Сестри Річинські (книга перша) - Вільде Ірина
"Але мій син, — борониться Йосиф Завадка від уявних напастей, — знає тільки одну дорогу: з дому на роботу, а з роботи додому. І не буває такого, — борониться далі Завадка, — щоб пізно додому приходив чи взагалі дома не ночував". Про ніч, коли Бронко вдосвіта шкрябнув у шибу умовним способом, Завадка забув, бо такого "ніколи не було". Ніхто не приходить до його сина, й він сам ніде не буває. Коли-не-коли, та й то тільки у неділю, заходить до нього товариш з друкарні. Хлопці грають собі в шахи в садочку, тут же, на очах батька.
Йосиф готує відповіді на питання, які можуть йому ставити в комісаріаті поліції: син його не належить до жодної організації. Так, не належить. Він, як батько, свідчить і стверджує це. То сусіди з помсти розпустили про нього поголос, що він — комуніст. Жодних нелегальних книг син його не читає. Він навіть не знає, що такі існують. Батько й це може посвідчити. Він читає — що правда, то правда — різні наукові книги про виникнення нашої планети і тому подібне.
— Так, як говорять про це комуністичні вчені? — може запитати комісар, а Йосиф, вдаючи дурника, відповість:
— Ні, прошу пана комісара, як у книжці написано…
Над такими "вченими" книгами син його може просидіти й до ранку, а з політикою він не має нічого спільного. Шмаркатий він ще до політики, той його син! А комуністом він ніколи не був і не є, це тільки злі сусіди розпускають такі плітки про нього.
А про себе подумає Завадка:
"Дурний ти, пане, хоч і зробили тебе комісаром поліції! А ким сьогодні бідній людині бути, як не комуністом? В тебе комуніст тільки той, хто до партії належить? Смішний ти, хоч і гімназію, напевно, кінчав. Людина мусить комусь вірити. А кому вірити, коли кожний тільки й чигає на тебе, щоб обскубти тебе, як попарену курку?"
Майже тридцять років Йосиф Завадка чесно вірив, що можна побудувати соціалізм без революції. Почав він будувати той мирний соціалізм ще батьком Леона Зілінського і виграв на цьому, як той Заблоцкі на мидлі[58].
Щоб наблизитись хоч одним боком до того вимріяного соціалізму, зорганізували вони ще до імперіалістичної війни кооперативну друкарню — підприємство на рівних паях при рівному вкладі праці та рівному розподілі чистого прибутку. Все було організовано за прописами теоретиків, але оті прекрасні миролюбні теоретичні гасла на практиці набрали зовсім іншого вигляду. Почалося з того, що рівновагу ідеальної рівності між членами кооперативу зруйнувала та обставина, що Тадей Зілінський скористався з скрутних обставин одного пайовика і відкупив у нього пай. Ставши таким чином подвійним пайщиком, він не тільки при розподілі чистого прибутку отримував удвоє більшу суму, але й у вирішенні всяких організаційно-фінансових справ мав два голоси, замість одного, і вправно маніпулював цією перевагою на свою користь.
Йосифа Завадку це дуже непокоїло. Не заздрив підвищеному прибуткові Зілінського, але боліло йому серце, що навіть поміж своїх, у зовсім вузькій організації, топчуть високі лозунги братерства й рівності. Якось після роботи за склянкою пива поділився Завадка своїми невеселими думками з одним пайовиком, молодим, але на той час дуже начитаним парубком. А Микола… От прізвище вилетіло з голови! Микола, вислухавши сумніви Завадки, відповів однією фразою:
— Все це — утопічний соціалізм.
Завадка не зрозумів слова "утопічний" і признався в цьому Миколі. Микола пояснив, що десь там, в Англії, жив собі такий Роберт Оуен. Він-то й думав так, як і Йосиф Завадка, що соціалістичний лад можна побудувати без революції.
— Та це добре, що я не один так думаю! — вигукнув Йосиф.
Але, розчарував його Микола, Роберт Оуен думав неправильно. Правильно подумав щойно Карл Маркс, який вважав, що без пролетарської революції всі оті теорії про соціалістичне суспільство торби січки не варті.
Пролетарські революції? Двадцять п'ять років тому Йосиф Завадка не хотів революції. Він мав жінку і троє дітей. Йому треба було мирного життя і мирної праці, а не революції. Звичайно, Йосиф Завадка не перечитав стільки книг, як Микола, а проте й він дещо лизнув з історії французької революції і теж трохи знає, що означають такі слова, як "барикади", "Марсельєза", "гільйотина"… Та зажити мирним життям так і не довелося Йосифові Завадці. У дев'ятсот чотирнадцятому році його покликали на війну в перший же день загальної мобілізації. Пішли на війну — хто скоріше, хто пізніше — майже всі члени їхнього кооперативу. Бідолаха Микола загинув у перших боях на австрійсько-російському кордоні.
Не покликали в армію лише одного Тадея Зілінського. Одні говорили, що від гвинтівки врятувала його плоскостопість, інші запевняли, що протекція десь угорі. Так чи інакше — у воєнні роки Тадей Зілінський залишився єдиним представником кооперативу "Згода", де в той час працювали лише жінки та підлітки.
Війна, як кожна війна, тягла за собою пожежі, хвороби, каліцтва й смерть. І коли більшість людей думала про те, щоб вийти з біди цілим, Зілінський задумав, скориставшись з світової завірюхи, забагатіти.
