Джури і підводний човен - Рутківський Володимир
І те нуртування то віддалялося, майже сходячи на мертвотну тишу, то знову наростало, народжуючись з якогось неймовірно віддаленого грому…
Він підняв смолоскип і почав придивлятися до стін. Його увагу привернула та, що була праворуч від входу. У ній, на рівні пояса, було щось схоже на нору, яку спочатку завалили каменем, а тоді зашпарували всі щілини.
Санько постукав по стіні колодкою ножа і від неї відвалився шмат затверділої глини. Тоді, вже не роздумуючи, він заходився виколупувати глину кінчиком леза. Невдовзі його здогад справдився — то й справді був камінь, що затикав нору. Санько засунув пальці в заглибини і потягнув камінь на себе. Камінь хоч і не зрушив з місця, але ворухнувся.
— Допоможіть, — покликав Санько товаришів.
За хвилину камінь упав на долівку, і очам відкрилася діра, схожа на неймовірно глибокий колодязний отвір. Він був націлений прямісінько туди, звідкіля сіялося світло.
Зненацька Івасикові здалося, ніби з діри повіяв вітерець. І від того подуву він відчув себе незмірно хоробрішим. Настільки, що якби перед ним і справді виявилася прірва, він без роздумів ступив би в неї. А тут — подумаєш — просто якась дірка…
Він обійшов Санька і схилився над отвором.
— Ти що? — вигукнув Санько, і в його голосі почувся неприхований переляк. — Ану геть звідтіля!
Івасик випростався.
— Та я нічого, — ніяково промимрив він. — Я ж тільки хотів подивитися…
— Подивитися… — пирхнув Санько. — А потім відповідай за тебе!
Він віддав смолоскипа Маркові і сторожко наблизився до діри. Єством відчував, що за нею починається щось таке, чому немає ні початку, ні кінця, ні пояснення, ні навіть назви. Нараз якась сила м’яко притягла його впритул до стіни. А тоді так само м’яко відпустила. Повільно схилився він над дірою і тієї ж миті голова його наповнилася якимось дивним, незбагненним шелестом. Так шелестить опівнічний ліс до заблукалого мандрівника. Він то приваблює його тихим лагідним шемранням м’якого листя, то змушує здригнутися від тріску галузки під ногою нічного звіра… Проте тут не було ні ночі, ні листя, ні хижака — лиш одна бездонна прірва безокими очима дивилася на Санька. Однак Санькові здалося, ніби там, у незбагненній глибині, спалахувало, щезало і знову спалахувало безліч стрімких рухомих блискіток. Мимоволі пригадався глибоченний колодязь, над яким він схилився якось опівдні і нараз завважив далеко на дні тремтіння опівнічних зірок.
"Це ви — зорі, — зненацька пробився до нього чийсь голос. — А ми — справжні…"
Голос той був ледь чутний, але належав не якійсь кволій істоті. До Санька з неймовірної відстані зверталося щось дивовижно могутнє — могутніше за небо й землю. Власне, то була навіть не істота — це була Темрява, бо лише в ній бачиться відстань; це був Простір, що своєю неосяжністю перевершував найвищі небеса. Тут не було потреби у звичному світлі чи сонці. А коли й була, то достатньо лише крихітної блискітки — он як ті світлячки, що, наче малі діти, весело ганялися одне за одним по той бік цього підземного колодязя.
Тепла хвиля штовхнула Санька в груди, і він згадав, що колись теж був таким світлячком, і теж гасав у цій живодайній Темряві, доки не вибрався під Сонце, на теплі води, на ясні зорі…
А ще в нього увійшла впевненість, що сюди, до цього підземелля, заходили і дід Кудьма, і дід Куделя, і безліч старих і не дуже старих волхвів-віщунів, про яких Санько не мав досі жодного уявлення. А дід Кудьма ніби чекав, коли про нього згадають. Звільна гойднулася темрява — і з неї вирізнилося його посічене древніми зморшками обличчя.
