимів.

— Ну подумай... З гетьманщиною цариця ще перед цим розквиталася. Кранти їй. Петяша розпочавша "вто-рая доконала". А тут — ще один гетьман. І цілий лантух полковників — Смілянський, Чигиринський, Канівський... Та ще при такій зброї. Та ще таких... відважних. Куди їх усіх? Сказать — гуляйте, хлопці, на страх вра-гам? Ту гетьманщину розкасирувала, а ця нехай проіз-роста? Е ні, братику. Вона, цариця, теж була з кебетою. І генерали її... Вольницю — під корінь. У росіян всі оті слова про свободу, братерство тільки для обману й існують. Ненавидять вони свободу, рабство люблять, самі раби й щоб інші були такими ж...

Він пахкав цигаркою, в усі щілини тягнуло сивим димом. Якби хто знадвору побачив, скричав би гвалт на пожежу.

Олег подивував. Розмисл Чорного був невідпорний. Чорний, він багато в чому темний, як валянок, міркує до примітиву спрощено, а в дечому сягає далеко наперед нього, Олега. Але тоді...

— Для чого ж з такою жорстокістю? Ну, розформували б...

— Цих. І появляться нові. Та й ці не всі скоряться. Щоб — убити вольний дух. Знищити навіки.— Недопалок, який стримів у кутику рота, обпікав йому губи. По-цюкане зморшками обличчя в хмарах диму здавалося демонічним.— А в нас нащо такі карні органи? Моя, к приміру, організація? Орден меченосців?! Все воно звідти ж... Кінця йому немає.

Олег принишк, мовчав. Чорний знову зрушив у його голові важкі запитання, налякав. Перед цим Олег думав, чому про гайдамацький погром росіянами нічого не пишуть радянські історики. И чому взагалі про Росію... отаку, імперіалістичну, "тюрму народів", як її називали перші революціонери, заборонено писати. Про Петрові звірства, розпусність, облудність, лицемірство Катерини... Вже й Іван Грозний, катюга з катюг, хороший. Ми ж — СРСР! Найдемократичніша, найгуманніша антиімперіалістична держава. Невже... Щось спільне? Страшно... Страшно навіть думати про це. Цур...

Чорний кинув на підлогу недопалок, роздушив його милицею.

— Через те серед нас і Кочубеїв стільки. Рабів і підніжків. Я був першим серед них... Мене б треба повісити на дереві...— і враз аж застогнав, і мовив тужно: — Що вони зі мною зробили! Зі всіма нами... Ось скільки живу тут... І трави, і птиці:.. І думав, що все оте злетіло з душі, як кіптява, а воно не злетіло, і лишився я таким, як був. Не заспокоївся, не розкаявся, не простив нікому. І не прощу... Собі — першому.— Махнув рукою, зітхнув.— Колись було людина розкається — і полегшає їй. А я й розкаятись не можу. Бо таким лишився, яким був... Не увесь... І не в усьому. А все ж... щось у мені те саме. Й людей я не люблю. Бо дуже багато серед них дура-ків, а падлюк ще більше. Заради ж одного праведника перед ста грішниками нічого міняти душу. Старі письменники писали: постраждай — очистишся. А я ска

жу — обізлишся. Постраждали у нас міліони, а чи очистився хтось, того ніхто не знає. Принаймні з тих, що на верхньому щаблі, сідалі, не очистився ніхто. І сам я...— мовив замислено...— Іноді думаю, може, я останій дурак. Ну що б... сидіти тихо, мишею, покоритися. Може, й простили б... Пенсію вернули. Ти знаєш яка в нас пенсія? Ого-го! — і раптом підвів голову, його очі зблиснули гнівом:— Нехай подавляться. Не хочу — мишею... І котом не хочу. Людиною хочу, нехай і не заслужив я на таке звання.

Прокурені пальці його великої руки, які лежали на ряднині, конвульсивно стискалися й розтискалися.

"І я хочу... людиною,— подумав Олег.— І ніколи не допущу себе ні до чого поганого". А думка звивалася, наче гад з перебитою хребтиною. "І батько хотів — людиною". А хіба він не людина? Лагідний, добрий од віку... Нікому не перейшов межі... Не вчинив зла. Вчинили з ним. Як легко вчинити зло з людиною. Поламати її, перекрутити... добру людину. Гада не треба перекручувати. Він такий є... Просто... треба не давати повести себе... на чорні гони. Скільки сили, скільки душі... І знову запитання: "А скільки її?".

Олегові було шкода Василя Гордійовича, одначе шкода якоюсь сторонньою жалістю, та на жалість той і не накликав, і щось у ньому самому ставило його поза ним, десь збоку, на безпечній відстані. Щоб вирвати і себе, і Чорного з тучі, яка зависла, зв’язав перервану розмову:

— І все ж... Я не все розумію... Одна віра, один Бог...