Маючи вже деякий практичний досвід, він розвинув гарячкову діяльність і почав правдами й неправдами видурювати в жінок кооперативні паї їхніх чоловіків. Були це часи голодовки. Хліб, пополам з тирсою, видавали по карточках по триста грамів на дорослого. Зрозуміло, що коли під таку пору в хату заходила людина й доброзичливо, з співчуттям до голодуючих дітей, пропонувала замінити клаптик нікому не потрібного папірця на сало й дрова, то хіба була б безсердечною та нерозумною та мама, що не погодилася б на таку міньбу?
А навіть коли й приходило котрій жінці в голову, що, можливо, за тією чистосердечністю криється якийсь обман, то й та зрештою махала рукою: обман був би тоді, коли б мука виявилася попелом, а сало — поліном, а так — який це обман, коли за папір дають продукти?
Павлина Завадкова мала в цій справі більше тверезого розуму від інших. Вона не хотіла ні продавати, ні міняти пай чоловіка, а погоджувалась лише віддати його Зілінському у застав. Повернеться з війни чоловік і викупить пай чи то грішми, чи натурою. Вирішила жінка добре, але не вистачило їй лише практичного досвіду, щоб взяти від Зілінського розписку про те, що він узяв у неї пай під заставу.
Таким чином Тадей Зілінський став єдиним власником колись кооперативної друкарні.
Було це звичайне шахрайство, і члени кооперативу, безперечно, спробували б судом домогтися своїх прав, якби не розпад австро-угорської монархії. А далі розгорнулися події, що далеко на задній план відсунули всякі особисті справи.
Коли під Львів підступила кіннота Будьонного, коли Дрогобиччина оголосила в себе владу Рад, то ясно, що ні Йосифові Завадці, ні іншим членам було не до кооперативу. Люди думали про створення власної держави, а не про реставрацію якогось там мізерного підприємства, яке, зрештою, й так мало стати державним.
Пізніше, коли Польща окупувала західноукраїнські землі, перехрестивши Східну Галичину на Малопольщу, виявилося, що справа паїв юридично задавнена. Крім того, виник ще один фактор, який раніше не брався до уваги: суд Речі Посполитої був польський, і Зілінський був поляк.
Проте колектив кооперативу все ж таки отримав деяку перемогу над шахраєм. Після війни Тадей Зілінський до того знахабнів, що відмовився платити кваліфікованим робітникам (колишнім пайовикам) згідно з тарифом, передбаченим колективним договором між профспілкою друкарів і Товариством власників друкарень.
Товариші не пішли до суду, а вдались до президії об'єднаних профспілок, і там справу було вирішено на їхню користь. Спираючись на договір між обома організаціями, правління профспілок поставило перед Зілінським вибір: або вийти з Товариства власників, або додержуватись пунктів договору. Зрозуміло, Зілінський не дурень і обрав останнє.
Оця перемога над принципалом, а пізніше пенсія, яку профспілка стала ретельно виплачувати Йосифові з того часу, коли він покинув працю, знову зміцнила в Завадці віру у мирний соціалізм, яку, треба щиро сказати, сильно схитнув своїм нечесним вчинком Тадей Зілінський.
Двадцять п'ять років пропрацювати на друкарській роботі — то не двадцять п'ять разів плюнути. Не кожний організм витримає таке навантаження. Свинець дістається не тільки до легенів, але й відкладається в усіх органах і суглобах та отруює кров. Завадка сам бачив товаришів, отруєних свинцем.
Проте коли Бронко закінчив четвертий клас народної початкової школи, батько не захотів, щоб він ішов його слідами, а віддав сина до гімназії.
Перед канікулами двадцять п'ятого року Бронко блискуче витримав вступний екзамен до першого класу української державної гімназії в Нашім. Завадка дав змогу синові два місяці погуляти та покупатись досхочу у Пруті, а першого вересня, перед тим як вирядити хлопця в школу, зняв з вішалки ремінь і повісив його в кухні на виднім місці, на спеціально для того прибитім цвяху.
— Ти не думай, паничику, що мені так легко буде тебе вчити в гімназії, — сказав до сина. — Та пам'ятай, що тобі треба вчитись. Бо я лише раз пригадаю тобі, а за другим разом пригадає вже він, — багатозначно кивнув Завадка в бік ременя. — Зрозумів?
— Зрозумів!
Бронко надто добре знав батька, щоб сумніватися в тому, що він дотримає погрози. На Бронкове і батькове щастя, він провисів на стіні півроку без руху, а після першого семестру мати відважилася й зняла ремінь з стіни. Батько тактовно вдав, що не помітив зміни.
Зрозуміло, Йосиф Завадка огризнувся б, а може, навіть і образився, коли б йому хтось сказав, що він пропадає за сином. Він, напевно, намагався б довести протилежне. Він пропадає? За ким? За тим швайкалом, за тим гицлем? Навпаки, він сам часто сварить дружину за те, що розводить хлопчиська, як циганську пугу, в той час як для такого кавалера найкращим вихователем є он той, що на стіні висить.
Павлина знала, що в дійсності не так, але, за звичкою, не заперечувала чоловікові. Вона зразу не могла додуматися, чого це Йосиф не шукає собі тепер заняття у подвір'ї, як це любив колись, під повіткою, де містилася його майстерня, чи в садку, а сидить по обіді без діла в хаті, попихкуючи люлькою. Згодом Павлина збагнула, в чому справа, — Йосиф знаходив насолоду, прислухаючись, як син учить латинські слова: аква, акве, амо, амас, ата…
У двадцять дев'ятому році Бронкові сповнилося шістнадцять років, і він перейшов з нижчої гімназії до вищої, тобто у п'ятий клас.
Саме під час тих канікул його батько витримав велику душевну боротьбу.