"Вітаю тебе, хлопче, — голосно мовив дід, хоча вуста його навіть не ворухнулися. — Отож ти й справді став мудрий, коли знайшов сюди дорогу".
"Я не просто так прийшов", — хотів було мовити у відповідь Санько, проте голос його вже прозвучав гулко й чітко, як голос птаха у нічній темряві.
"Знаю, — відказав дід Кудьма незрушними вустами. — Не ти перший. Один супроти десятка, чи не так?"
Санько не здивувався. Саме ці слова повинен був мовити дід Кудьма.
"Я впевнений, що це можливо, — відповів він. — Але як цього досягти, ще не відаю. А часу немає".
"Таки немає, — луною відгукнувся дід Кудьма. — Та чи згоден ти заради цього терпіти страшні муки?"
"Не знаю, — відказав Санько. — Але буду старатися".
"Це добре, що старатимешся. А от чи здатен ти завдавати таких же страшних мук найближчим тобі людям?"
"Ні, діду".
"То ж бо й воно, — у дідовому голосі виразно вчувався смуток. — І я не зміг, і ніхто з волхвів на таке не здатен. Ми здатні лише вдивлятися в пітьму віків, та й годі. А велике могуття, хлопче, набувається лише через великі муки та випробування. Відаєш про це?"
"Так, діду, — зітхнув Санько. — Тому й прийшов укріпитися".
"Ну-ну, — підбадьорив його дід. — І в чому ж саме?"
"Коли тобі несила завдати мук найближчій людині, то слід скористатися послугами ворога".
Якусь мить дід мовчав.
"Це не я казав, хлопче, — нарешті озвалися його непорушні вуста, — це твої слова".
"Тому я й прийшов укріпитися", — повторив Санько.
"Розумію, — відказав дід Кудьма. — Отже, ти хочеш не лише знати, а й дещо могти?"
"Саме так…" — відказав Санько, і все щезло.
Ще якусь хвилю вглядався він у пітьму в сподіванні, що дід Кудьма скаже ще щось. А тоді збагнув, що майже по груди завис над прірвою. Кружляла голова, нестерпно крутило в руках і ногах — так, наче з них виходили зашпори. Через силу, поволі відділився він від діри й одразу почув:
— Саньку?
Чий це голос? Здається, Чортория. Авжеж, його.
Санько з зусиллям повернув голову. Так, Чорторий з Івасиком. Стоять край печери, і обличчя їхні напружені й перелякані.
— Що з вами? — запитав він за звичкою, хоча відповідь знав наперед.
— З нами нічого, а от ти як почуваєшся?
— Я? Та наче добре.
— Та ні, Саньку! — збуджено заторохтів Телесик. — Тебе ж так тіпало, так тіпало! Ми хотіли відтягти тебе, але нас щось не пускало… Що то було, Саньку?
— Нічого, — відказав Санько.
— Може, то було щось чаклунське? — примружився здогадливий Івасик.
— Може, — надсилу посміхнувся Санько. — Ходімо краще назад.
І знову першим на світло вибрався Чорторий. За ним поліз Івасик. Нарешті і перед Саньком сонце спалахнуло таким блиском, що він мимоволі заплющив очі. А коли розплющив, то виявилося, що вони стоять край посіченого негодою та часом урвища. І, мабуть, через одну з таких тріщин і сіялося світло до того підземелля, з якого вони щойно вибралися.
Неподалік від них стояв кремезний розлогий бересток. Обіч нього виглядали з трави крутолобі брили; вони скидалися на ті, з якими воював на порогах Чорторий. Хіба що ці були сухі й від них струмувало гаряче хитливе марево.