Чорний похитав головою:

— Українець вірить у Бога... але якось так, що той його не порятує... Москаль же вірить, що Бог йому допоможе обдурити, обдерти, обхарлати, а тоді ще й спастися... У нас смиренність зі своєю недолею, гнані ж ми цілі віки. Це входило в нас з поразками Наливайка, Хмельницького, Січі, гайдамаків. Дві душі у нас — Богданова і його сина Юрася. Ще й Богданова потроху в’яне, Юрасева розквітає.

У них же... З ім’ям Бога, з Богом у серці братів у вірі побили. І нікому навіть у думку не закралося... Ніхто не збожеволів... Пішли зі штиками напереваги, з хрестами на грудях колоти таких же... з хрестами. Ось тобі єдиний Бог двох народів, ще й віра святая. Союз любові та братства... Убивць з убієнними. Та вони за свою "не-дєлімую" Бога штиками заколють... І нині, і прісно... І ніколи не розкаються. Примусять... прийти і поклонитися за те в ноги... і кланяємося. Як у літописі писано... А нам треба не ворогу вклонитися, а могилам предків наших, які склали голови за волю, за наші з тобою життя нікчемні. Може, і в наших жилах колись зашумує вільна кров. Отут, брат, вже філософія. Ні, не філософія, а сам не знаю що... Одвічна наша сутолока... А ще... Оте запитання вічне... Ти не думай, я теж читав деякі книжки, не тумак повний. І читаю... Так от про запитання... Скільки на нього потрачено чорнила... Кара за злочин... Розписали так і так, і по суду та кара, і по муках душевних. Це — одній людині... А за отаке — нічого. Ні на землі, ні на небі... Ніякого суду, ні небесного, ні земного. А може, й буде ще? Чи вже він і вершиться. Денно й нощно. Як одна людина не може процвітати на горі іншої, так і цілі народи... І німці, й поляки... і римляни давні. І ці... що гайдамаків побили... Хіба був коли-небудь їхній люд щасливим? Ні. Бог таки є. Ти як думаєш? Та що-ти можеш думати, коли ти такий же дурний безбожник, як і я.

Олег сидів, похиливши голову. Бо подумав нищівно, що і в ньому самому більше душі Юрасевої, ніж Богда-нової, і віри нині, власне, майже ніякої. Хоч і хочеться піднятися до Богданової душі і знайти віру або хоч залишитися при старій. І ще він думав про Чорного, хто він такий: великий грішник, який хотів і не міг стати праведником, чи великий праведник, з якого зробили великого грішника? І почував, що кришиться його власна стара віра, а без неї у цьому світі йому буде важко жити. І з Чорним не міг погодитись до кінця. Може, на історичних бродах-перебродах воно й так... За царату... Жорстокого і немилосердного... Але й ті броди... Історія ж чогось вчить... І нині... Якби склалася подібна ситуація?.. Простягнули б руку без багнета?.. Бо навіть і тоді... Був же Герцен, був Толстой...

Про людей Зайченко думав оптимістично, як його і вчили: вони постійно вдосконалюються (за винятком буржуїв) і не повторюють минулих помилок. І все ж, звідкілясь із пітьми, котячим оком світилося запитання: "А чи простягнули б?.."

Рядки на звороті самі стрибнули в очі: "У селі дзвонять по померлому. Отак задзвонять по мені... Третій день мене морозить. І слабість страшенна. Вечеряв у себе. Послушник приніс їсти. Червонопикий, губастий хлопець— проживе сто літ. У його телячих очах — цікавість, як то помирає людина. Ледве стримався, щоб не линути риб’ячу юшку в пику. Прогнав з покою. Дивлюся на монастирську стіну. По ній в’ється дикий виноград... Чіпляється за кожну тріщину, листочки розвернулися до світла... п’ють сонце... Все хоче жити. (Гайдамаки жили буйно... їх вистинали з корінням... Збили в польоті, неначе птахів. Лишили по собі слід, повчальний лише тим, що будь-який порив українця підітнуть сусіди... А ще повчальний... мужністю. Гонта!.. Як було йому! Отож — не квилити!) Треба було жити на повну силу й мені... Не марнувати часу... Себто? Глитати їжу, водити дівчат, пиячити з друзями?.. Але й друзів у мене немає. Сашко— нудний, самозакоханий, хвалько, Микола — веселий, але непорядний, торохтів, неначе висушений свинячий пузир з горохом... Ні, не за пивницями, я сумую і не за човнами, у яких мої товариші катають легковажних дівчат з Подолу. Я готував себе... Не хотів поспішати... Щоб не попсувати сторінки незрілістю думки. Підносився над Сашком і над іншими, які колотять довкола себе воду, сподіваючись у тій сколоченій воді упіймати золо-

377

14, Ю.