— Їсти хочеться, — поскаржився Телесик. — То я зараз вилізу на це дерево та погляну, чи скоро вже підпливуть наші…
Не питаючи дозволу, він подряпався по стовбуру. Санько задивився на його швидку, мов білка, постать, і нараз завважив таке, що ноги йому підігнулися…
ІВАСИК В ІНШОМУ СВІТІ
За кілька кроків від них трава розійшлася і з неї, наче дощова булька з калюжі, випірнув прозорий міхурець. Сполоханий легким подувом вітру, міхурець хитнувся туди-сюди, а тоді почав рости. І все, до чого він доторкувався у своєму рості, щезало без сліду. Так, ніби корова язиком злизувала. Ось він проковтнув жмут трави, кілька камінчиків і ящірку, що завмерла біля них. Вона навіть хвостом не встигла махнути. Ще за мить міхур доторкнувся до кущика глоду — і кущика не стало, а міхур став заввишки з людину. Він ще раз хитнувся туди-сюди, а тоді плавно, не відриваючись від землі, поплив до берестка, відчикрижив від нього добрячий шмат стовбура і, мов стебло хмелю, подався по ньому — туди, де в кроні щез Телесик.
— Івасику, стрибай! — вихопилося у Санька. — Стрибай, я тебе підхоплю!
Проте Телесик його не чув. З крони на землю полетів сухий уламок, але землі він не дістався — міхур проковтнув і його, від чого виріс ще трохи. А тоді з самої вершини долетів радісний Івасиків вигук:
— Бачу наших! — вигукнув згори Телесик. — Вони вже зовсім близько. І берегом теж наші їдуть!
Проте Санько з Чорториєм не могли відвести погляду від міхура: він розростався дедалі більше і швидше…
— Вони мене побачили! — радісно сповістив невидимий знизу Телесик. — Вони махають ру…
Зненацька його голос пропав. Як пропав і він сам.
Щойно край урвища височіло дерево і на ньому галасувало хлоп’я, а тепер не було нічого — ні дерева, ні хлоп’яти, ні самого міхура…
— Це що ж воно таке?… — хрипким голосом почав Чорторий.
Санько не відповів. Його ноги прикипіли до землі, а в голові панічно пульсувала одна й та сама настирлива думка: "Вони прорвалися, прорвалися…".
Хто саме "вони" — відповідь ще не народилася, проте Санько відчував наближення якогось іншого світу — близького й водночас неймовірно далекого, привабливого й страшного у тій своїй привабливості…
— То чого ж ми стоїмо? — нараз пробився у його свідомість розпачливий голос Чортория. — Треба щось робити!
Санько стріпнув головою, а тоді побачив, як Чорторий, широко розставивши руки, рушив туди, де щойно стояв бересток з Івасиком у кроні. Діставшись того місця, він розвернувся і пішов колами, намагаючись руками, наче неводом, захопити якомога більше простору.
Врешті він зупинився і безпорадно озирнувся на Санька. Пошуки були марні.
— То воно що — той міхур забрав його з собою? — запитав він.
— Схоже на те, — вичавив із себе Санько. Він відчував якесь дивне роздвоєння. Мав би негайно щось робити — ходити колами, як щойно Чорторий, кричати про допомогу, чи бодай у безсиллі гатити кулаками по лобастих чорних брилах, що їх він ніде більше не бачив. Проте якесь дивне заціпеніння не полишало його, а в голові набридливо, наче комарине голосіння, звучало одне й те саме: "На цей раз обійдеться, але потім…" І Санько відчайдушно намагався проникнути в те, що стояло за тим "потім". Бо тільки тоді можна було щось зробити…
— І навіщо я повів вас у ту нору? — картав себе Чорторий, не дивлячись на Санька. — Не для нас ця гра…
— Яка гра? — перепитав Санько, думаючи про своє.
— Ну, яка… Старі люди казали, що там, куди я вас завів, живе нечистий дух. І коли його випустити, він може задушити все живе. А я, дурний, гадав, що то казочки.
— Атож, — несподівано для себе згодився Санько.
